Якщо наприкінці березня над містом зривається холодний північний вітер, вивертає парасолю і плює в обличчя снігом; якщо в цьому місті ви не знаєте жодної живої душі; якщо це місто називається Берлін, а вам (через непогамовні рефлекси дитячої пам’яті) кожний будинок здається таким, що його займало гестапо, — то це якраз і буде та ситуація, в яку я потрапив. Повертався до Києва з Айзенаху, в якому проходив міжнародний симпозіум з геронтології.
Наші німецькі господарі були уважні та ввічливі. Засідання починалося й закінчувалося у визначений термін, апаратура для демонстрації прозірок під час доповіді не ламалася; фрау перекладачка добре знала свою справу; автобуси для екскурсій ніколи не запізнювалися. Того разу я побував у Ерфурті (нічого не запам’яталося) та Ваймарі (саме місто, Шіллер і Гете). Завершальний підвечірок (у нас тепер це «фуршет», а тоді називалося «сабантуй») проходив за оригінальним німецьким сценарієм: першою чаркою шнапсу чи бокалом вина вас пригощав оргкомітет, а далі ви могли досхочу пити-їсти за свій рахунок; буфетниця була така ж уважна і привітна, як всі, причетні до організації симпозіуму.
У Берліні я мав годин із п’ять вільного часу. Не хотів його марнувати в залах для пасажирів того великого ангару, який німці називають Остбанхоф (Східний вокзал). Звідси рушали на нас ешелони з вояками, гарматами та танками. Взагалі через багато років після закінчення війни мої ілюзії з цього приводу були, м’яко кажучи, застарілими. Але на це не було ради: Берлін я сприймав не як столицю «першої німецької держави робітників і селян», а як колишнє «лігво фашистського звіра». Мої товариші, молодші на якихось 3 — 5 років, у льохи від бомб не ховалися, живого есесівця зі «шмайсером» не бачили, відтак мої воєнні комплекси сприймають частково гумористично, частково співчутливо: мовляв, у людини «бзік», то що ж тут зробиш?
Сяк-так ховаючись під парасолем, я пройшов уздовж Унтер-ден-Лінден до Бранденбурзьких воріт (за ними починався «не наш» Берлін), трохи постояв, розмірковуючи над тим, що десь тут — може, під ногами — був бункер Гітлера, і повернув назад. Зайшов до меморіалу жертвам фашизму, стриманішого, ніж католицька кірха, і виразнішого, ніж протестантський молільний дім. У Айзенасі мені сказали, що нещодавно почав працювати новий Палац республіки, в якому можна пообідати, перепочити і взагалі приємно провести час. Палац виявився модерною — на той час — коробкою із скла та арматури. Я зайшов, обсох у великому вестибулі зі шкіряними кріслами і почав підніматися на поверхи, зазираючи туди й сюди. Їдальня, перукарня, бібліотека, спортзал; самодіяльний гурток, в якому ретельні німецькі діти читали вірші про Sonnenschein і Heimat — сонячні промені та батьківщину. Купив гумористичний часопис із прісними, як у «Перці», карикатурами на виробничі та побутові теми. Ось такими: негативний персонаж плює на хідник, а вулицею якраз іде верблюд і міркує:
Und meinte braver Trompeltier: «Zu gute mane fehlt Manier».
Мовляв, того, хто плює, погано виховали, і це зрозуміло навіть верблюдам. Німці, як і ми, жили подвійним життям. Одне було власним, а інше мало бути присвячене соціалізму і контролювалося «штазі» — інституцією, яка мало відрізнялася від гестапо та КДБ.
Несподівано помічаю свого колегу по інституту, — виявляється, щойно приїхав і чекає на поїзд до Дрездена. Років на десять старший за мене і встиг у Вітчизняну повоювати. Питаю:
— Як вам тут?
— Та ще не знаю… Німців забагато. Отаких…
Робить непевний жест, малюючи в повітрі щось хвилясте.
— Таких — яких?
— Німецьких! І всі говорять, як ворони, самим горлом.
З ним, як і зі мною, все було ясно: свою війну ще не закінчив, та вже, схоже, миру з Німеччиною ніколи і не підпише. Зрештою, не всі німецькі вояки, з якими так чи сяк довелося стикнутися у воєнні роки, були схожими на людожерів, але відчуття потуги і невблаганності всієї фашистської машини закарбувалося навіть у моїй дитячій пам’яті.
Я, хоча й знав, як паскудно за вікном, не всидів у теплому і казенному Палаці республіки і вийшов на вулицю. Сніг, важкий і липучий, чіплявся до ніг, але я почалапав по місту просто так, без певної мети. Інколи заходив погрітися в магазини й магазинчики, де відразу підходили ввічливі пані і цікавилися, чим можуть прислужитися. Свої три червінця, дозволені для вивозу за кордон, я вже витратив на гостинці (в тому числі і для підпанків з московського Мінздоров’я, які завжди мали свою думку щодо того, кого варто «випускати» за кордон, а кому краще сидіти вдома). Несподівано мені заплатили за лекцію, яку ще до початку симпозіуму прочитав у Лейпцігському інституті біофізики. Відтак я був багатий і зміг щось купити дружині і сину (за тодішніми нашими уявленнями, в НДР було «всё»). Отже, у магазинах я не затримувався. І взагалі, в такому місті, як Берлін, мені не могло й не повинно бути добре. «Чим гірше, тим краще» — в цьому було щось мазохістське, але про це я вже писав.
Так чи інакше, добрів я до невеликого і якогось запущеного вокзальчика Ліхтенберг, куди й зайшов випити пива (десяток дойчмарок у кишені мав). Вокзали — якщо не брати до уваги великі модерні споруди — пахнуть однаково (дезінфікуючими засобами) і звучать однаково (гамір десь під високою стелею, який через нерівномірні паузи падає донизу). В погано освітленому кутку (навмисний «інтим» він не нагадував) розташувався буфет; там міцно пахло тютюном і ще міцніше пивом. Чоловіки і жінки (майже порівну) всі, як один, палили і спроквола (німці не поспішають) смоктали свій «бір» із пристойних для такого буфету фужерів.
Я сів, запалив, кілька разів ковтнув приємну — не різку й не м’яку — рідину, і побачив фройляйн Моніку: була перекладачкою на симпозіумі. Сиділа до мене трохи боком; з-під берета вибивалося над вухом пасмо гарного, ледь кучерявого попелястого волосся; попільничка перед нею була повна, що погано свідчило про вокзал Ліхтенберг — зазвичай таку посудину міняють вже після другого недопалка. Поки я думав, треба себе явити чи не варто, Моніка подивилася у мій бік і байдуже відвела очі: була якщо не зовсім п’яна, то дуже напідпитку.
В Айзенасі вона зацікавила мене з двох причин: через своє обличчя і через «Фауста». Мала гарні очі, лоб і ніс — і погано зроблену нижню щелепу, яка рішуче видавалася вперед і, здавалося, навіть загрожувала вам гострим підборіддям. Що стосується «Фауста», то розмова виникла вже після останнього засідання і супроводжувалася шнапсом під картопляний салат (смачний!). Не відаю, скільки разів містерію Гете перекладали на російську. Проте знаю два переклади, варті того, щоб їх знати: Пастернака і Лозинського. Перший — свідчення того, що геніальним поетам не треба братися за переклади, бо Пастернак написав свого, нового «Фауста» на старий сюжет. Натомість Лозинський, перекладач від бога, зробив свою справу блискуче, і будь-кому перевершити його буде важко. До речі, в Айзенасі, ймовірно, Моніка щось пила, проте нічого помітно не було. На роботі як на роботі, і це є власне один із тих принципів, завдяки яким німці є тим, чим вони є. Отже, Моніка запевняла мене, що переклад Пастернака є саме тим, що треба, а читати Гете в оригіналі чи за Лозинським можуть лише божевільні доценти, які хворіють (тут вона подумала)… хворіють на Platfuss… Как это будет по-русски? Плоскостопие? Ага, да, спасибо. Зазвичай німці пишаються всім, що належить до їхньої культури (і мають на те підстави). До нашої розмови долучилися ще двійко-трійко людей, хоча не здавалися такими, яких дуже хвилює Гете. Зрештою дійшли висновку, що гроші — дурниця, за них гендлювати душею не варто. А ось молодість і Маргарита — це, знаєте, справа іншого гатунку… Хіба ні? В очах у Моніки стрибали чортики, і мені було приємно, що ми з нею, сказати б, у одній команді, а для решти «Фауст» —це не Гете, а в кращому варіанті Гуно чи Майєрбер.
Наразі тут, у Ліхтенберзі, наче й не дивлячись на мене, Моніка (німецькою) сказала фразу, яку я зрозумів приблизно так:
— Чи не хотіли б ви пересісти за столик до старої, негарної і п’яної шлюхи?
Делікатна, знаєте, ситуація: не пересядеш — не хочеш до шлюхи, а пересядеш — саме до такої й пересів.
— А можно пересесть не к ней, а к вам?
— Danke schoen, — сказала Моніка. — Очень спасибо, вы хороший кавалер.
Мої сигарети були кращими, ніж ті, що палила вона, але Моніка не звернула уваги на пачку, яку я поклав на стіл, і припалила свою.
— Вы где-то здесь живете?
— Сейчас я буду вас убивать своим сообщением, — сказала вона, не звертаючи уваги на моє запитання. — Советский Союз очень переживает мое сообщение: ich nabe meine Geburtstag девятого мая. Да? — Не думаю, що це така вже дивина, але й справді — серед моїх знайомих жоден не святкує день народження на свято перемоги. — Почему вы не аплодисменты?
Я поплескав у долоні, водночас зазираючи їй в очі, — не тому, що були гарні: хотів пересвідчитися, що, може, ще почастувати її пивом, чи вже не варто. Моніка наче здогадалася і гукнула кельнерові:
— Bitte, zwo.
— Я плачу, naturlich.
Легко імітувати знання мови, сям- там вставляючи слово чи два, що я й робив; добре розумію друковані тексти, але не маю мовної практики.
Моніка перевела очі з вогника сигарети на моє обличчя і сказала з тією дитинною хитрістю, яку зазвичай демонструють п’яні чи божевільні:
— Ich fange an, я начинаю, да? — помовчала, вочевидь добираючи слова, і сказала з тією природною щирістю, якої не навчають на курсах перекладачів; сказала українською, — О боже мій милий, за що ти караєш, за що ти караєш її, молоду? За те, що так щиро вона полюбила козацькії очі, прости сироту. — Я занімів. Кельнер приніс два пива. Було чутно як смикається і рушає поїзд, як частіше і частіше дихає паровоз. Моніка прихилилася до спинки стільця, закрила очі, і, помовчавши, сказала, — я могу плакать, да? Нишево, я сейчас…
Витерла очі, посміхнулася, смутно, але мило, так що мені захотілося погладити її по голові. І тут я побачив, що до нас — було видно, що саме до нас — рішуче йде такий дуже німецький німець у такому дуже німецькому капелюсі з вузькими крислами і чорним пером за стрічкою.
— Gnt’n Tag, — привітався він зі мною, не дивлячись на мене, і щось швидко і збуджено почав казати Моніці; я розумів окремі слова, але по інтонаціях було чутно, що чолов’яга не лається, а просить чи умовляє.
— Это мой мужчина, — пояснила Моніка. — Хороший для меня очень слишком.
Подивилась на годинник, тверезіючи на очах.
— Unsere Sowjetische Freund, — відрекомендувала мене. — Наш радянський друг.
Її мужчина непевно гмикнув, що, вочевидь, означало не те, що бачив я цих друзів у білих капцях, а радше друг — то й друг, але на біса він потрібен. І знехотя пішов. Моніка, наче соромлячись кількох хвилин своєї слабкості, сухо та відсторонено розповіла, що її мати — українка з тих дівчат, яких вивозили до райху на роботи; лишилася тут після закінчення війни. Батько давно помер. Останніх кілька років мама у божевільні, нікого не впізнає, мовчить, а говорить лише ці слова: О, боже мій милий, за що ти караєш…
Берлін замело, як Чукотку. Своєю машиною, буксуючи в снігу, Моніка зі своїм чоловіком (чи не чоловіком) довезли мене до Остбанхофа. В Києві було сонячно й тепло. Звідки була мама Моніки і чи їздила донька на свою українську батьківщину, запитати я не здогадався.
