Відгук на статтю Віталія Межжеріна «Чи здатні генетики перевернути світ?» («День» № 77 від 27.04. 2001 р.).
Почнемо з того, що наша цивілізація пішла технічним шляхом розвитку. Якщо порівняти технічні досягнення людства за останнє століття — від парового двигуна до мікрочопа — розумієш, що це справдi «семимильні кроки». Якби хоча б приблизними темпами розвивались гуманітарні науки, то класики минулих століть потьмяніли б у порівнянні із сьогоднішніми науковцями. Хоча виникає запитання: а чи взагалі в гуманітарній та духовній сферах за останні кілька століть відбувся розвиток? Аналіз коефіцієнту відношення вбивств (включаючи війни та геноциди) до кількості населення планети в різні епохи приведе вас до невтішного висновку: вбивати вміють не менш вишукано та масово, ніж у середньовіччі (допоміг технічний розвиток).
Трохи інтенсивніше за гуманітарні розвиваються біологічні науки. Але і цей розвиток зумовлений, здебільшого, вдосконаленням техніки та суто технічним підходом до питання, коли намагаються підкорити природу і змусити її служити зростаючим апетитам людства, а не шукати гармонії з нею. Результати цього протистояння людини з природою ми бачимо по темпах зростання захворюваності на ракові, нервові та серцево-судинні хвороби.
Мене здивувала реклама мила, яке усуває запах поту, оскільки воно має по своєму складі бактерицидну речовину, яка і знищує небажані мікроорганізми, що зумовлюють некомфортний запах. Виглядає досить переконливо, але... Але ж тіло «у нормі» не є стерильним, як разовий шприц. На нашій шкірі, в кишечнику, у роті, в легенях, на слизових оболонках постійно мешкають мікроорганізми — так звана специфічна мікрофлора. Вона використовує наше тіло як місце проживання, натомість виконує функцію першого захисного бар’єра організму. Більшість хвороботворних мікробів, потрапивши на поверхню шкіри чи слизової оболонки, вступають у боротьбу з цією специфічною мікрофлорою, яка, зайнявши нішу, не бажає ділитися місцем. Коли ж ми бактерицидним милом усуваємо бактерії, то створюємо сприятливі умови для розвитку хвороботворних мікроорганізмів.
Якщо навіть таке просте явище, як симбіоз бактерій з людиною, може викликати проблеми через нехтування елементарних законів природи, то що вже казати про генну інженерію!
Особисто у мене викликають недовіру самовпевнені заяви про розшифровування людського геному. Взяти, наприклад, загальновідомі одинадцять типів взаємодії неалельних генів. Тобто якийсь ген Х, окрім впливу на алельний ген Y, може впливати на певний ген Z або кілька генів відразу, регулюючи його (їхній) прояв, а часом і приводячи до несподіваних фенотипічних ознак. Це явище, поряд з «перетасовуванням» генів під час мейозу, викликає появу ознак, невластивих даній лінії нащадків і навіть виду. Так виникають унікальні комбінації, які приводять до того, що в неосвіченій сім’ї народжується геній фізики, і навпаки.
Якби між собою взаємодіяли лише алельні гени, то все було б набагато простіше. Ми могли б з упевненістю сказати, що, наприклад, заблокувавши ген, який обумовлює схильність до алкоголізму, ми рятуємо людину. Але ж якщо згадати про можливість взаємодії неалельних генів (тим паче, що функції деяких триплетів геному взагалі не з’ясовано), то результат від подібних маніпуляцій уже не видається таким передбачуваним та безпечним. Усе це дуже нагадує загравання підлітка з атомною бомбою. Людство ще не доросло до того, аби дати відповідь щодо доцільності подібних експериментів над геномом. А подорослішавши і надолуживши прогалини в гуманітарній та духовній сферах і глибше пізнавши природу, людство все ж дійде висновку, який уже сьогодні сформулював Віталій Межжерін: що ген (як і атом) є неподільною часткою. Неподільною не в технічному аспекті, а з точки зору безпеки людства.
З огляду на викладене, цікаво було б розглянути таке явище, як пріонова інфекція.
Пріони викликають хвороби, що мають загальну назву «підгострі спонгільозні трансмісивні анцефалопатії». І найвідоміший представник пріонової інфекції — збудник горезвісного «коров’ячого сказу». Пріон — це не бактерія і навіть не вірус і не провірус, а (куди б, здавалося, вже примітивніше) проста молекула білка. Ця молекула, яка здатна витримати багатогодинне кип’ятіння та шлункові ферменти, завдяки невеликим розмірам проникає в кров, а далі... а що далі, вам не пояснить жоден професор, бо білок не може самостійно розмножуватись. В організмі немає механізмів, які б робили копії з молекули білка. Білок синтезується лише шляхом зчитування інформації з РНК — і все. Механізмів синтезу РНК або ДНК, використовуючи інформацію молекули білка, не існує.
Тож яким же чином цей пріон відтворює собі подібних?
Існує гіпотеза, яка припускає існування в геномі людини відповідного гена з інформацією про структуру пріона. Цей ген, що перебуває в стані спокою, активізується пріоном і починає синтезувати цю інфекційну молекулу.
З огляду на це, виникає велика кількість запитань стосовно генетично модифікованих продуктів. Наприклад, хто дасть гарантію щодо безпечності білкового складу цих продуктів?
Може статися так, як і з гормональними кормовими добавками, які підвищують прирiст тварин. Застосовуючи їх тривалий час, американці врешті-решт дійшли висновку, що отримані таким чином продукти підвищують ризик ожиріння у людей. У США ці кормові добавки вже заборонені, що не заважає американцям рекламувати та продавати їх менш розвиненим країнам, де немає подібних заборон.
Американський прагматизм може зіграти злий жарт, оскільки не існує локальних катастроф, у що вперто не хочуть вірити США, відкликаючи свій підпис під Кіотською угодою.
Але якщо вже білок може мати інфекційні властивості, то стає не до жартів. Адже суто технічний підхід до вирішення біологічних питань може легко порушити крихкий баланс між людьми і природою. І мета, до якої ми йдемо широким шляхом науково- технічного прогресу, видається дуже передбачуваною та трагічною.
