Піднатужившись, до цього ряду ще можуть додати металургійний комбінат «Запоріжсталь» з Дніпрогесом та колишній автозавод «Комунар» з його незабутнім витвором, що став персонажем шоферського фольклору совєтських і постсовєтських часів («Пан сам склепав?») — автомобілем «Запорожець».
Так, ці речі справді стали символами й міфами міста на Дніпрі. Володимир Ілліч Ленін таким символом для Запоріжжя начебто не є. Більше того, він навіть жодного разу не був у цьому місті, а соціалістичне будівництво завершувалося тут вже за інших вождів. Але присутність імені людини, яка уособлює таке колосальне явище, як комунізм, явище, мабуть, найголовніше в історії ХХ сторіччя, відчувається на кожному кроці. Іноді навіть доходить до абсурду. Бо де ще, крім Запоріжжя, є проспект імені Леніна, найдовший, кажуть, в Європі, котрий завершується одноіменним майданом, з якого скульптурно відтворений Ілліч вказує гранітною правицею на Дніпрогес імені Леніна, який, своєю чергою підпирає одноіменне озеро, посеред якого міститься острів, що носить ім'я не будь-кого, а знову ж таки вождя світового пролетаріату. І вся ця непогамована ленініана знаходиться в Ленінському районі обласного центру.
Взагалі ж, у Запорізькій області нараховується 33 пам'ятники Іллічу. Гранітні й бронзові, що пильно дивляться на вікна райдержадміністрацій і, пофарбовані невигадливою «серебрянкою», посеред сіл, куди не ходять автобуси.
Я не берусь судити — добре це чи погано. Тим більше, не буду давати оцінок одному з двох тоталітаризмів, що закривавили ХХ сторіччя і потоптом пройшлися Україною. Просто стоять собі ці камінні ідоли, мнуть у руках кепки, вказують кудись пальцем і красномовно свідчать, що люди біля їхніх підніж такі ж твердолобі, як монументи. Бо не змінилися майже зовсім. Поза тим, пам'ятники зміняться лише тоді, коли зміняться люди.
А люди озлоблені й байдужі, а молодь вибирає «пепсі», брейк-біт, «екстазі» і ще якусь чортівню, яка тобі не набагато рідніша, ніж цей камінний гаркавий «батенька», а влада, звісно, квилить, що немає коштів, що, мовляв, «не на часі». І мимохіть пригадується далекий 92 рік, коли, занадто близько прийнявши до серця указ Президента про демонтаж символів тоталітаризму, твій знайомий Сашко Черненко — лідер місцевих тоді республіканців, здається, та ще зо два десятки шаблезубих екстремістів без зайвих слів вийшли на перон вокзалу Запоріжжя-II, накинули троє на шию «доброго дєдушки», що стояв і там, зашморг і за мить клюнув бетоновий вождь носом у асфальт, розсипаючись на друзки на пероні. І ніякого тобі удару по бюджету, і жодного збурення громадської думки. Лише продавщиця з вокзального буфету в білому фартухові щось завчено заволала про клятих націоналістів.
Інша річ, що життя змінилося звідтоді на краще мало. Скоріше, стало гіршим і самі оті, молоді і рвійні, радикали, десь сьогодні скніють на маргінесах. А у владних кабінетах сидять мудрі люди, і з портретів над їхніми головами проміняться посмішкою добрі ленінські очі. І найсмішніше тут ось що. Навіщо всім оцим «крєпкім хозяйствєннікам», які давно вже стали власниками і співвласниками, головами і співголовами, утримувачами пакетів акцій і просто місіонерами, навіщо їм здався провідник світового пролетаріату, що мав одне пальто та їв картоплю «в кожушках»? Чи це просто гра, до суті якої простим смертним дійти не дано?
Незрозуміла якась Україна, але саме такою вона є і, кажуть розумні люди, іншої й бути не могло. Тож і мають жовто-блакитні прапори над «присутственними місцями», а у центрі Гуляй-Поля, гріючи на сонці гранітну лисину, умліває Володимир Ілліч. З меморіальної дошки будинку навпроти, де колись містився гуляйпільський ревком, йому підморгує бронзовий барельєф Нестора Івановича. А повз них обох човгає колишній гегемон і трудове селянство, що по півтора року не бачить зарплатні та зрідка, бува, пролетить на лиснючій іномарці новонароджуваний устрій — капіталізм.
Незрозуміла й нечітка Україна непомітно, але неухильно плентається у третє тисячоліття.
