До написання цих рядків нас, зовсім не політиків, а професійних істориків з майже 40-літнім досвідом викладацької й наукової роботи у вишах та наукових інститутах, змусили останні події в Україні та навколо неї. Втім, насамперед зазначимо, що не належимо до жодної політичної партії чи організації, а причетні, за влучним висловом Лариси Івшиної, лише до партії істориків. Тому завчасно відкидаємо, мабуть, неминучі в даному випадку звинувачення в політичній заангажованості.
Найбільша наша тривога за долю України спричинена поспішним підписанням нерівноправних, по суті кабальних, харківських угод з Росією і кардинальним розворотом зовнішньополітичного вектору нашої держави в її бік. На нашу думку, ці дії влади ставлять Україну, її політичну, військову, економічну, інформаційну, екологічну та іншу безпеку під величезну загрозу. Вже сама ув'язка ціни на газ із суверенітетом і територіальною цілісністю для будь-якої нормальної країни річ неприпустима. Тим більше, що знижка ця скоріше віртуальна, ніж реальна, особливо якщо врахувати невмотивовано тривалий термін дислокації Чорноморського флоту Росії в Україні. Тимчасом кожний рік, навіть місяць перебування російського флоту віддаляє від України не лише Севастополь, але й увесь Крим. Однак і це ще не найстрашніше. Перебування в Україні Чорноморського флоту Росії, відмова від євроатлантичної інтеграції перетворюють всю Україну на заручника непрогнозованої політики сусідньої держави, підставляючи її під загрозу фактично з усього світу.
Ми добре знаємо не лише українську, але й російську історію. Починаючи з середини XV століття й до наших днів, вся історія Росії — це майже безперервний ланцюг війн, експансій, завоювань чужих територій і поневолення інших народів. Навіть ті війни, які офіційна російська історіографія традиційно подає як справедливі, визвольні, вітчизняні, були спричинені, як правило, відверто агресивною політикою її правлячих кіл. Зокрема, Північна війна зі Швецією, що тривала понад двадцять років і так трагічно позначилася на долі України, розпочалася нападом російських військ під проводом Петра І на шведське місто Нарва. Війні 1812 р. проти наполеонівської Франції, названій Вітчизняною, передувало багаторічне військове втручання Російської імперії в центральноєвропейські справи на боці реакційних сил проти революційної Франції. Кримській війні 1853—1856 рр., в якій Росія зазнала принизливої поразки, передував напад на Османську (Турецьку) імперію. Вся перша третина Другої світової війни яскраво продемонструвала агресивний, загарбницький характер сталінської зовнішньої політики СРСР, який був другом і союзником гітлерівської Німеччини аж до трагічної дати 22 червня 1941 року. Нарешті, вже сучасна Росія розв'язала і здійснила дві криваві війни в Чечні, грубо порушивши норми міжнародного права, окупувала майже чверть території суверенної Грузії, і лише втручання міжнародної спільноти врятувало цю країну від повної окупації.
Аналізуючи сучасні тенденції розвитку Росії, зміст її офіційної зовнішньополітичної стратегії, спрямованої на протиставлення демократичному Заходу і відновлення неоімперії, а також текст нової військової доктрини Росії, яка допускає нанесення превентивних ядерних ударів по можливому агресору (чого, до речі, не передбачала навіть радянська військова доктрина), мимоволі переконуєшся в тому, наскільки пророчим виявилося передбачення видатного російського релігійного мислителя, історика і публіциста Георгія Федотова. Майже шість десятиліть тому він писав: «Як забезпечити світ і в майбутньому від навислої над ним загрози російської агресії? Більшовизм помре, як помер націонал-соціалізм. Але хто знає, які нові форми прийме російський фашизм і націоналізм для нової російської експансії?»1. Хотілося б, щоб нинішні лідери України, які так поспішно й запопадливо здають сусідній державі наші національні інтереси, прислухалися до цього застереження мудрого росіянина.
Велику тривогу викликає також гуманітарна політика влади, яка, судячи з усього, майже повністю здана під контроль іноземної держави. Адже як по-іншому пояснити, чому у власній державі українцям знову намагаються відмовити у праві бути самим собою, нав'язати чужі цінності, позбавити історичної пам'яті, своїх національних героїв, рідної культури та мови? Мова, як вважав арабський письменник С. Аль-Хусрі, — це основа життя нації, а нація — це соціальний організм, що характеризується життям та почуттями, при цьому життя нації — це мова, а почуття — історія. Головною все ж він вважав мову: «Нація, що забуває свою історію, втрачає свідомість і знаходиться в стані летаргії, проте вона ще живе і серйозна увага до національної історії може привести її до життя. Нація, що втратила мову, зникає з лиця землі»2. Чи не тому так активно, водночас ззовні й ізсередини країни, ведеться наступ з метою перегляду історії України та зміни її мовного законодавства? Відповідь, мабуть, очевидна. А коли так, то хочеться нагадати хоча б дві досить-таки банальні істини: країна, яка не визнає національно-визвольного руху власного народу, неминуче приречена на поразку; без українців Україна неможлива.
Враховуючи вищезазначене, верхом політичного цинізму виглядають спроби перетворити російську мову, яку знає і якою послуговується добра половина країни, на знаряддя боротьби проти етнічних українців, їхньої мови й культури, використати її з метою поглиблення розколу України. І все це під прикриттям удаваного білінгвізму, антинаукових тверджень про мало не споконвічне проживання тут росіян. Ті, хто цим займається, є, по суті, провокаторами, оскільки вони чудово знають, що російській мові в Україні ніщо не загрожує, що вона й так домінує у більшості сфер суспільного життя. Перед загрозою витіснення і зникнення в багатьох регіонах України, особливо в Криму, Донбасі, на Півдні і Сході України, опинилася саме українська мова, яка протягом майже трьох століть зазнавала утисків з боку майже всіх режимів. Рятувати її, розширювати сфери використання, дбати про реалізацію державного статусу — одна з основних функцій влади, якщо вона справжня українська влада, а не колоніальна адміністрація сусідньої країни. Ніхто при цьому не заперечує необхідність дбати про розвиток мов національних меншин в Україні, серед них і російської мови, однак жодним чином не протиставляючи їх українській мові, тим більше не поборюючи її ними.
З огляду на нещодавні події, не можемо не торкнутися такої доленосної теми, як Друга світова війна, добра половина якої точилася, за образним висловом О. Довженка, «навколо української проблеми»3. На жаль, нинішня влада використала 65-ту річницю Перемоги зовсім не з метою вшанування світлої пам'яті загиблих у ній щонайменше десяти мільйонів українців, а також кількох десятків мільйонів втрачених життів багатьма іншими народами, а для реанімації деяких одіозних міфів про цю війну і поглиблення політичного розколу нашого суспільства.
Ми — діти тієї війни в прямому і переносному сенсі цього слова. Обидва народилися 1944 року, під час заключних боїв Червоної армії з визволення України. Війна з багатьох боків обпалила наші родини і лише дивом залишила їх живими. Тривалий час нам випало жити, працювати і, звичайно ж, спілкуватися з багатьма учасниками і просто свідками війни. Серед них були рядові бійці і командири Радянської армії, підпільники та партизани, в'язні німецьких і радянських концтаборів, колишні полонені й остарбайтери, бійці УПА, ну і сотні, якщо не тисячі, наших громадян, що пережили німецьку окупацію, а потім знову відчули на собі «принади» сталінського режиму. Звісно, що ми і як історики за професією постійно цікавилися історією війни, вивчали радянську, згодом російську й українську історіографію, а в останні роки — історіографію далекого зарубіжжя.
Один із головних висновків, який випливає з набутого нами досвіду, полягає в тому, що минула світова війна не повинна бути приводом для помпезного святкування в Україні. Адже насправді це була жахлива трагедія для нашого народу, породжена двома найжорстокішими в світовій історії терористичними диктатурами на чолі з Гітлером і Сталіним. Наслідки її були просто катастрофічними, оскільки обидва диктатори ніколи не рахувалися з кількістю завданих народам втрат. Ось чому, на наш погляд, кожна чергова річниця дня Перемоги повинна відзначатись саме як День пам'яті багатомільйонних жертв нашого й усіх інших народів у тій страхітливій війні. Що ж стосується здобутків українського народу в результаті війни, то найважливіший із них — об'єднання всіх основних етнічно-українських земель в одній державі. На жаль, не в суверенній Україні, а в складі СРСР, а тому з добре відомими трагічними наслідками.
Одна з найбільших неправд про війну, яку десятиліттями продукувала комуністична пропаганда, — що нібито СРСР одноосібно її виграв. Навіть Й. Сталін у запалі відвертості перед найближчими своїми соратниками визнавав, що СРСР не вистояв би один проти Німеччини. Отримана в травні 1945 р. перемога — це перемога могутньої антигітлерівської коаліції держав, всього прогресивного людства над німецьким фашизмом. Однак нинішнє керівництво України так, мабуть, не вважає. Президент В. Янукович у своєму привітанні з 65-ю річницею Перемоги у Великій Вітчизняній війні від 8 травня 2010 р. порадував таким відкриттям: «65 років тому наш народ здобув Велику Перемогу, яка врятувала світ від фашизму»4. І це все. Ні більше, ні менше! Закликаємо охочих помудрувати ще й над тим, що криється під загадковою формулою «наш народ», оскільки в даному разі незрозуміло, народ якої держави він представляє. Складається враження, що хтось свідомо підставляє нашого Президента, вкладаючи йому в текст твердження, від яких навіть сучасна Росія вже відмовилася. Міністр закордонних справ Росії С. Лавров у статті «Одна на всех», надрукованій в журналі «Итоги» 17 травня цього року, недвозначно заявив: «Росія ніколи не ділила і не ділить Перемогу на «свою» і «чужу». Війну виграли всі союзники антигітлерівської коаліції»5.
Ще один міф колишньої радянської та сучасної російської офіційної пропаганди, який активно, всупереч історичній правді, знову намагаються нав'язати нашому суспільству, пов'язаний з діяльністю ОУН-УПА в роки Другої світової війни. Звинувачення патріотів України у зрадництві, колабораціонізмі з німцями посипалися, як з рогу достатку, після присвоєння колишнім президентом В. Ющенком звання Героя України Р. Шухевичу і С. Бандері. Некомпетентність і політична заангажованість окремих представників влади при цьому просто вражає. Чого, наприклад, варте твердження міністра про те, що ніякої третьої сили в той період, окрім антигітлерівської коаліції та фашистського блоку держав, не було і не могло бути і що ніякої боротьби з німцями українські повстанці не вели?!
До честі вітчизняної історіографії, за роки незалежності з'явилося чимало праць, в яких об'єктивно висвітлюється ця проблема. Заслуговує також на увагу й науковий доробок істориків української діаспори. Як відзначають дослідники, спираючися на свідчення переважно німецьких документів, українські повстанці здійснили близько п'яти тисяч бойових акцій проти німецьких окупантів. Що ж стосується спротиву радянському режиму, то процитуємо тут хоча б один документ, який, всупереч своєму призначенню, проливає світло на дійсну роль УПА як третьої сили, що в неймовірно важких умовах боролася за незалежну соборну Українську державу. У листі секретаря ЦК КП(б)У М. Хрущова в ЦК РКП(б) Й. Сталіну, датованому червнем 1945 р., повідомлялося: «За час від дня визволення західних областей від німецьких загарбників до 1 червня 1945 року убито бандитів 90 275, взято в полон 93 610 і з'явилось з повинною 40 395. За цей час захоплено у бандитів: гармат — 40, мінометів — 449, станкових кулеметів — 566, ручних кулеметів — 445, автоматів і гвинтівок — 4 235. ...На 1 червня 1945 р. із західних областей виселено 9 615 сімей бандитів та їхніх пособників, загальною кількістю 24 888 чоловік»6.
Отже, лише за сім місяців в західних областях України, спустошених і дуже збезлюдених тривалою війною, радянський режим знищив, покарав тюрмами і виселенням чверть мільйона чоловіків, жінок і дітей. До речі, в УПА боролися не лише українці, а й представники ще п'ятдесяти національностей. В ній діяли збройні загони грузинів, вірмен, азербайджанців, узбеків, татар та інших національностей. Було сформовано також єврейський курінь, який складався в основному з лікарів. То ж чи правомірно й досі кваліфікувати всенародний спротив тоталітарному режиму як бандитський рух?
Викликає тривогу зросла загроза територіального розколу України, яку значно усугубила охарактеризованими вище діями влада. Про такий сценарій розвитку подій вже нерідко пишуть деякі вітчизняні, а ще більше зарубіжні аналітики. Дехто — з тривогою, але є й такі, що смакують цією темою і прагнуть саме такої її розв'язки. Трапляються навіть відверті заклики до розділення України на західну та східну частини й утворення окремих держав.
Ми рішуче відкидаємо подібні проекти та засуджуємо їхніх авторів.
Для нас соборність України є одним з найбільших досягнень українського народу за всю його понад тисячолітню історію. Щонайменше півтора десятка років ми спеціально досліджуємо цю проблему, опублікували ряд монографій, кілька десятків статей, добивалися визнання дня 22 січня святом Соборності України. Тому після того, як президент Л. Кучма своїм указом від 21 січня 1999 р. узаконив, нарешті, це свято, ми активно підтримали його кандидатуру для обрання на повторний президентський термін.
Ось чому нам було боляче з року в рік спостерігати, як зусиллями багатьох політиків, і провладних, і опозиційних, в суто політично-партійних цілях штучно посилювався розкол України. Однак те, що чинять в цьому плані окремі представники нинішньої влади, іноді переходить усі межі. Здійснюється свідоме, цілеспрямоване розпалювання неприязні й ворожнечі між окремими регіонами, галичан не вважають українцями, іноді відверто шельмують. Ніби мстять їм за те, що саме вони внесли чи не найвагоміший внесок у повалення комуністичного режиму, крах СРСР і появу незалежної України. Парадокс та й годі! І де б ви тоді правили, в міністрах ходили, коли б не вони? Та й чи зрозуміли, нарешті, що образили не тільки галичан, а усіх українців, в усіх без винятку регіонах країни? Сподіваємося при цьому, що не лише українців.
В українській суспільно-політичній думці, навіть в найтяжчі роки колоніального поневолення, завжди були діячі, які активно виступали за соборність українських земель. Серед них особливе місце безперечно належить великому українцю — галичанину Івану Франку. Понад три десятиліття він був полум'яним речником і активним борцем за втілення в життя цієї великої ідеї.
Протягом доброї чверті століття (з кінця ХІХ по перші два десятиліття ХХ ст.) провідною постаттю і справжнім символом національного соборництва був Михайло Грушевський. У листі до канадських українців, написаному 6 грудня 1919 р., він наголошував: «Нарід наш висловив свою волю, щоб Україна була одна, Східня і Західня, Наддніпрянська і Наддністрянська, оден край і оден народ, одно тіло й душа і нема чого копирсатися в другорядних відмінах сих двох частин нашої єдиної вітчизни, заподіяних неприхильними обставинами нашої історії. Треба підносити і скріпляти все те, що їх єднає та в'яже, а не те, що їх ріжнить та ділить»7.
Ще один наш видатний політичний мислитель В'ячеслав Липинський, торкаючись цієї проблеми, в листах до галичанина Осипа Назарука писав: «Майте врешті на увазі, що підкреслювання галичансько-наддніпрянського антагонізму абсолютно перешкоджає нашій ідеології», «справу української державності завжди губила відсутність єдності між українцями», «регіоналізм теоретично не шкідливий, але практично вносить ще більший хаос в життя нашої землі, тому його треба поборювати», «об'єднання українських земель мусить бути провідною ідеєю»8.
Актуальність цих думок сьогодні більш ніж очевидна. Та чи дослухаються до них наші політики?
Оскільки ряд описаних нами сюжетів так чи інакше торкався Росії, висловлюємо пряме бажання долучитися до дискусії на тему «Чи любимо ми Росію», що триває на сторінках газети «День». Сподіваємося, наші читачі зрозуміють, що не сприймаємо ми лише агресивну, імперську політику російських властей, їхнє зверхнє й недружнє ставлення до України. Щодо самої Росії, то, звичайно, ми її любимо. І не лише любимо, а й добре знаємо її мову, багатющу літературу, культуру, науку. Не годинами, а днями можемо в будь-якій аудиторії декламувати твори багатьох видатних її поетів. Любимо Москву і Санкт-Петербург, з їхніми уславленими бібліотеками, музеями, архівами, в яких багато разів бували та працювали, навіть привозили своїх студентів-істориків на музейно-архівну практику. Любимо Челябінськ, в якому один з нас в далекому 1947 р. разом із родиною рятувався від голоду в Україні. Любимо Воронеж, де пройшли три роки армійської служби. І це «любимо» можемо продовжувати ще дуже й дуже довго.
Насамкінець заявляємо про підтримку звернення відомих українських політичних діячів, письменників, вчених «Ні — антиукраїнській гуманітарній політиці!», опублікованого 13 травня 2010 р. на шпальтах цієї газети.
1 Федотов Г. Судьба и грехи России (избр. статьи по философии русской истории и культуры). — Т. 2, Санкт-Петербург, 1992. — С. 325.
2 Арабские концепции путей развития. — М., 1991. — С. 53—54.
3 Довженко О. Зачарована Десна. Україна в огні. Кіпоповість. Щоденник (1941—1956). — К., 1995. — С. 354.
4 Янукович В. Привітання Президента України з 65-тою річницею Перемоги у Великій Вітчизняній війні. — http://www.president.gov.ua/news/ 17067.html
5 Лавров С. Одна на всех // Итоги, 17 мая 2010 г.
6 Центральний державний архів громадських об'єднань України. — Ф. 1, оп. 46, спр. 3203, арк. 111-114.
7 Грушевський М. Лист до канадських українців // Великий Українець. Матеріали з життя та діяльності М.С. Грушевського. — К., 1992. — С. 266.
8 Див. Потульницький В. Політична доктрина В.Липинського // Український історичний журнал. — 1992. — №9. — С. 43.
