Напередодні чергової річниці закінчення Другої світової війни я мала честь спілкуватися з подружжям Зееліг із Німеччини, яке з 1992 року опікується українськими дітьми, хворими на рак. Живуть вони в місті Ноймюнстер (неподалік від Гамбурга); Еберхардіне Зееліг — керівник благодійного громадського товариства Teestube David при Христовій церкві; патроном товариства є президент цього міста Хатто Кламт. Про яку опіку йдеться? А про те, що протягом багатьох років уже немолода пара Зеелігів (обом за 60 — вони пенсіонери) щорічно приїздить до Києва. Їхня добровільна місія полягає в тому, щоб забезпечити дітям, які закінчили курс лікування в клініках Києва, ефективну реабілітацію у Федеративній Республіці Німеччина (в найкращих медично-санітарних умовах і під професійним медичним наглядом). Минулого тижня Зееліги прибули до Києва, де зустрілися зі своїми майбутніми гостями — 25 хворими дітьми різного віку (від дошкільнят до підлітків).
Справу доброчинців підтримує Німецька євангелічно-лютеранська громада Св. Катерини в Києві, зокрема предікант (проповідник) общини пані Тетяна Терьошина. Тому зустріч дітей та їхніх батьків із німецькими гостями відбулася в затишному залі лютеранської церкви на Лютеранській вулиці (цей зал служить для зібрань громади церкви та для того, щоби під час служби Божої там гралися маленькі діти й не заважали батькам молитися). Коли я туди зайшла, мало що в залі нагадувало про страшну хворобу — діти сміялися, бігали один за одним; ось тільки смутні обличчя батьків видавали трагедію.
— Розкажіть, будь ласка, вельмишановні гості-добродійники, з якої причини й як давно ви займаєтеся цією справою — докладаєте зусиль для організації повноцінної реабілітації українських дітей після курсу лікування онкологічних захворювань? Чи маєте ви власних дітей?
— Так! Ми багаті люди — в нас двоє дітей і вісім онуків, старшому онуку вже 23 роки. А щодо початку нашої справи, то першим поштовхом стала трагедія Чорнобиля. Після тієї аварії вся Німеччина відчувала великий страх, особливо за своїх дітей — ми ж майже сусіди. У нас тоді були малі онуки, за яких ми дуже боялися — адже в Німеччині, як і в багатьох інших країнах, люди знали тоді про небезпеку радіоактивного забруднення значно більше, ніж знали про це громадяни України. У той час головним нашим завданням був захист онуків і ми дуже уважно слідкували за тією інформацією, яку отримував західний світ. А невдовзі Німецька баптистська федерація закликала громадян Німеччини допомогти дітям Чорнобиля. Ми відгукнулися негайно, почали телефонувати друзям, знайомим — збирали гроші у фонд Чорнобиля.
(У той час пані Зееліг працювала в адміністрації міста Ноймюнстер, а її чоловік обіймав посаду архітектора. Збиранням коштів для дітей Чорнобиля спочатку активно займалася фрау Ебергардіне, пізніше до неї приєднався пан Петер Зееліг. Для того, щоб мати право займатися опікою хворих дітей, пані Зееліг пройшла в міській клініці практику догляду за хворими й має тепер відповідне посвідчення. А 14 років тому з маленьким рюкзаком за плечима, вона вперше приїхала до Києва, пішла в дитячі онкологічні лікарні й запропонувала співпрацю — щорічний відпочинок-реабілітацію в Німеччині групи дітей, які пройшли курс лікування. — К.Г.)
— Допомога дітям у тому вигляді, який вона має зараз, — розповідають наші гості, — розпочалася після того, як Україна стала незалежною. Тоді до міста Ноймюнстер уперше прибула група дітей з онкологічними захворюваннями. Поселили їх у школі для дітей з обмеженими можливостями — в закладі, який має постійні зв’язки з клініками міста й відповідне обладнання.
— Як організовано життя й побут дітей у Ноймюнстері? Адже не так просто й не так дешево знайти людей, які б погодилися доглядати хворих дітей, та ще й іноземців, які не знають німецької мови?
— Так, ми добре розуміли, що для дітей будуть конче потрібні не тільки перекладачі, але й постійне спілкування рідною мовою. І тому звернулися за допомогою до своїх земляків — німців-репатріантів із колишнього Радянського Союзу. Але тут спочатку наткнулися на дивні речі — деякі репатріанти з колишнього СРСР були неприємно здивовані тим, що громадяни Німеччини (тобто ми) допомагають країні, де вони так страждали! Подумати тільки! Але це ще не все! Коли до міста приїхала перша група дітей з Києва, то ті дорослі кияни, які супроводжували дітей, дозволяли собі називати нас — німців узагалі — фашистами! (Що казати — «гарну» спадщину залишив у людях той Радянський Союз! — К.Г. ). Однак усе те в минулому — наші «нові німці» (з колишнього Союзу) тепер є активними волонтерами, нашими сумлінними помічниками в організації відпочинку українських дітей. Утім, пізніше були інші ускладнення: в маленькій групі помічників, прибулих з України, іноді виникали суперечки щодо того, якою мовою спілкуватися з дітьми — українською чи російською? (Це, вочевидь, були дискусії між київськими й львівськими медиками. — К.Г.)
— Які у вас складаються відносини з родичами хворих дітей?
— Замість прямої відповіді ми розкажемо такий випадок. Одного разу, перебуваючи в Києві, ми пішли відвідати одного зі своїх маленьких пацієнтів — милу й симпатичну дівчинку, яка щасливо позбавилася хвороби. Батьки зустріли нас дуже гостинно й розповіли одну історію, пов’язану з дідусем тієї дівчинки (він також був присутній). Виявилося, що той воював у 1941 — 1945 роках, був ветераном війни, а коли повернувся додому, то присягнув, що ніколи, за жодних обставин не буде розмовляти з німцями. Але вийшло так, що саме ми — німці — посприяли видужанню його єдиної онуки — й дідусь заговорив із нами! Доброта, тільки доброта може, зрештою, поєднати людей! До доброти ніхто не залишається байдужим!
На жаль, на превеликий жаль, зовсім не завжди наша опіка закінчується так, як це було з тією дівчинкою, хоча ми завжди боремося до останнього! Кожна смерть дитини — для нас велика персональна трагедія.
— Яким чином вам вдається належним чином обслуговувати хворих дітей у Німеччині, зокрема забезпечувати їм необхідний лікарський догляд?
— Коли до нас приїжджають українські діти, ми маємо у своєму розпорядженні майже 100 добровольців. Ті мешканці Ноймюнстера, які не мають змоги у нас працювати, дають гроші. Неабияку роль у належній організації відпочинку та лікування дітей відіграє міське управління. Загалом, у нас не виникає таких потреб, які ми не могли б задовольнити.
Фінансове забезпечення, однак, — не такий простий процес. Наприклад, цього року довелося написати понад 800 листів із проханням надати нам фінансову допомогу. І люди Ноймюнстера допомагають хто й скільки може: навіть найбідніші люди дають по 20 — 30 євро двічі чи тричі рази на рік, багатіші, звичайно, — значно більше. Справа не була б можливою також без допомоги волонтерів, які готують помешкання для дітей, а також обслуговують їх. Адже з України приїжджає тільки невелика команда. Це, як правило, лікарь-гематолог Олена Козлова та сестра Олександра Гриб, які їздять кожного року й працюють безкоштовно (як наші волонтери). Дуже цінне те, що обидві добре знають німецьку мову. Важливо й те, що найкращі клініки Ноймюнстера беруть участь у нашій справі — безкоштовно роблять необхідні періодичні аналізи, надають медичну допомогу в разі потреби та інше. Але не тільки це — дітей відвідують і лікують стоматологи (при необхідності навіть роблять коронки), окулісти з міських лікарень та інші спеціалісти.
— Усі ці роки ви регулярно возили дітей на реабілітацію до свого рідного міста. Відомо, втім, що було одне виключення. З якої причини?
— Дійсно, — розповідає пан Петер Зееліг, — був один випадок, коли оздоровлення дітей відбувалося не в далекій Німеччині, а в Україні. Почалося з того, що в Німеччині (а не в Україні — К.Г. ) Ебергардіне була нагороджена «Федеральним хрестом на стрічці» — за соціальну активність, а також грошовою премією — 5000 євро. На ці гроші в будинку Благодійного центру «Віфанія» в Закарпатті (Свалявський район) було орендовано місця для 27 дітей зі львівських і київських клінік. На весь цей проект нагороди пані Зееліг не вистачило, тому що зокрема «Віфанія», конче потребувала неабиякого ремонту. Допомогли 7000 євро — благодійницькі внески з Гамбурга та Ноймюнстера окремих осіб, церковних громад, а також ЗМІ Німеччини. Медичне обслуговування взяли на себе онкологічна лікарня Львова, клініка в Мукачевому та онкологічна клініка Ужгорода.
(Зазначимо, що в Закарпатті невтомна пані Зееліг не обмежилася піклуванням тільки про своїх підопічних. Зокрема, вона забезпечила місцеву школу необхідними, але відсутніми там підручниками німецької мови (на 1300 грн.), допомогла одягом і взуттям 80 дітям із бідних сімей тощо. Коли вона від’їжджала, то директор школи запропонував фрау Ебергардіне приїхати наступного року під час літніх канікул і розміститися в школі — безкоштовно (впевнена, що пан директор розраховує на євроремонт школи. — К.Г.).
— Прошу розповісти про загальні результати вашої діяльності, пов’язаної з реабілітацією хворих на рак українських дітей.
— За ці 14 років було оздоровлено більше 350 дітей у Німеччині та ще 27 у Закарпатті. Щорічно — 20 — 30 дітей. Реабілітаційний строк — чотири тижні. Велика увага приділяється тому, щоб діти не сумували, не думали про хворобу, а були весь час зайняті корисними й — що дуже важливо — приємними для себе справами. Одна з небагатьох наших обов’язкових умов — категорична заборона будь-якої електроніки: ТБ, магнітофонів, плеєрів, мобільних телефонів тощо. Побут дітей організовано за спеціальним розкладом, в якому є місце для навчання, спорту, ігор, фітотерапії, для духовного виховання (дуже ненав’язливого) й — що дуже важливо — для особистої творчості в різних формах. Діти роблять маски один для одного, розмальовують іграшки, роблять собі грим, як актори, тощо. Підтримується атмосфера взаємоповаги, гарного настрою, зосередження на приємних зайняттях, культивується дружба. Адже щоб вижити, треба любити світ, бачити його гарні прояви, тобто бажати вижити.
— Ваша діяльність майже співпадає з роками незалежності України. Чи помітили ви зміни в поведінці, характері українських дітей, з якими так близько спілкуєтесь?
— За ці 14 років ми мали змогу спостерігати, як змінюється характер українських дітей. Перші наші гості початку 90-х років вражали нас своєю замкнутістю, навіть пригніченістю — можливо, це був результат «дресирування» педагогів. Потім діти стали іншими, й ми надаємо їм стільки свободи, скільки вони бажають — нехай роблять те, що хочуть робити. Зрозуміло, з ними треба поводитися обережно — навіть зовсім малі діти знають, що то за хвороба — рак i що їх може очікувати. Навіть тоді, коли про це не прийнято говорити вдома, коли батьки уникають цієї теми.
— Що ви думаєте про наші онкологічні клініки в порівнянні з німецькими?
— Що стосується власне лікування, то тут маємо повністю тотожні схеми. Хіба що в Україні ці схеми часто порушуються нестачею необхідних препаратів, ліків — найчастіше через відсутність грошей у батьків хворих. Згадуємо страшні, трагічні випадки, коли життя дитини буквально залежало від того, будуть чи ні придбані необхідні препарати (доводилося екстрено звертатися до німецьких та австрійських фірм). А в усьому іншому — все однакове. Якщо, звичайно, забути (що неможливо!) про ті страшні палати, в яких знаходяться хворі, іноді смертельно хворі.
— Шановні фрау й герр Зееліг! Ваша багаторічна відданість справі реабілітації українських дітей, а також допомога ваших земляків (фінансування, безкоштовні послуги клінік Ноймюнстера, десятки волонтерів) просто вражають! Що штовхає громадян Німеччини на такі зусилля та витрати? Як виховує німецьке суспільство подібні якості у своїх громадян?
Чи, може, це є інтегральний результат того, що зробив із світом та з народом Німеччини Адольф Гітлер? Тобто певна форма національної покути? Інші, однак, народи, наприклад, російський, і не думають просити пробачення в усіх тих людей, яких вони завойовували, пригнічували, принижували. Не можу не згадати й про те, що ми, українці, також маємо історичнi провини перед деякими іншими народами, наприклад, перед євреями. Але як важко нам у цьому зізнаватися! Чим ви поясните цей німецький феномен?
— Нам здається, що це так природно — співчувати тим, хто знаходиться в біді. Ось нещодавно один регіон Німеччини зазнав природної катастрофи. Німці дізналися про це по телебаченню й, не очікуючи закликів, негайно почали надсилати гроші у фонди допомоги. Це був масовий спонтанний порив нації — порив співчуття. А щодо відлуння війни чи комплексу вини, то ми вважаємо, що це вже стало проблемою поколінь.
— Мій батько, — каже фрау Зееліг, — воював у Бессарабії, служив санітаром, а після демобілізації ніколи й нікому не розповідав про ту війну. Про неї я дізналася з книг, а не від батька-солдата. Саме в книгах є вся правда про ті часи, про всі причини й наслідки. Наші онуки, однак, уже не мають жодної мотивації заглиблюватися в ту історію. Хоча я не виключаю, що в підсвідомості багатьох німців зберігається бажання якось загладити те, що трапилося тоді, в часи Гітлера.
Герр Зееліг: «На мій погляд, не варто займатися «душевною бухгалтерією» й намагатися навести якийсь баланс між діями наших батьків та нашого покоління. Роби добро, допомагай конкретним людям, які цього потребують — це чесніше й краще, ніж щось спеціально компенсувати чи, ще гірше, комплексувати. А насамкінець хочу додати, що цими днями в Німеччині в Бундестазі відбулася сесія, присвячена річниці Чорнобиля. На тій сесії наш онук від імені товариства Teestube David запропонував започаткувати системну допомогу Україні — подібну тій, яка вже три роки працює в Білорусі. Нехай буде так!»
НОВИЙ ПРОЕКТ
Сьогодні подружжя Зееліг зайняте новим проектом — проектом створення дитячого реабілітаційного центру в Україні, який, звичайно ж, дав би змогу забезпечити реабілітацію значно більшої кількості дітей. Уже обрано місце, яке привернуло їхню увагу не тільки своєю мальовничістю, а й тим, що воно знаходиться досить далеко від Чорнобиля. Ідеться про село Заворскло під Полтавою. Заради цього центру зараз створюється благодійний фонд «Допомога дітям України, хворим на рак». Поки що дали згоду фінансувати проект деякі фірми Німеччини, організатори плекають надію, що, можливо, приєднаються також українські благодійники(?!). Між тим архітектор Петер Зееліг уже розробив — безкоштовно — повний проект перебудови великої, але напівзруйнованої будівлі, яку полтавська адміністрація готова передати під майбутній пансіонат центру реабілітації.
Планується також організація «Служби відвідування дітей» в онкологічних дитячих клініках Києва, а ще — створення місць для проживання батьків і хворої дитини поблизу цих клінік — за зразком Німецької служби допомоги хворим на рак.
Р.S. Висловлюю вдячність пані Тетянi Терьошиній — предіканту Німецької євангелічно-лютеранської громади св. Катерини в Києві, без якої це інтерв’ю могло б і не відбутися.
