Між підконтрольною Україні територією та непідконтрольною — земля, яку сьогодні називають «сірою зоною». Де-юре — наша територія, де-факто — нічия. Це близько 10 -15 містечок і сіл та кілька десятків тисяч осіб. Громадська ініціатива «Восток СОС» та ГО «Поступ», які провели моніторинг ситуації, заявляють, що ці села — обстріляні, навіпрозбомблені, зі зруйнованими мостами та інфраструктурою — є покинутими українською владою.
Території звільнено, але люди не отримують пенсій, зарплат і соціальних виплат. Немає медичного обслуговування, не працюють аптеки, магазини; найчастіше — немає місцевих адміністрацій. Гуманітарної допомоги немає, волонтери зрідка привозять медпрепарати. Також не працюють школи, люди абсолютно не захищені в правовій площині. Жителі — в подвійній блокаді, говорять юристи: людей не пропускають через блокпости з української сторони, також їм заборонено без перепустки переправлятися на непідконтрольну територію. Без пенсій і соціальних виплат залишилися й переселенці, які переїхали туди з окупованих територій.
За словами співкоординатора ініціативи «Восток СОС» Євгена Васильєва, людям дуже складно потрапити в лікарні. Щоб довезти хворого, треба домовлятися з військовими. Гостро стоїть питання нестачі медикаментів, не працюють держпрограми з інсуліну й інші.
— Раніше наше село Павлополь входило до Новоазовського району, зараз — в юрисдикції Волноваського. Нас звільнив батальйон «Азов», але про те, що в селі — українська влада, говорить тільки прапор України та прапор «Азову». Тому що влади як такої в нас немає, — розповідає жителька Павлополя, вчителька Олена Іваненко. — У 1970-х роках в нас зробили водосховище, де вирощували осетрину, побудували великий міст в Тельманівський район. Село було велике. Зараз все зруйновано — міст, риббаза, не ходять автобуси, немає магазину. Школа не працює, а найближча — за 12 кілометрів. Дев’ятикласники їздять на велосипедах, малечу батьки відвозять на машинах. Хто не має змоги відвезти дитину, в того дитина не навчається..
Місцеві жителі розповідають, що пропускна система діє з восьмої ранку до шостої вечора. Це дуже обмежує права людей, вони скаржаться на те, що черги для проїзду через блокпости іноді сягають кількох кілометрів, а час для їхнього перетину може становити п’ять-шість годин. Газові служби та міліція не виїжджають, і, щоб отримати довідку про смерть, були випадки, люди самі везли покійника за 20 — 50 кілометрів. Коли пожежа — не приїжджають пожежники ні «звідти», ні «звідси». Зараз нова проблема — згорів насос, який качав технічну воду. А питної й не було: її завжди привозили. Люди наймають машину та їдуть купувати воду.
— Кожна сфера життєдіяльності людей, які живуть у прифронтовій зоні, — вразлива. Наприклад, жодним чином не організовується евакуація. В селі Лопаскіно на 63 особи є одна машина. І невідомо, що з нею буде, коли під час бойових дій вона виїде... І раніше в більшості цих населених пунктах не було лікарень, аптек. Але тоді люди мали можливість виїжджати, могли викликати «швидку». Зараз цього немає. У селах працює мобільний магазин: приїжджає один-три рази на тиждень і дуже недешево продає харчі та речі. Але дитячого харчування, одягу не буває, — розповідає представниця ГО «Восток Сос» Юлія Красильнікова.
Відсутність транспортного сполучення — одна з основних проблем, як і проблема з пропускною системою. Навіть якщо є дорога, якою можна проїхати, як у селах Болотене і Сизе та інших селах Станично-Луганського району Луганської області, то вони часто прострілюються, там діють диверсійні групи. І навіть коли люди самостійно організовують транспорт, невідомо, як вони доїдуть. За словами юристів, з боку української влади нічого не робиться. Люди ж кажуть, що про них усі забули, що вони нікому не потрібні й що навіть не знають, яка в них влада.
— За останні майже півтора року офіс Уповноваженого з прав людини направив до органів влади близько 75 — 80 актів реагування. Вони стосувалися військових, цивільних, переселенців, тих, хто хоче повернутися. Не на всі з них ми отримали належне реагування, — розповідає представниця омбудсмена Жанна Лук’яненко. — Ми констатуємо, що на прифронтовій території існують проблеми вивезення людей, постачання продуктів і ліків. І до воєнного конфлікту тут було велике питання із медичним забезпеченням. Але проблема в тому, що заклади охорони здоров’я передано в комунальну власність, тобто відповідальність за них несе місцева влада. Що вже казати про державні програми забезпечення ліками, якщо не проведено процедур з їхньої закупівлі в областях і Києві. Що можна зробити? Писати до влади й домагатися, щоб вона реагувала.
Тому сьогодні громадські організації звертаються до Кабінету Міністрів України, Мінсоцполітики, МОЗу, Пенсійного фонду й інших центральних органів влади з проханням створити стратегію комплексного вирішення питання: налагодити виплату пенсій та соціальних виплат, забезпечити медичну допомогу, подбати про можливість евакуації, а також зробити пропускну систему менш жорсткою.
