На меморіальній дошці на честь видатних лікарів, що працювали в університетській клініці на нинішньому бульварі Шевченка, її ім’я відсутнє. Чому — стане зрозуміло далі. Тим часом українські роки професора Гедройц, до речі, за походженням княжни, яка наочно довела, що аристократ — нерідко істинний демократ, стають знаменними сторінками її незвичайного життєвого польоту. Але що ми знаємо про цього великого майстра медицини? Ім’я Віри Ігнатівни Гедройц я, зрозуміло, не раз чув і раніше, але якось уривчасто й узагальнено. Дещо про неї розповідалося, наприклад, у збірнику «Пером і скальпелем», присвяченому літературному дару вихованців і викладачів Київського медичного інституту. У цьому ряду й чотири хірурги — Михайло Булгаков, Микола Амосов, Павло Бейлін і Віра Гедройц. Однак науковий її портрет розкрився переді мною не так давно, Леонід Григорієвич Заверний, доцент кафедри факультетської хірургії Національного медичного університету імені О.О. Богомольця, коли ми розговорилися про Гедройц, вручив мені копію роботи про Гедройц, про неперевершену Віру. Стаття, написана Л. Заверним у співавторстві з А. Войтенко, С. Пехенько, В. Мельником, була опублікована в журналі «Клінічна хірургія» в 1988 році. І ось через майже двадцять років ми вчитуємося в неї.
— Зав’язка цього дослідження, мабуть, зворушлива, — задумується Леонід Григорієвич. — Одного разу, повернувшись із Москви, завідуючий нашою кафедрою, чудовий лікар і людина, блискучий фахівець Ігнат Михайлович Матяшин, а він був тоді й головним хірургом МОЗ України, передав нам, його учням і молодим колегам, прохання академіка Бориса Васильовича Петровського, міністра охорони здоров’я СРСР, і лідера в той період хірургічної науки в країні, провести дослідження про науковий внесок Гедройц у розвиток хірургії. Незабаром Ігната Михайловича не стало, він, мужній солдат-фронтовик, пішов із життя в 1979 році, у 54 роки. Але святе доручення ми продовжували виконувати. Так поступово, внаслідок вишукувань і відкриттів, передусім, в архівах Ленінграда й Києва виник кістяк наукової біографії Віри Ігнатівни. А потім у Київський медичний інститут, ознайомившись з нашою статтею, надіслав лист лікар Володимир Георгійович Хохолов із Дятьково Брянської області, де він створив музейний куток, присвячений В. Гедройц. Рукопис книги В. Хохлова і Л. Черукової про життєвий подвиг славної рятівниці тисяч страждальців дуже цікавий...
«ВИХОР»
Віра Гедройц народилася в 1870 р. у Слободищі на Брянщині, недалеко від Дятьково, у сім’ї нащадка старовинного литовського роду з гілки Гедимінів Ігнатія Гедройца, який опинився в Росії після придушення самодержавством визвольного руху в Литві. Незабаром І. Гедройц здобув авторитет і повагу і в новій батьківщині. Він створив на землях Нечорнозем’я плантації тютюну, був обраний головою ради світових суддів Брянського округу, отримав титул дійсного статського радника й підтвердження князівського звання. Віра росла живою, енергійною дитиною, і недаремно отримала прізвисько «Вихор». Почалося навчання, і тут уперше проявився її незалежний характер, за сатиричний вірш — виключенням з гімназії. Князь Гедройц і не подумав втручатися, клопотатися про поблажливість. Настає час самоосвіти, що завершується вступом на курси П.Ф. Лесгафта в Петербурзі. Тоді це була вершина в жіночому становленні. Віра Гедройц бере участь у діяльності демократичного гуртка в північній столиці, опиняється у в’язниці й висилається назад у маєток батька під нагляд поліції. І раптом новий рішучий вчинок: із чужим паспортом Віра перетинає кордон Росії і опиняється в Лозанні. Їй вдається стати студенткою медичного факультету, на її здібності й обдарованість звертає увагу знаменитий хірург Цезар Ру. Після отримання диплома Віру Ігнатівну обирають асистентом його кафедри, а потім Ру пропонує їй посаду приват-доцента.
Гедройц їде в Сибір, щоб зустрітися з чоловіком, з яким повінчалася ще в Петербурзі, офіцером Миколою Бєлозєровим. Разом вони здійснюють запаморочливу подорож Алтаєм, щоб, не відаючи майбутнього, назавжди розлучитися — у Лозанну після повернення Гедройц приходить повідомлення, що Бєлозєров загинув під час обвалу на будівництві Транссибірської магістралі. Плідна хірургічна й наукова робота поруч із Ру, затишна обстановка в Швейцарії, нові друзі. Але несподівано Гедройц повертається на Брянщину — у відповідь на благання батька, внаслідок сімейного неладу. Це й жертва, однак, і зовсім новий виток у лікарському вдосконаленні. Адже поблизу розташовані Мальцовські заводи. Індустрія в краї розвивається, і Вірі Ігнатівні пропонують посаду заводського лікаря. Але для цього їй потрібно, за встановленням імперії, підтвердити європейський диплом. Лікар із Лозанни блискуче впоралася з цією вимогою перед комісією Московського університету. Незабаром стає головним хірургом заводів Калузької та Орловської губерній, потім очолює Людінівську лікарню, вперше в провінційній Росії перетворюючи її в багатопрофільний хірургічний центр. Уже в 1901 році проводить 248 операцій — це й ампутації, і втручання на грудній клітці при проникаючих пораненнях, і часті грижорозрізи, внаслідок важкої праці робітників, реконструкції на кістках і суглобах — зі смертністю всього 1%.
Справді у Віри Гедройц легка й смілива рука. Публікуються її роботи, причому з розміщенням у німецьких і французьких журналах. Хірург із Брянщини виступає на з’їздах російських лікарів, і одна з її доповідей звучить буквально сенсаційно. До Гедройц звернулися батьки підлітка, який внаслідок деформації тазостегнових суглобів і невдалих спроб допомогти йому, міг лише повзати. Застосувавши абсолютно новий прийом, Віра Ігнатівна ставить пацієнта на ноги, він повертається до руху, до вільної ходьби! Демонстрація цього успіху супроводжувалася овацією хірургічної еліти. Тепер вона рівна серед рівних. Але тільки в 1912 році, і це приклад високої вимогливості до себе, Віра Гедройц захищає в Москві докторську дисертацію. У роботі на основі 255 власних операцій поданий вичерпний аналіз усіх існуючих методів лікування гриж. Отже, ступінь доктора медицини Вірі Гедройц, що вперше в російській медицині тріумфально присуджена «слабкій статі». Введення до цього хірургічного меморандуму написав Цезар Ру. У своєму листі, що супроводжував преамбулу, до дисертації він підкреслює: «Дуже приємно, що нам випала нагода сприяти нашій шановній учениці й колишній асистентці, щоб її робота була добре зустрінута людьми».
«ЛІКАР НЕ ВОЮЄ, А БЕРЕ УЧАСТЬ У ВІЙНІ»
У дні російсько-японської війни Віра Гедройц добровільно очолює один із найефективніших російських хірургічних загонів у кровопролитних боях.
«На сопках Маньчжурии»... Цю мелодію пам’ятають покоління. Однак битви були далекі від романтизму. Японці застосовували нову зброю, використовували підступну тактику. У сутності, ця війна 1904 — 1905 років була початком кінця Російської імперії. І в той же час вона стала моральним випробуванням. Відомо, наприклад, що з початком боїв Антон Павлович Чехов, уже невиліковно хворий, вирішив знову, після свого «Сахаліну», відправитися на Далекий Схід, але не як кореспондент, а як лікар. Йому це не було дане... І все ж ми можемо виділити й інших страстетерпців епохи, які безтрепетно підняли знамено медицини на війні і, можливо, завдяки цій суворій школі стали видатними хірургами. Це, передусім, Валентин Войно-Ясенецький, у майбутньому архієпископ Лука, і Віра Гедройц.
Князівський титул дозволив Вірі Ігнатівні очолити в цій стихії дворянський хірургічний загін. І потрібно зазначити, що високоморальний колектив лікарів і сестер милосердя діяв справді без страху й докору. Загону був наданий санітарний потяг. І Гедройц із помічниками з’являлася в найсерйозніших точках скупчення поранених, оперуючи день і ніч, надаючи всім — від рядових до генералів — однаково висококваліфіковану допомогу. Це тисячі й тисячі операцій, що виконувалися в немислимих умовах, але уміло й бездоганно. Ратна праця Віри Гедройц була відмічена вищими відзнаками Червоного Хреста Росії і особливими знаками від імені царської фамілії. А сама вона повертається на Брянщину, де її дуже чекають. І тут у 1909 році відбувається поворот у долі талановитого лікаря. В офіційній пресі сказано: « Із 1909 по 1917 р. В.І. Гедройц працювала завідуючою дитячого хірургічного госпіталю Петроградської губернії». Насправді це так, але не зовсім. Імператриця Олександра Федорівна, оцінивши видатні лікарські можливості й етичність Віри Ігнатівни, запрошує її очолити госпіталь у Царському Селі, що опікувався безпосередньо сім’єю Миколи II. Гедройц погоджується, і на новому місці знову демонструє зразки лікувальних умінь. Проте ці роки — ніяк не ідилія. Рать чиновництва довго опирається її призначенню, прямий характер призводить до ворожих відносин із Распутіним і Вирубовою. Але княжна залишається на посаді, незважаючи на безперервні інтриги. Саме тут, працюючи у всіх галузях своєї професії, вона блискуче освоює й простори дитячої хірургії.
Гримить 1914-й, і госпіталь у Царському Селі під керівництвом В. Гедройц незабаром стає однією з вирішальних хірургічних баз в умовах військових дій, страждальників-солдат усе більше. Але як сприймають послані труднощі імператриця та її дочки? Олександра Федорівна й великі княжни, під керівництвом Віри Гедройц, стають хірургічними сестрами милосердя, годинами без передиху працюють у перев’язній та операційній. Саме для них Віра Ігнатівна пише підручник «Хірургічні бесіди», де популярно описані основні питання загальної та військово-польової хірургії. Сьогодні залишилися одиничні примірники чудової праці.
Вірі Гедройц доводиться виїжджати й на фронт, а вік для такої служби в неї, можна сказати, позамежний — їй 44 роки. І тут княжна з властивою їй рішучістю замінює в паспорті «0» на «6», тобто 1870-й на 1876-й рік, зменшуючи вік. Тоді ж і з’являється версія, що народилася вона в Києві. Ні, це припущення, із нашим містом пов’язані завершальні розділи книги її буття. Операції в Царському Селі й на різних ділянках фронтів. І знову буран над Батьківщиною, лютий 1917-го, зречення царя. Можливо, як і лікар С. Боткін, В. Гедройц могла опинитися в результаті в Єкатеринбурзі, в Іпатіївському будинку, щоб розділити смертну долю її сановних учениць і підопічних. Але доля розігрує іншу карту. У 1917 році Віру Гедройц призначають головним лікарем перев’язного загону 6-ї Сибірської дивізії, а потім корпусним хірургом. Очевидно, це хірургічна робота в армійських медичних формуваннях, що створювалися новою владою. Призначення Віри Гедройц у цей період ніби відповідає словам: «Лікар не воює, а бере участь у війні».
КИЇВСЬКИЙ ЕПІЛОГ
Проектуючи політичні погляди Віри Ігнатівни, можна припустити, що вони були помірно консервативними. Проте з радянською владою вона співпрацювала, природно, на ниві медицини, як завжди бездоганно виконуючи свій професійний обов’язок. Та й де вона могла працювати як хірург, оскільки від еміграції, очевидно, відмовилася? У 1918-му, після поранення опиняється в Києві й лікується у військовому госпіталі на Печерську.
Київ у ці роки, і це описано в «Білій гвардії» Михайла Булгакова, — осереддя заможних верств населення з обох столиць Росії, уявний притулок спокою, а з іншого боку — вир переворотів, боротьби за владу між Центральною Радою, гетьманом Скоропадським, Директорією, німецьким протекторатом, денікінцями, навіть Польщею й Раднаркомом, сили якого перевершують усі інші. Ми залишаємо за кадром цей тяжкий фон часу. Потрібно лише зазначити, що як хірург, тільки вставши на ноги, Віра Ігнатівна виявляється потрiбною в госпіталі, а потім і в лікувальних установах Покровського монастиря, які тут традиційно розташовувалися. Із 1919 року вона активно працює в київських хірургічних службах, організовуючи, зокрема, клініку щелепно-лицьової хірургії. У місті, на основі медичного факультету університету св. Володимира та інших навчальних закладів, організовується в 1920 році інститут охорони здоров’я, а надалі — Київський медичний інститут. Його перший директор видатний хірург Євген Григорієвич Черняхівський і, зрозуміло, він знайомий із працями й досягненнями Віри Ігнатівни. 1922 року В.І. Гедройц призначена старшим асистентом госпітальної хірургічної клініки. Характерно, що як приват-доцент кафедри Є.Г. Черняхівського вона вперше читає в Києві курс дитячої хірургії. Потім їй доручають посаду директора факультетських клінік медінституту, а в 1929 році, не залишаючи дитячої хірургії, де їй належить прекрасний підручник, Гедройц обирається завідуючою кафедри факультетської хірургії. Це перша жінка на чолі найстарішої кафедри! Як завжди, універсально оперує — у галузі ендокринної хірургії, при вроджених вадах серця, онкологічних захворюваннях. Тепер у місті вона широко відома. Пам’ятний, наприклад, такий епізод. У клініку надійшла Надія Хазіна, дружина поета Осипа Мандельштама, із приводу ускладненого апендициту. Поет днював і ночував у комірці швейцара, у клініці на бульварі Шевченка, 17. Віра Ігнатівна врятувала пацієнтку, і можливо, завдяки й цьому з’явилися «Спогади» про опального поета.
Але далі — хірургічна й педагогічна дорога Віри Ігнатівни обривається. За «процесом СВУ», підготовленому комуністичною верхівкою й особисто Сталіним, у 1929 році арештовується й ряд українських вчених-медиків. Серед них прославлений професор гістології Олександр Григорієвич Черняхівський. Із роботи негайно звільняють його брата-хірурга. Під «гребінку» чищення потрапляє й В.І. Гедройц, її позбавляють роботи без будь-яких пояснень. Настає новий дивний етап її невпинного творчого шукання — літературний. Протягом двох років вона пише автобіографічні повісті «Кафтанчик» (1930), «Лях» і «Обрив» (1931) і видає їх у Ленінграді.
І саме тут нам потрібно повернутися в дореволюційне Царське Село. Художня творчість — друге покликання Віри Гедройц, її друге могутнє крило. Свої вірші, а також казки, вона підписує псевдонімом С. Гедройц, ім’ям брата Сергія, який дуже рано помер. У Петербурзі зближується з В. Розановим (її гімназійним учителем), М. Гумільовим, С. Єсеніним, С. Городецьким. Микола Гумільов присвячує їй один із віршів. Збереглися, наприклад, такі рядки Віри Гедройц:
«Умер Блок, повесился Есенин,
Николай расстрелян Гумилев,
Град Петра, что перестроил Ленин,
Это все плоды твоих даров.»
До офіційної хірургічної роботи Вірі Гедройц не дають можливості повернутися. На гонорари за свої повісті вона, за даними Л.І. Черукової, купує невеликий будиночок на околиці міста. Продовжує працювати в медичних помешканнях Покровського монастиря, вони поки не закриті. У 1932 році Віру Ігнатівну спіткало онкологічне захворювання. Багатьох у такій ситуації їй вдалося врятувати, але тепер безсила. Їй шістдесят другий рік...
Приїхавши до Києва в 1918-му, Віра Ігнатівна поселяється на вулиці Круглоуніверситетській. У будинку зближується з сусідами — художницею Вірою Авдієвою та її чоловіком Леонідом Поволоцьким. Вони сердечно приятелюють, і, залишаючи цей світ, Віра Гедройц залишає Вірі Авдієвій особисті реліквії й документи, сподіваючись, що вони коли-небудь побачать світ. У зловісному 1938-му в квартирі її улюблених друзів-сусідів обшук, Поволоцького забирають назавжди. Під час обшуку оперативники знаходять лист Цезаря Ру французькою мовою, в якому він заповідає Вірі Гедройц клініку. «Ми викриємо цей шпигунський документ і Вірку, агентку імперіалізму», — торжествує служака з всесильної команди Єжова. «Єжові рукавиці» діють безупинно... Так зникає цей історичний раритет. Але, як відомо, в охоронному відомстві папери зберігалися. І не втрачатимемо надії — знайдуться й ці рядки класика європейської хірургії...
На далекому Корчеватському кладовищі в Києві зусиллями кафедри факультетської хірургії й церкви гідно міститься й охороняється могила Віри Ігнатівни. Але не менш важливі пам’ятники словом. І ось, маленькою подорожжю великим життям княжна Віра Гедройц, утішниця людства, яка пройшла свій шлях гідно й самозабутньо, сходить на п’єдестал наших сердець. Щоб не минала слава світу...
