Якщо людина скоює злочин, її судять. А коли мати залишає немовля у холодній хаті, в мокрому ліжку, де маля вмирає з голоду і від крику, — то таку громадянку ніяк не карають, — дивується завідуючий дитячим відділенням Шаргородської районної лікарні, що на Вінниччині, Андрій Лозовий. За десять років роботи у його відділенні виходили багато покинутих дітей; завідуючий має намір укомплектувати альбом з фото «нічийних» хлопчиків і дівчаток. До речі, сумна регіональна статистика — щороку сільські голови привозять до п’яти дітей. Подібне відбувається практично в кожному районі. Встановлюючи причини, фахівці майже не говорять про бідність чи аморальність. Навіть вісім тисяч, які нині отримує мати при народженнi дитини, відходять на задній план. Суд і лікарі одностайні у тому, що безвідповідальними стали опікунські комітети.
ДВI МАМИ ОДНОГО СИНА
На робочому столі Андрія Лозового під склом лежать фото дітей. З одного посміхається немовля в рожевому: ця дівчинка нині перебуває в будинку маляти. Її врятували сусіди: випадково зайшли до хати і побачили, що дитина сама. До речі, і фахівці, і соціальні працівники впевнені, що саме сусіди виявляють покинутих на призволяще дітей, про що й повідомляють відповідним органам. Далі шлях малят відомий: районна лікарня — суд — інтернат. Щоправда не для всіх. Перша така історія закінчилася вісім років тому «по-американськи». Тоді Ярославу було півтора року, а на календарі — передпасхальні дні. Вчителька із сусідньої палати саме виписувалась додому із двома одужавшими дітьми. Жінка звернулась до завідуючого з проханням взяти Ярослава з собою на кілька днів — покупати, перепрати. Так хлопчина і залишився в добрій родині. З часом його усиновили.
— А кілька місяців тому біологічна мати Ярослава знову народила у нас дитину, — розповідає Андрій Іванович. — Питаю, чи знає де її син. Відповідає, що так. Але зустрічатись з хлопчиком їй не рекомендують, щоб не травмувати його...
Проте, чи можна буде всиновити дитину — залежить від рішення суду. В більшості випадків суд не позбавляє батьківських прав, а тільки відбирає дітей на невизначений термін. Так само вийшло і з малим Сашком, якого мати вже тричі залишала. Зараз він живе в лікарні, а сім’я, яка хотіла його всиновити, залишилась ні з чим.
МОТОРНА НАРЕЧЕНА
Олену з Сашком після пологів не виписували з лікарні півтора місяця. Матері не було де жити. Та невдовзі її забрав новий співмешканець.
— Я знаю цього Василя, живе неподалік, — розповідає Андрій Лозовий. — Примусили чоловіка перед тим виписати Сашка, прибрати і побілити в хаті. Та вже через місяць з’ясувалось, що Олена зійшлася з іншим чоловіком у Стрільниках. Там теж не довго жила, бо в гостях на дні народження познайомилась із молодим хлопцем із Андріївки й перебралася до нього. Невдовзі мати «чергового» Олениного чоловіка принесла Сашка до нашої лікарні, бо Олена знову «розлучалась», а сина свого «забула»...
Згодом Олена прийшла до лікарні. І знову з Василем. Хотіли забрати малого, але опікунська рада не дозволила. Андрій Іванович розповів, що Олена опісля протягом деякого часу знову жила з сином у лікарні. І знову втекла у Стрільники. Горе-мати намагалась викрасти дитину, а нині здружилась з жінкою, в якої недавно в пожежі загинули діти. А Василь тим часом привіз народжувати іншу жінку. І він, і якісь Сашкові бабця з тіткою телефонували до лікарні, цікавились малим, але замість розповідей про дитину, отримали по виховній лекції від заввідділенням.
— В Олени, крім Сашка, є ще один син, живе в Жмеринському притулку, йому сім років, — уточнює Андрій Лозовий. А в самої Олени є ще четверо чи п’ятеро братів і сестер.
ПАЛАТА № 1
Дитяче ліжко з брязкальцями, комин, столик. В цій палаті все пристосоване для таких пацієнтів, як Сашко. Через стіну заввідділенням, а поруч — пост чергової. Як впораються з хворими, беруть на руки малого. Він вже робить перші кроки. З хатньої одежі — два подарованих костюми редакцією місцевої газети та районними радою та адміністрацією. Перші керівники приходили до малого перед Новим роком. Не дивлячись на юний вік, Сашко вже зустрічався з губернатором області. Пiд час робочої поїздки, Олександр Домбровський зазирнув і до палати № 1.
— Ми вже навчилися, що з такими дітьми робити, — сміється Андрій Іванович й бере на руки Сашка. У завідуючого відділенням двоє власних дітей. Йому та його колегам не звикати носити на роботу дитячі речі, іграшки. Навіть хрестять дітей тут. І попи, і ксьондзи приходять в лікарню. За хрещених часом ідуть студенти-практиканти. Як старші потрапляють, то й казки доводиться читати.
«Тримай руля», — каже жінка в білому халаті та подає Сашкові печиво схоже на бублик. Хлопчик з ентузіазмом починає його гризти. В малого здоровий апетит і зацікавленість в очах.
ПРЕД’ЯВIТЬ ДОКУМЕНТИ
Суддя Шаргородського районного суду Анатолій Дубчак хмуриться, коли людям не подобаються рішення щодо залишених дітей. Він вже розглянув не одну таку справу і знає цю кухню з середини.
— Візуально Олену треба було б позбавити батьківських прав, але немає ніяких документів, — говорить Анатолій Дубчак, — формально підстави є, а документально тільки акт про залишення Сашка. Це комітет опіки при сільській раді повинен складати відповідні акти про недогляд, пияцтво. Та що говорити про роботу опікунських комітетів, коли вони навіть на зсідання суду не завжди приїздять.
— Село не Москва і навіть не Вінниця, — додає Анатолій Іванович, — сільський голова й опікунські комітети знають кожну родину. Треба суворіше обходитися з родинами, частіше до них заходити, а не чекати поки сусіди знайдуть покинуту дитину.
Андрій Лозовий пропонує ще один, на його думку, дієвий метод догляду за новонародженими у неблагополучних родинах — не видавати на руки матері грошову допомогу при народженні. А через сільську раду чи опікунський комітет купувати необхідне для маляти. І все?
