Сьогодні ми завершуємо дискусію з проблеми ноосфери, розпочату публікацією листа Олександра Дюльдіна «Ноосфера: слов’янський шлях?» («День», №106) і продовжену в №№ 114, 119 і 134. Її підсумки підбиває кандидат біологічних наук Віталій Межжерін, відомий читачам «Дня» своїми публікаціями з проблем запобігання катастрофам, екології та взаємодії людини з природою. ...
і Бог звернеться до минулого
«День» у черговий раз продемонстрував своє відчуття перспективи, провівши плідну дискусію з проблеми ноосфери. Ця проблема набуває нового дихання, про що свідчить нещодавнє засідання Президії НАН України, якій Український інститут досліджень довкілля та ресурсів при Раді національної безпеки й оборони України представив основи концептуального підходу до проблеми гармонічного розвитку цивілізації, починаючи з концепції ноосфери Вернадського до розробок сучасних вчених світу та України. Зауважу, що погляди Олександра Дюльдіна певним чином доповнюють сучасний спектр поглядів на цю проблему, а тому заслуговують на хай навіть критичну, але увагу.
ЕПОХИ ПРИРОДНОГО ЗУСИЛЛЯ ЛЮДИНИ СТАТИ ЛЮДИНОЮ
Ноосфера як поняття з’явилася порівняно недавно. Однак коріння самої ідеї надзвичайно глибоке. Воно легко проглядається в «Новому заповіті», на що звернув увагу автор «Вічного Євангелія» Джоакіно да Фйоре — в російській транскрипції — Йоахим Флорський (1132-1202). Троїстість Бога в християнстві він вважав відображенням процесу становлення трьох різних епох, трьох світів, що відбувається за участю людини й відображений у Біблії. Кожному із цих світів властивий свій вияв Бога: старозавітному світу — Бог- отець, новозавітному — Бог-син і грядущому — Бог-дух святий. Ця думка була визнана католицькою церквою єрессю, хоча виникла не просто так.
Уже у Платона можна виявити три епохи, що послідовно змінюють одна одну. Всі вони пов’язані із Землею та людиною. Перша отримала назву «золотий вік», коли людина була вільна від необхідності боротися з природою, вона визнавала її панування над собою. Відтоді й до нині можна почути: «Бог дав і Бог узяв».
На зміну цій епосі приходить світ недосконалого сьогодення (дійсність). Внаслідок своєї недосконалості він недовговічний, а тому йому на зміну має прийти наступний, у якому свідомо дотримуватимуться тих законів, стихійна дія яких мала місце в «золотому віці». Щоб це сталося, закони треба пізнати, а під силу таке завдання, як вважав Платон, лише філософам, яким і слід передати кермо влади. Саме вони й створять ідеальну державу.
Рушійною силою цього світу виявляється розуміння того, що творить природа й людина, й, спираючись на нього, встановлення між ними гармонії, покликаної забезпечити стабільність.
«ЩОБ БУЛО НЕПОХИТНЕ» (Євр. 12:27)
Людина пристосовується до середовища не своїм геномом, а головним мозком. Не будучи спроможною скасувати закони природи, людина робить найбільше зі своїх відкриттів: між собою та природою можна створити «прошарок», який, діючи у протифазі, відіграватиме роль амортизатора й таким чином усуватиме резонанс, який викликають катастрофічні наслідки (див.: «День», №№ 13, 65, 99, 2002 р.). Шлях до керування катастрофами, які викликають вимирання, виявився відкритим. Першим кроком на цьому шляху стало оволодіння вогнем, який у холод дозволяв зігріватися й не вимерзати, а загрозу епідемії ліквідувати шляхом кип’ятіння води й приготування їжі. Потім у її арсеналі з’являється одяг, житло й багато чого іншого. Виникає культура, в якої з’являються три точки опори.
Першою є ВІРА — беззастережне визнання влади природи та її розуму над собою. Якщо цього не визнавати, то нема чого й «город городити». Другим стає мистецтво практично творити «амортизатор», тобто ВМІННЯ. Нарешті, третім, і, мабуть, найбільш дефіцитним, є РОЗУМІННЯ, без якого неможливо змінити пряме відображення природи на зворотне й таким чином творити доцільне вміння, а не перетворювати його на хибне шоу, стихію фантазій, утопій і ілюзій. Аналіз свідчить, що загибель усіх цивілізацій була зумовлена «гіпертрофією» вміння, що призвело до повного нерозуміння того, що роблять. Це й підштовхнуло древніх єгиптян висікти на піраміді Хеопса ієрогліфічний напис такого змісту: «Люди загинуть від невміння користуватися силами природи та від незнання істинного світу».
НЕ ВІДАЮТЬ, ЩО РОБЛЯТЬ
Уміння, яке не реалізує віру й розуміння, являє собою не культуру, а куксу, воно — мистецтво й не більше. Мистецтво, що не знає міри, завжди перетворюється на ракову пухлину. Це дало підстави Жану-Жаку Руссо висловити таку думку: «Мистецтва й науки завдячують своїм походженням нашим вадам». Щодо мистецтва зрозуміло, але чому науки?
Мій колишній студент Олег Гавриш у своїй нещодавній публікації («Дзеркало тижня», №18) розвинув уявлення про два види науки, висловлені англійським економістом Фріцем Шумахером (з поглядами Олега Гавриша, висловленими під час дискусії з проблеми ноосфери, можна також ознайомитися в «Дні», №119 — Ред. ). Згідно з ними, наука як мудрість, властива епосі Просвітництва, надалі розпалася на «науку для розуміння» та «маніпулятивну науку». Перша прагне пізнати істинні закони створеного світу, вона доброзичливо ставиться до природи. Друга — встановити владу над нею й людьми, розглядає їх як предмети для маніпуляції. Ця наука не творить культуру, оскільки вона не створює культурного прошарку між людиною й природою, а піддає перетворенню природу і людину, маніпулюючи ними: переносить ріки, клонує людей, природний інтелект замінює штучним. Типовими представниками такої науки є політологія, політична економія, генна інженерія й інші. Їхні дії завжди випереджають розуміння, що призводить до виникнення «хибних кіл» (поняття, введене Фур’є), головною особливістю яких є отримання кінцевого результату протилежного сформульованим цілям.
Маніпулятивну науку живить інтелект, а науку для розуміння — розум. Створення штучного інтелекту, що характеризується просто жахливою швидкодією, зробив «прогрес» маніпулятивної науки таким стрімким, що розуміння взагалі випало з її «обойми», а це означає втрату опори, що забезпечує виживання людства. Воно вступає в епоху великого вимирання позбавленим культури, яка покликана забезпечити його захист.
Не треба бути філософом, щоб зрозуміти: ноосфера — сфера розуму — може спиратися ТІЛЬКИ на «науку для розуміння», і ТІЛЬКИ така наука може бути опорою справжньої культури. Бо все інше — «Марнота морнот, сказав Екклесіаст, усе — марнота!» (12:8). Як слушно зауважено: «... перевага знання в тому, що мудрість дає життя тому, хто володіє нею» (7: 12)!
«ПЛАТОН — МІЙ ДРУГ, АЛЕ ЩЕ БІЛЬШИЙ ДРУГ — ІСТИНА» (Арістотель)
Для цілого властиве одне — цілісність. Але якщо її почати порушувати, то можна виявити безліч різних властивостей. Наприклад, взявши яблуко, про нього можна сказати, що воно кисле, кругле, червоне, смачне тощо. Але кожна із цих властивостей не є яблуком, оскільки таке саме ми можемо виявити у безлічі інших речей.
Культура, що розвалюється, не лише відриває одне від одного віру, вміння й розуміння, а й кожне з них дробить «до основ, а потім», маніпулюючи їхніми атомами, творить неймовірний абсурд у вигляді різних химер.
Сучасний стан культури є таким, що вона сама себе зживає: людина, яка вхопила перо жар-птиці, думає, що вона вся у неї в руках. Освіта перетворює її на свою жертву. Тейяр де Шарден, який навчався в єзуїтській школі, а потім і в єзуїтській семінарії, свої дуже глибокі міркування про ноосферу звів у кінцевому результаті до центру, в якому перебуває Ісус, віддавши таким чином пріоритет поглядам католицької релігії. Він розглядав Христа як принцип «універсальної життєвості», який обгрунтовує «вищу форму пантеїзму». І тут неминуче виникає суперечність зі «Святим писанням», у якому Бог є Все. Не лише Всесвіт, а й Бог-отець, Бог-син і Бог-дух святий.
Філософ Ф. І. Гиренок, який сформувався в межах «марксистської школи», у своїй дуже грунтовній книзі «Екологія. Цивілізація. Ноосфера» пов’язує ноосферогенез з традиціями російського космізму. Але цей зв’язок він використовує як могильник самої ідеї, оскільки з її допомогою відсікається той величезний пласт, який був створений Платоном, древніми слов’янами й християнством. Таким чином розчищається простір для ідей, розроблених марксизмом: «І культура, і цивілізація суть не що інше, як попередня діяльність людей. У цьому плані безглуздо шукати відмінності цивілізації від культури. Вони просто тотожні». У результаті він доходить висновку, що все, що зроблено людиною, є виявами ноосфери. В результаті в одній бочці опиняються й мед й дьоготь, і таким чином проблема вводиться ним у русло марксистсько-ленінської теорії.
Олександр Дюльдін закінчив математичну школу, а потім і кафедру теоретичної кібернетики Київського держуніверситету, щоправда, дипломну роботу, а потім і кандидатську дисертацію писав під моїм керівництвом. Він зробив помітний внесок у теорію біологічної оптмальності, відзначений низкою високих нагород для молодих вчених, але початкова освіта залишила в ньому незгладимий слід. Тому він і потяг ковдру у бік кібернетики. Помилка такого підходу лежить на поверхні. Ідея ноогенезу виникла задовго до появи кібернетики. У той же час з позицій теоретичної кібернетики, якщо на вході в систему чогось не було, то воно не може з’явитися і на її виході. Із цим якраз і пов’язана сама суть пізнання «чорного ящика». Щоб зробити його «прозорим», у нього посилається певний сигнал і далі стежать, яким він вийде з нього. Тому ні академік Глушков, ні ідея кібернетичної держави не мають прямого стосунку до проблеми ноосферогенезу. Остання мені взагалі здається «еволюційним глухим кутом». Держава не керується ні природним, ні штучним інтелектом. Їй потрібен апарат насильства, який руйнується теж засобами насильства. У цьому якраз і криється коріння соціальних революцій, тероризму та причини того, що ідеальні держави від Платона і до наших днів так і не відбулися. А порочність ідеї створення загальноземної держави з єдиним урядом проявила себе в народному інстинкті, що протиставив їй антиглобалізм.
НООСФЕРА — НОВЕ ГЕОЛОГІЧНЕ ЯВИЩЕ
У вченні Вернадського про ноосферу головним є те, що вона являє собою нове геологічне явище, тобто явище глобальне, яке підкоряється законам розвитку Землі та Всесвіту загалом, оскільки біосфера, з якої формується ноосфера, є явищем не лише земним, а й космічним. Ці закони опановує «Наукова думка як планетне явище», здатна забезпечити розуміння справжніх законів природи (не тих, які встановлюють правила її руйнування) і стати основою глобального мислення. Іншими словами, це не думка маніпулятивної науки, вона думка Всесвітнього розуму. Тому він писав: «Створення ноосфери з біосфери є природним явищем, більш глибоким і могутнім у своїй основі, ніж людська історія». Остання, як відомо, окреслена рамками цивілізаційного процесу, а тому ноосфера не зводиться до цивілізації. На багато років раніше він написав і такі чудові слова: «Ми зіткнулися реально в науковій роботі з недосконалістю і складністю наукового апарату Homo sapiens, ми могли б це передбачити з емпіричного узагальнення еволюційного процесу. Homo sapiens не є завершенням творення, він не є власником довершеного розумового апарату. Він слугує проміжною ланкою в довгому ланцюгу істот, які мають минуле й, безсумнівно, матимуть майбутнє».
Принципово важливим слід вважати те, що ноосфера твориться з біосфери (не з комп’ютерів і супутників, об’єднаних у систему Інтернет), але не замість неї. Вона виникає в ній, всередині, як маленька лялька у великій ляльці матрьошки. В неї, згідно з принципом компліментарності, має статися дзеркальне відображення більшої ляльки, й досягається це за допомогою культури. Отже, ноосфера твориться тією ж живою речовиною, що й біосфера, і нею є людство, яке ОДНЕ, єдине у всьому Всесвіті, здатне поєднати в собі в єдине ціле — ВІРУ, ВМІННЯ і РОЗУМІННЯ й утворити справжню культуру, яка спов’є Земну кулю й захистить її від несприятливих зовнішніх впливів. Тому вона і являє собою геологічне явище, але особливе. В ньому діяльність живої речовини підпорядкована розуму, відображеному у формі наукової думки як планетне явище. Ця думка не зводиться до техніки й взагалі до вміння. Вона їх підпорядковує собі. Техніка лише демонструє «силу» людської живої речовини, яку слід підпорядкувати науковій думці, розгорнутій до такої міри, щоб вона охопила собою всю планету (в межах ноосфери, як і біосфери, мають виникнути свої специфічні кругообіги) й стала тим, що зв’язує несвідоме, свідоме і предметно-практичне. Адже, як правильно зауважив Бенедикт Спіноза: «Розуміння — початок згоди».
Ідеї Вернадського, що стосуються проблеми ноосферогенезу, дуже прості й знаходять свою опору в християнському віровченні. Я свідомо не кажу релігії, оскільки у Вернадського є й такі слова: «Ми живемо принаймні в епоху найбільшого перелому. Філософська думка виявилася безсилою відшкодувати зв’язуючу людство духовну єдність. Духовна єдність релігії виявилася утопією... Релігійна думка розпалася на безліч течій. Безсилою виявилася й державна думка...
І саме в цей час, на початку XX століття, проявилася в чіткій реальній формі можлива для створення єдності людства сила — наукова думка... Це — сила геологічного характеру, підготовлена мільярдами років історії життя в біосфері.
Вона виявилася... у формі всесвітності, — в охопленні нею всієї біосфери, всього людства, — в створенні нової стадії її організованості — ноосфери».
Із цих слів видно, що ноосферу не можна звести до того, що є виключно людським продуктом: філософії, релігії, держави. Вона — ПРИРОДНЕ ЯВИЩЕ й повинна виникнути ПРИРОДНИМ ЧИНОМ, як у нормі з’являються на світ діти (цей акт цілком обходиться без філософії, релігії, держави), але діти народжуються в муках. І «ноосфера, — за Вернадським, — народиться в бурі й грозі». У деталях він не описав їх, але сценарій є в заключному Євангелії: «Об’явленні ап. Івана Богослова (Апокаліпсисі)». А в його основу лягли факти, пов’язані з вимиранням древніх цивілізацій.
Цей природний характер переходу до ноосфери, що вимагає приходу у світ нової людини, який завжди супроводить відмирання старого, як і індивідуальна смерть людини, зустрічає неймовірний опір, який проявляє себе передусім у вигляді вміння: генної інженерії, клонування, штучного інтелекту, роботів (живих і механічних), освяченого вірою і розумінням технічного прогресу. На перший погляд, усе це виглядає надзвичайно благородно: людство рятується від вимирання, однак саме воно й робить його неминучим і остаточним.
Вище я намагався показати, що людина еволюціонує культурою. Лише вона здатна забезпечити її виживання. Людина видоутворюється культурою, а тому й вимирати буде нею. Але вимирання може бути дурним, коли культура перетвориться на таку собі віртуальну освіту, що не забезпечує об’єктивної взаємодії з природою, і тоді людство просто «піде у небуття». І воно може бути творчим, що веде шляхом справжнього прогресу. На цьому шляху одна форма зміняється іншою. Порівняно з іншими видами, людина має ту перевагу, що їй не треба міняти своє тіло й гени, їй треба змінити свою культуру, подібно до вужа скинути свою стару шкіру й знайти нову. Але, незважаючи на уявну простоту розв’язання цього завдання, воно з кожним днем стає все більш проблематичним, про що свідчить зростаюча кількість прогнозів «кінця світу». Посилаючись на них, я не говорю про те, що якийсь серед них виявиться правильним, але всі разом вони свідчать про загрозливе зростання температури, яка може призвести до летального кінця. Чи вистачить нам віри, вміння й розуміння — питання не риторичне?
