БОМЖ-ШЛЯХТИЧ
Навколо сивобородого бездомного, якого часто можна бачити на залізничному вокзалі Чернівців, у молодості крутилося багато гарних жінок. Його життєвим принципом була приказка: «Джентльмен починається з лакованих черевиків та охайних нігтів». До того ж, як виявилося, його предки були дворянами, а батько та мати служили у кінноті легендарного Котовського. Вочевидь, саме гени шляхетного походження не дозволяють йому порпатися в альтфатерах. На відміну від побратимів, він не є ласим до дармової випивки. Зрештою, спиртного він із середини 80-х не вживає взагалі. Усе його майно — це спортивна сумка з легким змінним одягом та архівом родинних фотографій. Його мрія — влаштуватися до будинку престарілих.
64-річний Владислав Кукіль зовні не виглядає як людина без визначеного місця проживання. Зазвичай він ночує у поїздах чи на вокзалах. «Як пенсіонер, я маю можливість безкоштовно їздити. Не маю де ночувати, тож і подорожую залізницею то на схід України, то на захід», — говорить він. Часом оформляється на лікування з діагнозом «туберкульоз», яким захворів ще у 55-му, перебуваючи у колимських таборах. Жодного родича у цієї людини в Україні не залишилося. Єдина дочка, з якою ще на початку 90-х листувався, живе в Іркутську. Та нещодавно у Донецьку в тролейбусі він загубив її адресу разом з паспортом. Зв’язок з останньою рідною душею таким чином було втрачено. Нині на вимогу правоохоронців він пред’являє давно прострочене тимчасове посвідчення.
У житті довелося випробувати чимало: працював і у геологорозвідувальній експедиції, і золото вимивав, і біля токарного та фрезерувального верстатів підзаробляв.
— Родом я з Луганщини, — розповідає Владислав. — Мій дід по материнській лінії Феодосій Богуславський мав дворянський маєток у Харківській губернії. Дядько Констянтин Богуславський давно виїхав у Чикаго. Ми листувалися певний час, та згодом і з ним зв’язок втратив. Батько з матір’ю свого часу воювали у кінноті Котовського. Нас, дітей, у сім’ї було п’ятеро. Нині, крім мене, не залишилося жодного. У радянські часи переїхав жити до Чернівців, де у мене були дружина та син. Так трапилося, що після перебування у зоні я повернувся на Буковину, де, як виявилося, мене ніхто не чекав. Син загинув (втопився чи втопили — точно не знаю), а колишня дружина, тільки-но я з’явився на порозі, відразу закричала, що викличе міліцію. Будинок, який колись належав моїм батькам, вона продала. Мені вдалося прописатися без права проживання у селі Долиняни Хотинського району, де на моє ім’я надходить пенсія у розмірі 8 гривень.
Мій співрозмовник розповів, що бувають часи, коли за три дні він з’їдає лише один пиріжок. «Я вже звик, — сміється В.Кукіль, — це у мене вважається ситним обідом. Часом підійду до автомобіля, з якого розвантажують хліб, та пропоную допомогу за буханець хліба. Інколи на вокзалі компанія запросить пообідати». Та найчастіше він ходить голодний, бо розшукувати пляшки у ящиках для сміття вважає приниженням. Так само як і випрошування милостині.
Нещодавно Владиславу пощастило: на вокзалі його зустріла дівчина, студентка медакадемії, яка виявилася небайдужою до долі бомжа з шляхетною зовнішністю. Послухавши його життєву розповідь (про свою хворобу він промовчав — В.Є. ), вона відповіла:
— Сто відсотків, що ви хворі на хронічний бронхіт. Вісімдесят — на туберкульоз. Ось вам дві гривні. Йдіть і обстежте легені. Ваше щастя, якщо у вас виявлять якусь хворобу. Тоді в лікарні ви матимете дах над головою і харчування.
Після рентгену Владислава Кукіля направили до міста Вижниця на лікування. Про свою мрію йому поки що доведеться забути: лікар, який обстежував, повідомив, що перед оформленням до будинку престарілих доведеться щонайменше два роки лікуватися. На що, зрозуміло, у нього немає коштів.
Тому нашому герою не залишається нічого іншого, як знову перебратися до залізничного вагона. До свого теперішнього «дворянського гнізда».
ПЛЯШКОВИЙ БІЗНЕСМЕН
45-річний Сергій з тих людей, яких у нас називають бомжами. На питання «де ти живеш?» він зазвичай відповідає, що у саду або на десятому поверсі дев’ятиповерхового будинку, тобто у ліфтовому техприміщенні. Основне заняття — збір у смітниках скляних або пет-пляшок і макулатури, які здаються на приймальні пункти Чернівців. На літо він навіть «оселився» поблизу пункту прийому склотари — відпала потреба далеко ходити. Навколо його пристановища багато фруктових дерев, тому й говорить, що живе у саду.
— Три ватні ковдри, а коли дощ — ще й клейонка — і нема проблем. Влітку не біда, гірше у холодну пору. Але і тоді є багато варіантів, де примоститися.
Про те, як він опинився без даху над головою, Сергій розповідає без вагань.
— Жив я з дружиною довгий час, народилося двійко дітей. Щоб прогодувати сім’ю, я подався на заробітки до Молдови. Додому приїздив по суботах. Якось, звільнившись раніше, повернувся у п’ятницю і вдома застав дружину з коханцем. Пробачив, але через деякий час, приїхавши ще у четвер, наштовхнувся вдома на нового «друга сім’ї». Далі розлучилися. Одного разу, переходячи вулицю, потрапив під машину. Доки три місяці пролежав у лікарнях, дружина мене виписала. Нині без паспорта і без житла. У паспортному столі все відмовляють: «Навіщо тобі паспорт, ти ж його загубиш». Оце сьогодні знову туди піду, можливо, щось і вирішиться.
«Смітниковий бізнес» для нього став звичною справою після того, як, розрахувавшись з аварійно-комунальної служби, не отримав грошей. Невиплати пояснювалися відсутністю ідентифікаційного коду. Документи — паспорт, свідоцтво про народження, закордонний паспорт («...їздив до Польщі, де відсидів у в’язниці за контрабанду») — все згоріло з легкої руки одного з колег. А жити на щось треба... От і став Сергій постійним відвідувачем чернівецьких смітників-альтфатерів, названих у народі «зеленими магазинами».
— Дуже гарний «підйом» на папері, — розкриває чоловік свої бізнесові секрети. — Але папір повинен бути не пресованим. Найкраще — картонка, бо вона важка. У приймальнику УТОСу за нього по 15 копійок за кілограм дають. Часом, якщо добре «порисачиш», то й 3-5 гривень можна заробити.
Виявляється, території міста чітко поділені між «пляшечниками». На кожній працює своя «бригада». Сергій стверджує, що особливо виразно відчувався поділ кілька років тому, а нині настає безпорядок.
— Смітники, які знаходяться у «відомстві» якоїсь групи, стали часто відвідувати «зальотні» особи. Починається «бєспрєдєл». Через це я змушений рано вирушати на пошуки, бо інакше може хтось випередити, тоді доведеться самому лізти до чужих альтфатерів.
На питання, яку найбільшу суму вдавалося отримати за зданий товар, Сергій замислився. Згодом відповів, що пам’ятним для нього є день, коли одномоментно отримав сім гривень.
«Але ж це соромно ходити і копатися у альтфатерах на очах у інших людей», — продовжую розмову з Сергієм.
— З презирством на нас дивиться хіба підприємець чи той, хто має гроші. Інші ніяк не реагують. Про яке презирство може йти мова, коли я сам часто бачу, як пенсіонери виносять на смітник піввідра сміття, а повертаються з повним. Тобто вони з нами на одному щаблі. А дітей скільки бігає. Он вчора у мене ціпок мало не поцупили. Часом робота у людей з господарствами перепадає. Скосити траву чи гілляччя позбирати. Працюю здебільшого за їжу і сто грамів, бо платять неохоче. Але у стакан я собі не дуже дозволяю заглядати. Хоча переконаний, що краще горілки випити, ніж наркотики приймати, як дехто з моїх знайомих.
Вчора трапилася подія, яка може вплинути на подальшу долю Сергієвого «бомжування»: у онколікарні, куди він звернувся, йому пообіцяли, що, можливо, візьмуть на роботу сторожем. Тут і переночувати буде де. І, можливо, прописку, у якій йому відмовляють через відсутність паспорта, з часом дадуть...
Отакі дві несхожі історії людської долі. Скільки їх ще таких ходить та подорожує Україною? Скільки ще понівечених людських доль ми не знаємо і ніколи, швидше за все, не узнаємо.
