Сьогодні, 22 квітня 2008 року, виповнюється 10 років від дня злочинного вбивства голови Біржового комітету Української міжбанківської валютної біржі, народного депутата України 12-го та 13-го скликань, екс-керівника Національного банку України Вадима Петровича Гетьмана. Його біографія могла б стати основою для кількох, дуже різних, книг та кінокартин. Неординарна особистість, він двічі удостоювався незалежної премії «Прометей- престиж» — як «Парламентарій року-96» і «Фінансист року-97». І хоч цю почесну нагороду присуджують за підсумками загальнонаціональної програми «Людина року» за професійні досягнення, по суті, Вадим Гетьман отримав її за долю. За людську ґрунтовність і патріотизм, за надійність, високий професіоналізм, за прямий, незломлений характер, словом, за честь і гідність, пронесені через життя. Хто скаже, що звання Герой України, посмертно присвоєне йому, це не підтверджує?
Проте надамо можливість читачам самим у цьому пересвідчитися. Цей матеріал буквально днями прислали нам Юрій Килимник та Ірина Колосовська — їм навесні 1997 року пощастило брати у Вадима Петровича велике інтерв’ю. Одна зі столичних російськомовних газет, що погодилася опублікувати бесіду з Гетьманом, слово своє не стримала. Тільки через два роки неопубліковане в пресі інтерв’ю включили до меморіального видання «Вадим Гетьман — громадянин, фінансист, політик», що було видане дуже обмеженим тиражем. Тому ми вирішили запропонувати його вашій увазі з незначними скороченнями. Вважаємо, що погляд Гетьмана на тогочасне життя в Україні здивує багатьох своєю відвертістю та актуальністю.
— Нині ми перебуваємо у своєрідному силовому полі високого людського напруження, викликаного сьогоднішньою гостротою соціально-економічної кризи, що переживає Україна. Вадиме Петровичу, охарактеризуйте, будь ласка, коротко стан сучасного розвитку українського суспільства.
— Трохи перефразовуючи крилату фразу Гоголя, можна запитати: «Куди ти мчиш, Україно?» Боюся, що нічого нового тут я не відкрию. Наша країна переживає смугу серйозних труднощів у всіх сферах: у політиці, економіці, науці, духовній сфері. Особливо засмучує те, що за останні роки рівень життя людей помітно знизився. У світовій табелі про ранги людського розвитку сьогодні Україна перебуває нижче 80-го місця, перемістившись туди з ще нещодавнього 54-го. Шкода, звичайно, але така ситуація природна для перехідного етапу в розвитку суспільства, етапу, який ми сьогодні так важко і непросто переживаємо. Всім відомий древній афоризм, згідно з яким немає нічого важчого, ніж жити в епоху змін.
— Як особисто ви, впливовий політик і фінансист, відчуваєте себе в сьогоднішньому світі?
— Депутатська робота, якою нині займаюся, вичерпує практично весь ліміт мого особистого й неособистого часу. Але до цієї об’єктивної реальності я стараюся ставитися спокійно, бо розумію: адже цей наш час, наше життя і ми з нього вискочити ніяк не можемо ні в особистісному, ні в загальнонародному плані. Дуже хочеться, щоб ми вибралися скоріше з кризи, щоб почали відбуватись нормальні процеси, щоб люди знову навчилися будувати плани й радіти життю.
— Нині, звичайно, нелегко займатися законотворчістю, парламентською діяльністю. Багато що тут залежить від ділових, етичних якостей людини. До речі, яке значення ви вкладаєте в поняття «гідність народного депутата»?
— Ви розумієте, щодо цього кожен може мати свою думку. Я вважаю, що гідність народного депутата України — в найвищому професіоналізмі й самолюбстві, яке не дозволяє виконувати депутатську роботу погано. Потім відчуття своєї незамінності, не в тому значенні, що на тобі світ клином зійшовся, а в тому, що цю справу ти повинен зробити максимально добре. Працювати в українському парламенті як-небудь — це не поважати себе, не поважати своїх виборців, не дорожити наданою тобі високою довірою.
— В одному з інтерв’ю ви сказали слова, що добре мені запам’яталися: «принципово важливо зараз — заспокоїти країну, адже люди наші давно вже мріють про нормальне людське життя». Не змінили свою думку? Що, по-вашому, для цього потрібно зробити насамперед?
— Та ні, я й зараз вважаю — насамперед необхідно розрахуватися із заборгованістю щодо зарплат. Життя без грошей на проживання не можна назвати життям: це жалюгідне життя, справжня трагедія для людини. Звідси витікає — уряд наш просто зобов’язаний енергійніше займатися розв’язанням цієї непростої проблеми. Потрібно ще раз ретельно все зважити й точно визначити джерела, з яких гаситиметься борг держави своєму народу.
Що й казати, в Україні сформувався своєрідний тип боргової економіки. І ця характеристика має глобальний характер. Вона стосується держави, яка всім винна: соціальному сектору, населенню, бюджетникам. Виробничники винні державі, банкам; підприємства винні один одному, і кожен у боргах перед своїми працівниками. Зростає внутрішній і зовнішній борг. Перехід української економіки в стан боргової — це результат економічної, у тому числі фінансової, політики в країні.
У якому напрямі коректувати економічну політику? Є різні варіанти виведення країни з цього стану. Один із них — активізація попиту. Для підтримки виробництва в умовах ринку немає іншого шляху, крім активізації попиту. Попит дасть поштовх виробництву, впливаючи на нього шляхом розвитку та стимулювання попиту, в тому числі з боку держави — гарантованого за об’ємами ресурсів. Стимулювання попиту, в тому числі інвестиційного, — головний двигун виробництва. Під час коректування економічної політики — так вважають багато наших провідних економістів — потрібно орієнтуватися не на додаткові запозичення за кордоном, а на включення до реального фінансового обігу ресурсів, що має у своєму розпорядженні українська економіка, населення.
— Гадаєте, у нас є шанс вибратися із затяжної соціально-економічної кризи?
— Звичайно! Повернути населенню зайнятість — це найперша загальнонаціональна робота для владоможців, починаючи від глави держави, прем’єр-міністра, голів місцевих адміністрацій до директора заводу й президента приватної компанії, фірми. Глибина спаду виробництва переводить питання про безробіття в ранг проблем, що загрожують безпеці країни. І давайте повторювати як молитву: результати праці не залежать від форми власності — вони залежать від рівня управління. Створити ефективну систему управління в Україні за наявності змішаних форм власності — найголовніше наше завдання. Зайнятість і управління — ось ті точки опори, що дозволять розв’язати наші внутрішні проблеми.
— І все ж — на кого нашим людям у цій ситуації сподіватися?
— Ми не повинні сподіватися ні на кого, крім Бога, обраної нами влади і себе. Нам потрібно завжди пам’ятати, що на чужі сили сподівається лише безвільна людина, а безвільну людину успіх супроводжує рідко. Перемога взагалі можлива тільки як діяння того, хто перемагає, його волі, його розуму, його дії. Якщо ми не зможемо піднятися вище за самих себе, якими ми будемо нікчемними!
— А хіба законодавство не покликане сказати тут своє вагоме слово? Адже життя доводиться вкладати в рамки закону. Але закрадається й сумнів: чи можливо все розікласти по поличках?
— Ви абсолютно вірно ставите запитання. Не було і, гадаю, бути не може законодавства настільки довершеного, щоб не відставати від життя на певному відрізку часу. Принаймні, історія такого не знала й не знає. Але прагнути до досконалості, безумовно, потрібно, хоч і усвідомлюючи недосяжність мети. Якщо простіше, то законодавець повинен враховувати вимоги швидкоплинного життя й не відставати від них, своєчасно заповнювати ті пропуски в праві, що стають нетерпимими. Сьогодні питання питань — паралельно вдосконаленню, упорядкуванню законодавства повинен затверджуватися порядок його реалізації.
Дуже непросто створювати нове законодавство, бо на шляху завжди стоять різні сили, які своє небажання або нездатність враховувати нову політичну реальність часто компенсують на парламентській трибуні агресивною схвильованістю. Вважаю, час уже прямо сказати, що є й таке явище, як «корупція мови», коли замість серйозної, відповідальної законотворчої роботи деякі партії, групи людей, окремі політики, граючи на почуттях людей, роблять свою кар’єру, наживають політичний капітал.
— Узагалі, проблема мови — не тільки в нас — виразно виявила майже пануючий політичний вимір. І це не випадково: мова завжди була одним із найважливіших інструментів влади. Хіба не з цим ми стикаємося сьогодні, коли ніхто не в змозі «переговорити» деяких наших політиків?
— У тому-то й річ. Гра на озлобленості або безнадійній наївності людей, можливо, і приведе політика до особистого успіху. Але це не шлях державного будування. Ніж займатися опозиційним популізмом, «мовною боротьбою за владу», мені здається, набагато розумніше розділити з Президентом і урядом відповідальність за долю України.
— Чому б, скажімо, не наслідувати мужній приклад Рузвельта? Коли він виводив США з Великої депресії, то на двадцять із зайвим днів закрився з Конгресом, доки спільними зусиллями не прийняли рятівний кодекс чесної конкуренції...
— Вважаю, я саме про це щойно говорив. По суті, ми ведемо з вами мову про те, щоб подолати труднощі, які випали на нашу частку, спільно, гідно, без зайвого розгойдування, як це прийнято зараз казати, державного човна.
— Хочу тепер запитати ось про що. Вадиме Петровичу, чи вірите ви в демократію?
— Сказати, що я абсолютно вірю — виглядає якось безглуздо... А сказати «не вірю» — також не можу. Тому скажу так: недоліки та слабкості демократичного правління бувають легко видимі та вражають з першого погляду, а його хороші якості проявляються лише з плином часу. На мій погляд, демократія підлягає не вірі, а дбайливому, уважному культивуванню й розвитку в інтересах всього суспільства. Демократія — справа вельми відповідальна, що виховується в поколіннях.
— Можете сказати, хто в Українській державі стоїть в основі розвитку демократичних процесів?
— Можу. Але не думайте, що назву Президента та Верховну Раду. Я так не вважаю. Знаєте, мені у зв’язку з цим подобаються слова Уїнстона Черчилля: «В основі всієї хвали, що зводиться на адресу демократії, стоїть маленька людина, яка входить у маленьку кабіну й маленьким олівцем ставить маленький хрестик на маленькому листку паперу...» На мою думку, дуже точно сказано.
— Слова ці варто запам’ятати, в них є велика частина істини. Ви немало пожили, про багато що передумали... Що могли б запропонувати Президенту України такого, чого не можуть його помічники?
— Запитання для мене досить несподіване... Проте можна порекомендувати створити при Президентові країни Вищу економічну раду. Сьогодні Президенту й країні, як ніколи, необхідний постійно діючий консультативний орган, що генерує ідеї щодо виведення України з кризи. Радитися з лідерами нечисленних партій для глави держави, мені здається, недостатньо. Владні структури покликані сміливіше брати в попутники та помічники людей із когорти справжніх професіоналів, які не тільки можуть допомогти розібратися в нашій сьогоднішній плутанині, але й уже напрацювали немало цікавих проектів, що вселяють надію, не можна піддаватися спокусі простих рішень, потрібно краще використовувати інтелект найкращих вчених — тільки світлі голови можуть підказати, як уникнути помилок, встати на шлях прогресивного розвитку.
— У нашому парламенті вас, пане Гетьмане, вважають одним із найдосвідченіших депутатів. Природно, ви не можете не цікавитися історією розвитку парламентаризму. Скажіть, який історичний факт вас найбільше вразив?
— Мене приголомшив такий факт. Давно, ще в середині XVIII століття, англійські газети вперше в історії політичного життя Європи насмілилися повідомити про парламентські сесії. Всупереч існуючим нормам, що наказували збереження секретності «державної інформації», репортери ввели читачів у кулуари парламентського життя. Володарями ця журналістська акція була розцінена як нечувана зухвалість. Британський парламент примусив газетярів увійти до зали будівлі, встати на коліна й попросити вибачення за розголошування таємниці, за посягання на традиції... Уявляєте, як далеко ми просунулися вперед! Тепер державні мужі жадають популярності. І якби газетярі пригрозили нам мовчанням, це повергло б на коліна вже не репортерів, а членів парламенту. У той же час, як іноді буває, образливо читати в деяких газетах низькопробну фальш про вищий представницький орган держави, окремих депутатів. Вважаю, що діяльність низки наших газет, журналістів, які в необ’єктивній критиці парламенту вбачають лише вправи для отруйного язика та пера, нічого іншого, окрім осуду, не заслуговує.
— А яка конституція, на ваш погляд, найкраща?
— Та, яка краще всього виконується.
— Давайте все-таки повернемося до сформульованого вами на початку нашої розмови запитання: «Куди ти мчиш, Україно?» Нині, як ви знаєте, багато хто говорить про цивілізований вибір України на межі століть. Я маю на увазі проблему так званої об’єднувальної національної ідеї. У засобах масової інформації вже висловлено немало її версій, у кожній з яких міститься раціональне зерно. Свій погляд на це, потрібно вважати, є і у вас...
— Чому це не повинно мене хвилювати? Я переконаний, що з усіх подібних ідей, що нині пропонуються, забезпечити стратегію виживання, стабільності та модернізації українського суспільства може лише одна: орієнтація на практичний гуманізм. Суть її — в цілеспрямованій, планомірній, реальній діяльності зі створення суб’єктивних і об’єктивних умов піднесення людського життя відповідно до принципів Конституції України, з вимогами гуманістичної свідомості. Іншими словами, потрібна ціла система заходів щодо гуманізації цінностей свідомості та культури загалом.
Я цілком згодний з думкою, висловленою відомим письменником Чингізом Айтматовим. Дехто зараз думає, помітив Чингіз Торекулович, що все негативне, страшне, погане, всілякі вади — це було за часів соціалізму, а ось після соціалізму ми всього цього позбудемося. Нічого подібного! Ці самі вади як властивості людської натури були й будуть за будь-якої суспільної формації. І тут закономірно виникає запитання: «Як бути? Що в такому випадку робити?» Єдиний для нас вихід — отримання культури, дотримання принципів людського спільного життя.
