Вступивши у друге десятиліття свого існування, Українська держава, проте, ніяк не може позбавитись багатьох ознак радянської спадщини, що особливо яскраво виявилося у процесі переосмислення власної історії. Звичайно, міфологеми тоталітарної ідеології, що створювалися десятиліттями, не так просто зламати за кілька років, але якщо у еліти є політична воля, а у суспільства — громадянська небайдужість, уникнути ідеологічної «пастки минулого» цілком можливо. На жаль, доводиться констатувати, що звичка вивчати свою історію, озираючись у бік Москви, не викорінилася у нас і досі. Ця неприємна тенденція має ряд зовсім «свіжих» доказів: утворення комісії з узгодження з Росією підручників iз iсторiї, рішення влади відзначити ювілеї В. Щербицького (2003 р.) та Переяславської ради (2004 р.). Сюди ж можна додати проблему, яка має кількарічне коріння, — визнання Української Повстанської Армії воюючою стороною у Другій світовій війні (з останнього питання Росія постійно виступає зі своєю незгодою). Вперше це питання постало невдовзі після проголошення незалежності України, але кожен новий уряд «відфутболював» його наступнику, поки зрештою віце-прем’єр Володимир Семиноженко не заявив ( «День», №152 ), що восени у парламент буде передано законопроект, який визнає ветеранами війни тих воїнів УПА, які не скоїли злочинів.
Викликає логічне запитання: що буде вкладене в даному законопроекті у поняття «злочин»? Знищення ворогів у бою? Якщо так, то радянські ветерани війни є злочинцями?
Складається враження, що посадовці, які готували документ, свідомо чи ні, зробили черговий крок до конфронтації та розколу суспільства — як інакше пояснити цей пошук «ворогів» через півстоліття?
Звичайно, події 1944— 1950-х років у Галичині не можуть бути змальовані однією фарбою — ані чорною, ані білою. «М’ясорубка» братовбивчої війни перемолола не лише сотні тисяч доль та життів, а й, здавалося, саму історичну правду про ті буремні часи. Проте один факт не викликав сумнівів навіть у радянських історикiв (і це, певно, дратувало їх найбільше): українські повстанці відкрито проголошували своєю метою створення Української Самостійної Соборної Держави.
Проте — «горе переможеним». УПА програла війну з СРСР, а її воїнам довелося двічі помирати. Після жахливої фізичної смерті на них чекала смерть історична. Радянська ідеологічна машина зробила УПА «бандою фашистських найманців», а повстанців — «оскаженілими буржуазними націоналістами».
В одній зі своїх пісень вояки УПА співали: «Чи вам відомо, хто то є повстанець?..» У незалежній Україні, після відкриття архівів КДБ, стало можливим чесно відповісти на це запитання. Але набагато вагомішим вчинком влади стало б рішення про визнання УПА воюючою стороною у війні 1944— 1953 рр. Це потрібно не лише живим учасникам повстанського руху (скільки їх лишилось — кілька тисяч, кілька сотень?..), а й тим сотням тисяч полеглих, які загинули у боях з НКВС-МДБ, згинули у концтаборах, померли вже у роки незалежності України. Тієї України, за яку вони віддавали свою молодість, здоров’я й життя, і яка тепер все ще розмірковує, чи прийняти цю жертву.
Досвід Іспанії, що також пережила братовбивчу громадянську війну (однакове вшанування як переможців — франкістів, так і переможених — республіканців) є зразком великої ідеї Примирення Суспільства. Україна має у своїй історії так багато трагічних сторінок і так мало прикладів компромісу. Нам слід забути історичну ненависть, впровадивши натомість головний принцип Примирення: «Не забути, але пробачити».
