Ось деякі з позитивних прикладів, відомі мені як журналістові регіональної газети. Громадянина Т. з Керчі, батька п’ятьох дітей, засуджено до позбавлення волі на два з половиною роки за те, що очолювана ним громадська організація начебто не сплатила податків у розмірі близько тисячі гривень. Після низки публікацій у газеті і звернень від газети до центральних органів суду і прокуратури з вимогою розглянути цей випадок і оцінити адекватність вироку Т. було звільнено. Він провів у колонії менше року. Рішенням суду покарання йому замінено на інше, не пов’язане з позбавленням волі.
Громадянку В. з невеличкого містечка в Донбасі затримано міліцією, як вона вважала, неправомірно. Вона звернулася до суду з позовом до райвідділу міліції. Суд виніс вирок, що зобов’язував органи міліції виплатити їй за нанесений моральний збиток суму в декілька тисяч гривень. Щоправда, потім отримати ці гроші вона не могла довго — через відсутність коштів у бюджеті.
Молодий чоловік зі Стаханова був причетним до бійки, у якій загинула людина. Його затримали, били, домагаючись зізнання. Суд присудив йому 12 років позбавлення волі. Втручання журналістів привело до того, що суд скоротив покарання до 6 років, хоч фактів побиття розглядати так і не став.
Хотілося б наголосити, що позитивного результату вдалося досягти в цих випадках не стільки завдяки газетним публікаціям як таким, скільки завдяки подальшим крокам журналістів — зверненням до судових інстанцій, до органів прокуратури з направленням туди запитів, копій публікацій тощо.
Якщо уважно придивитися, то можна побачити в усіх цих випадках щось спільне. Це спільне полягає в тому, що успіх став можливим тоді, коли громадяни, чиї права порушено, були наполегливі у своєму намірі відновити справедливість, мали сміливість, час і кошти для відстоювання своїх прав. За відсутності хоча б одного з цих чинників досягнення успіху стає проблематичним. Мало шансів відстояти свої права у тих, хто боїться це робити, або у кого немає достатньо часу, щоб терпляче і стоїчно долати судову тяганину, а іноді навіть і приниження чиновниками його гідності. Несправедливість тримається на боязні — сьогодні через інерцію ще часто перебільшеній — тих, чиї права порушуються. А також — на незнанні.
Проте, буває, що цей страх рятівний. Я висловлю одне досить малоприємне міркування: відстоювати порушені права і принижену гідність варто, можливо, не завжди. Наприклад, навряд чи варто намагатися робити це в абсолютно безперспективних випадках. Проблема часто саме в тому й полягає, щоб людина змогла оцінити, чи досить у неї сил, віри і надій, щоб відстоювати справедливість. Наскільки великий ступінь ризику? І мова йде не про ризик програти.
У Донецьку минулого року стався трагічний випадок. Почалося з того, що міліціонери на дискотеці затримали студентку, яка не була п’яна, не поводилася непристойно. Просто тут існував у вартових порядку своєрідний спосіб здирства: вони когось затримують, а друзі жертви, щоб її визволити, збирають «викуп». Багато хто зносив міліцейську сваволю, а ця дівчина вирішила постояти за себе. При затриманні вона вимовила фатальну фразу: «Пред’явіть документи». Це розлютило міліціонерів настільки, що, незважаючи ні на які умовляння, вони відвезли дівчину до міліцейської дільниці. Через деякий час її знайшли повішеною на власних колготках. Суд дійшов висновку, що мало місце доведення до самогубства. На жаль, доводиться визнати, що іноді навіть боязкі спроби захистити свої права можуть мати трагічні наслідки. Тому ступінь збитків і ризику, на які людина готова піти заради захисту своїх прав, — це індивідуальний вибір кожного.
А вибір цей пов’язаний певною мірою з рівнем правових знань громадян, з їхньою інформованістю про свої права і способи їх захисту. Саме тому такий великий нині попит на брошури, в яких даються поради, як поводитися при затриманні чи арешті, які права має громадянин у судовому процесі. Роль громадських організацій у поширенні таких знань дуже велика: саме вони мають можливість і сили майже безкоштовно виконувати величезну роботу, на яку держава не знаходить коштів. Та, власне, й не шукає. Суттєве значення має при вирішенні конфліктів, звичайно, те, наскільки бездоганний чи справедливий у своїх домаганнях сам громадянин, чого він бажає більше — відновлення порушених прав чи помсти кривдникам. Нерідко останнє стає визначальним, а від такої позиції залишається зовсім небагато до того, щоб сама жертва стала порушником прав.
Слід зазначити, що, на мій погляд, існують серйозні перешкоди для ефективного поширення позитивного досвіду в захисті прав людини. І це зовсім не заангажованість ЗМІ і не слабкий третій сектор. Це високий ступінь соціальної апатії більшості громадян, агресивна байдужість. Як правило, вони байдужі до порушень прав інших. Лише при виникненні проблем особисто в них вони починають всерйоз говорити про права людини і необхідність їх захисту.
