На виставі «Нестор Махно» Запорізького обласного українського музично-драматичного театру, як у таких випадках ще в дорадянські часи писали галицькі рецензенти, «саля сіяла пусткою». Зіграну на сцені Театру ім. І. Франка виставу про батька українського анархізму, показану в рамках «Днів Запоріжжя в Києві», проігнорував не лише масовий глядач, а й театральний бомонд столиці, який ще раз довів, що цікавиться, передусім, мистецтвом, а не політиканством.
Те, що при написанні п’єси Леонід Тома керувався далекими від художніх цілей мотивами, стало зрозуміло ще на прес-конференції, що передувала виставі. На неї, як і на виставу, більшість моїх колег-критиків, охочих до всіляких сенсацій і театральних подій, також не з’явилися. В результаті виявилося, що товарищів, які воссідали за столом і готові були виступити на захист Нестора Махна, було майже стільки ж, скільки готових вислухати їхні аргументи журналістів. На зборах співчуваючих ідеям анархізму, йшлося про історичну несправедливість, якій, на думку істориків, котрi виступали, давно час покласти край. Власне, й п’єса писалася, й вистава ставилася для того, щоб знеславлений своїми політичними супротивниками Нестор Іванович посів належне його внеску у світову історію місце на Олімпі земних героїв. Іншими словами, щодо творця знаменитих тачанок і володаря ордена «Червоного прапора» під № 4 пропонувалося застосовувати ті ж методологічні прийоми, які наша славна наука історія використовує в розмові про його противників. Висувати на перший план те, що хочеться розуму й ураженому національному самолюбству, й відсувати в тінь те, що це самолюбство зачіпає. Зазначте, йдеться лише про перенесення акцентів, а не про те, щоб забути лиходійства цього «каторжника, жорстокого й нещадного отамана, кривавого диктатора з Махновії, загнаного вовка, стихійного борця за народну правду, людину, яка не знає компромісів» (цитую виданий театром буклет).
Бог їм суддя, нинішнім і майбутнім історикам, які не можуть без того, щоб не створювати міфи й кумирів. Звичайно ж, нічим наш Махно не гірший за їхнього Леніна, Сталіна й Троцького, які також, до речі, виходять у виставі на сцену. Але й нічим, погодьтеся, крім хіба що добрих намірів, не кращий. Скидаючи з постаментів одних лжепророків і лжегероїв і зводячи на їх місце інших, ми лише вносимо сум’яття в і без того засмічені історичними легендами голови своїх співвітчизників. Постамент на те й постамент, що він повинен прославляти того, хто завдяки своїм бездоганним якостям і діям прославив себе ще за життя. А ті, хто досконалості за життя не досяг, приречені на те, що їх скидатимуть з незаконно зайнятого п’єдесталу й повертатимуть на грішну землю.
Незважаючи на те, що постаменти з постаттю батька Махна поки не прикрасили площі наших міст, він, утім, уже удостоївся вийти на сцену як герой. Одягнутий у білосніжну сорочку Олексій Заворотний, запрошений на роль гуляйпільського поборника «вільної волі» з м. Рівного (кажуть за схожість темпераментів і навіть фізіономічних рис), стоїть у глибині сцени і з докором дивиться на той «вертеп», що відбувається на авансцені. А на авансцену харківський режисер Ігор Борис вивів танцюючий під надривний голос «батяні» Миколи Расторгуєва шоу-балет і якихось монстрів у чорних плащах з каптурами, що закривають обличчя. Весь цей стилістичний вінегрет режисер «нарубав», щоб створити у нас відчуття «фантасмагорії існування поза часом і простором» — цитата з буклета. Борис виявився хитрішим за істориків і політиків, вирішив не «давати конкретних форм і відповідей». Тобто його спектакль начебто й не про Махна, а про «абсурдність людського існування». Нелегка доля бунтівного анархіста стала для нього лише приводом до постановки видовища, що претендує на деякі всесвітні узагальнення, визначеного за жанром як «трагігротеск».
Однак у кінцевому результаті режисер перехитрив навіть самого себе. Бо в усьому цьому гармидері не видно навіть натяку на трагедію. На сцені крім молодецьких танців лише не дуже вдалі спроби гротескно представити історичних героїв. Тут багато вульгарного й потворного, але мало на теперішні часи комічного, яке є невід’ємним елементом гротеску. Багато дешевої попси й дуже мало справжньої людяності, з якої й народжується трагічне. Для того, щоб виправдати полігамність Нестора Івановича, постановники вивели на сцену до нудоти вульгарну Марусю Никифорову (Алла Анзіна), його соратницю й дружину, протипоставивши їй фальшиву у своєму піднесеному псевдоромантизмі іншу пасію отамана — Г алину Кузьменко (Оксана Туріянська). Не менш жалюгідним виглядає й Ленін (Григорій Антоненко), який, як і інші герої, приречений говорити афоризмами й політичними цитатами. Охоплені «глобалізмом» автори спектаклю прирекли й без того не привчених до життєвої конкретності й художньої правди акторів, на безпощадну експлуатацію сторічних штампів. Режисер без розбору потягнув на сцену давно поховані сучасним театром заходи й заяложені у боротьбі з життям на сцені людського духу прийоми, якими користувався п’ятнадцять років тому (в часи свого професійного зльоту ще в Івано-Франківському муздрамтеатрі). Те, що в далекі роки перебудови сприймалося як авангард, сьогодні представляється смаківщиною й вампукою. Шоу-балет, наприклад, нагадує тут виступ «юного орла» Михайла Поплавського або сільських агітбригад. А підбір музичних номерів, під які довгоногі красуні прогинаються перед головним українським анархістом, швидше згодився б для весілля, ніж для спектаклю, що претендує на осмислення глобальних історичних процесів.
Коли виніс у заголовок слово «провінціалізм», я свідомо ризикував бути викритим у столичному снобізмі. Однак справа не в прописці. Провінціалізму, на жаль, і в столиці вистачає. Суть його полягає в нездатності бути адекватним ситуації, в невиправданих претензіях, в невгамовному бажанні приміряти на себе чуже вбрання або надіти на корову сідло. Невиправдані політичні претензії погубили Нестора Махна, якому було невтямки, що його «воля» обернеться свавіллям неприборканого дикого натовпу, що він не може подарувати свободу тим, хто своєю патологічною жадністю й заздрістю сам себе прирік на рабство. Невиправдані художні претензії виявив і режисер, який забув, що «поза часом і простором» можуть існувати тільки Бог і його найближчі слуги — святі.
