Одного дня все збіглося. Зі сходового майданчика сочився сигаретний дим, із нижнього поверху, з виведеного назовні витягу над плитою, валила кухонна пара. Морозне повітря, ніби зрадівши новій забавці, підхоплювало його й кидало, наче віртуальні сніжки, до вікон сусідів, за стіною невідворотно ялозила вічну пісню училка музики зі своїми учнями.
Знову нездари вийшли на простір — можливо, цілком несправедливо зауважила я подумки.
«Останнім часом народ перевівся», — узагальнив двірник, який бив ломом лід. «Вийшли б усі на годину — і двір давно став би мов чисте блюдечко. Та тепер слово суботник навіть вимовляти непристойно, лише скаржитися й уміють», — підсумував він, дивлячись на вікна мешканців. А й справді, жорстокими стали сусіди. Не обов’язково проти когось конкретно, а радше у боротьбі за себе. Не подобається — а мені по барабану! Курити на сходових майданчиках давно заборонено, проте це на папері. Як курили, так і курять. Нехай подеколи при зустрічі запобігливо посміхаються, але курять. Та будь ласка, тільки за закритими дверима власної квартири, а не на загальній території. Боюся, що інтелігентні розмови тут недоречні, вони для наївних. Кажуть, у таких випадках треба викликати міліцію, однак це означає остаточно зіпсувати стосунки. Ось і пробігають некурящі по під’їзду мов ужалені, а курці усміхаються — хто не курить і не п’є... Вік — це не термін придатності. Молоді й похилі — різні, та нахабство є поза віком. Виходить, причину знаємо, а від наслідків це не позбавляє.
Неграмотно виведений витяг у одній квартирі миттєво опустив носи оточуючих на дно чужої каструлі — знову скаржитися нікому. Навіть майстрів із дрилем для простого ремонту з жека не викличеш. Мені нещодавно пояснили: половину людей там скоротили. Вже давно озброїлася прямими мобільними номерами й електрика, і майстра на всяк випадок.
Дежа вю штучно викликати важко, воно завжди конкретне. Якщо раптом із висоти починає на тебе падати кухонна підвісна шафка через те, що вгорі хтось щось несамовито забивав, а ти, підтримуючи її руками, не можеш навіть подзвонити, то виникає відчуття — таке з тобою вже було, і ти начебто знайшла тоді вихід. Можливо, це давній сон.
Опинившись у такій ситуації, мозок починає працювати зі швидкістю водоспаду, що стрімко летить униз. Опустиш руки, ящик розіб’є мийку, не зрушиш із місця — довго працювати каріатидою все одно не вийде. Вдалося сяк-так закріпити шваброю нещасну шафку — і мерщій на найближчі будівництва — може, кого-небудь умовлю. Лише на п’ятому майданчику вдалося знайти того, хто зрозумів істеричну скоромовку й погодився допомогти, почувши, що при оплаті врахую і екстрим ситуації. В чому ж усе-таки екстрим — адже не шарова блискавка у жек влучила.
Цікаво, що навіть працюючий дриль не міг заглушити завивання чергових трієчників, котрі на першому поверсі розспівувалися, прокладаючи собі шлях у світле майбутнє. Зовсім не зрозуміло, чому мої вуха мають усе це чути, чому ніс — увесь час морщитися. Звісно, пристосувальна реакція на все давно виробилася, та як обридло випробовувати себе на міцність навіть у такій нісенітниці. Втім, можна заплакати — саме ніс захистить мозок від психологічної травми. Тими ж слізьми. Вони, стікаючи до носової порожнини й активно подразнюючи рецептори (бо сльози солоні), забезпечать вступ у вищі відділи головного мозку безлічі імпульсів, а ті створять нове джерело збудження, яке порівнянне з ефектом вдихання нашатиря. Та й частота пульсу, значить, робота серця залежить від носа. Відомі випадки зупинки серця від удару в ніс. Не знаю, чи можна вважати ударом у ніс сторонні запахи, проте дихати носом просто неможливо, проходячи повз курців.
Так, стоп. Наявна величезна залежність від кінцевого результату, а він очевидний: курці у під’їзді надовго. Відтак, прочиняю вікно у під’їзді, точніше, роблю щілинку. За такого морозу це не по-хазяйському, але курці, відчувши дискомфорт, змушені були змиритися. Тепер, щойно почую муки співаків середньої руки, вмикаю свою установку з записами класичної музики. До речі, допомагає писати, а юні співаки мені тепер не страшні. Лавірую як можу — ось такі терези. Шахова гра якась, доволі стомлива, визнаю. Один емоційний аудитор, сусід по будинку, зізнався мені, що й так постійно живе у щоденному стані бухгалтерського страху. І хоча для досвідченого професіонала всі гроші ніби мічені, доводиться перебирати стоси спеціальної літератури, аби звести втрати до мінімуму, зуміти відчути липові звіти й упевнено сказати: «Тут гроші від нас не пішли». Мені потрібно дуже якісно відпочивати, аби чиїсь фінансові хвости і мій головний біль були обрубані, згладжувати гострі кути можна лише перемігши безсоння. Щоб іще й насолоджуватися аудиторською зухвалістю — моїм коником і моїм стресом, лікуюся басейном. Поплаваєш годину — і зникає розлад у думках, повертається упевненість і витривалість, хизувався він.
Усе це чудово, хоча й не нове, та можна ж паралельно вчитися жити, не заважаючи іншим. То хіба це так важко? Інтрига природи, напевно, саме в тому, що багато хто і не підозрює, що він має чогось іще й учитися.
Моя хата...
