З розвалом Радянського Союзу перед постсоціалістичними республіками постав ряд проблем як загального характеру, так і специфічних для кожної з них. До загальних можна віднести відстоювання незалежності, розвиток власної економіки, зростання добробуту свого народу, боротьбу з корупцією та багато інших.
Для деяких республік характерними є проблеми, пов’язані з вирішенням мовних питань. Одні республіки їх успішно вирішують, хоч і не без труднощів (країни Прибалтики), інші навпаки — втрачають власну самоідентифікацію (Білорусь). Розвиток подій в Україні свідчить, на жаль, що ми все більше стаємо на білоруський шлях у вирішенні мовних питань.
Практично всі пострадянські країни, за винятком країн Прибалтики, розмірковують про свій шлях розвитку, який нібито більше підходить для їхнього менталітету. Хоча, при більш уважному погляді на процеси, стає очевидним, що цей «свій» шлях полягає у первісному накопиченні капіталу. Чим більше галасу піднімається навколо «свого» шляху, тим більш дикий вигляд набуває це накопичення. Сучасні події на пострадянському просторі, в тому числі і в Україні, нагадують не найкращі сторінки з історії США, на основі яких і був введений термін «дикий капіталізм». Зрозуміло, що на етапі накопичення первісного капіталу не до історичних традицій, культури та духовності корінного народу. Яскравий приклад тому — Україна. Для ілюстрації зупинимось тільки на вирішенні мовних питань.
Останнім часом обговорення мовних проблем набуло нового поштовху. В «Епіцентрі» дискусію вели журналістка Наталя Кондратюк і віце-прем’єр Микола Жулинський. Навіть канал «Інтер» не обійшов цю проблему. На передачу «Право вибору» запросили Володимира Малінковича, якому намагався опонувати Іван Дзюба, автор знаменитої книги «Інтернаціоналізм чи русифікація». Проте українцям це обговорення оптимізму чомусь не додає. Якщо газета «День» останнім часом вміщує помірковані та аргументовані статті на підтримку української мови, доводить аксіоми, які для мислячих людей очевидні, але потребують доказів для більшості пострадянських людей, то від згаданих телепередач, на мою думку, більше шкоди, ніж користі.
Основний їх недолік полягає в тому, що в дискусії беруть участь люди з різних, так би мовити, вагових категорій. Якщо прихильники розширення функціонування української мови — люди здебільшого інтелігентні та врівноважені, то їхні опоненти — агресивні українофоби з поверхневим розумінням культури дискусії та поваги до опонента. Крім того, не кожен інтелігентний патріот та фахівець у мовній сфері може спокійно, аргументовано і разом з тим достатньо наполегливо вести дискусію у прямому ефірі. Досить часто вони стають заручниками своєї інтелігентності, сподіваючись, що і більшість населення здатна думати та почути аргументи.
Явний приклад тому Іван Дзюба. На запитання телеведучих про те, чи може справжній патріот України не розмовляти українською мовою, він не знайшов нічого кращого, як навести приклади зі свого життя, коли зустрічав таких патріотів. Така відповідь свідчить про повне нерозуміння Іваном Дзюбою психології пострадянської людини і дає російськомовним ще один аргумент ігнорування української мови. Всі інші аргументи з дискусій, я більш ніж переконаний, український «гомо совєтікус» не почув, та він і чути не хоче. Крім того, теза про російськомовного патріота України для мене досить сумнівна.
Коротко зупинимось на аргументах, які наводять російськомовні та дуже помірковані українці, пояснюючи небажання значної частини громадян України оволодіти державною мовою.
Аргумент перший — права людини. Поза всякий сумнів, права людини слід поважати. Кожна людина має повне право розмовляти тією мовою, яка для неї більш прийнятна. Будь ласка, на кухні і в побуті. В державних установах, транспорті, торгівлі та інших сферах людської діяльності людина з певним інтелектом, навіть не дуже високим, повинна спілкуватись державною мовою. Кожен індивідуум повинен частіше згадувати не тільки свої права, але й обов’язки. До речі, одним із обов’язків громадянина будь-якої держави, яка претендує на роль демократичної та цивілізованої, є відстоювання інтересів цієї держави, її культури, в тому числі і мови. Виникає просте запитання: чи має право громадянин пред’являти будь-які претензії до держави, якщо він навіть не поважає державну мову?
Аргумент другий — історичні реалії. Якби людство керувалось тільки цим аргументом, то й до цього часу не вийшло б з печер. Тим більше, коли ці реалії склалися на етноциді українців та зомбуванні «гомо совєтікуса».
Аргумент третій — просвітницька робота. Так, просвітницька робота може дати мінімальні успіхи і то через декілька десятиліть. Уже практично всі, хто хотів почути ці аргументи, давно їх почули. Ця робота була актуальною в 90-ті роки. Я знаю багатьох українців, яких достатньо «просвітили», але в повсякденному житті, в тому числі і вдома, вони спілкуються на «общепрінятом». Немає сумніву, що вони, в свою чергу, продукуватимуть таких самих нащадків, які в міру своїх можливостей докладатимуть зусилля для русифікації України. Для мене особисто людина, яка проживає в Україні більше двох років і за межами власної домівки спілкується на «общепрінятом», не асоціюється з культурним індивідом. Тим більше інтелігентом. Чому два роки? Лікарі довели, що навіть олігофрена за два роки інтенсивної праці можна навчити будь-якої мови. Правда, однієї...
Аргумент четвертий — економічний розвиток країни та загальний добробут її громадян. Коли чую подібні аргументи, то перед очима постають гротескні картини з життя «нових українців». І не тільки їх. Чи часто можна почути українську мову з вуст матеріально забезпечених людей, у тому числі і тих, які займають високі державні посади? Якщо хтось знайде таких, то дайте знати...
Усі ці аргументи та обговорення, які ведуться в засобах масової інформації, скоріш за все забалакають проблему. Це ми вміємо робити. Там, де потрібні рішучі дії, ведуться довготривалі і нікому не потрібні дискусії. Я не здивуюсь, якщо одне з питань чергового референдуму буде стосуватись мовної проблеми. І результат відомий заздалегідь. Пострадянський громадянин України, який не страждає схильністю до аналітичних роздумів, надасть російській мові статусу офіційної, тобто державної. З усіма витікаючими наслідками для української мови і України.
Незважаючи на уявну складність мовної проблеми, її можна вирішити протягом декількох місяців. Достатньо було б Президентові дати розпорядження, навіть усне, про звільнення з займаних посад тих державних службовців усіх рангів, які на своїх робочих місцях спілкуватимуться не українською мовою. Будьте певні, через півроку Україна стала б україномовною. І ніхто не зчиняв би ніякого галасу.
Українську мову, якщо ми хочемо виглядати цивілізованою державою, слід втілювати в життя всіма доступними законними методами.
Переконаний, що позитивне розв’язання мовної проблеми в Україні стимулюватиме і економічні зрушення. Народ необхідно в першу чергу змусити думати та піднімати його інтелектуальний рівень. Тільки думаючий народ сприятиме наведенню ладу в державі.
