До розпочатої з ініціативи наших читачів дискусії з питань змін до українського правопису долучились і представники української діаспори. Сьогодні свою точку зору на запропоновані орфографічні нововведення висловлює Ярослав Харчун з Канади.
Довідуюсь оце із преси, що Національна комісія з питань правопису при Кабінеті Міністрів України запропонувала урядові затвердити 19 нововведень в українському правописі. Свого часу, на початку дев’яностих років минулого століття, мене разом з кількома іншими північноамериканськими славістами запрошували до участі в роботі подібної комісії керівники двох споріднених інститутів НАН України. Вічний дефіцит часу не дозволив скористатись із запрошення, але зацікавлення проблемою не зникло. Отож, чим завершилася ця копітка праця мовознавців, що тривала майже десятиліття?
Багато це чи мало – 19 фундаментальних поправок до правопису нашої гнутої на всі боки, висміюваної і котре століття вже «безперспективної» мови? Мало— якщо ви уявляєте собі чітко, відколи і чому вона була гнута, бита і висміювана. І забагато – якщо ви з жахом уявляєте таке майбутнє, в якому редактори змушуватимуть вас писати «В Оріноці можуть бути крокодили», «З Марока знов прибули гнилі помаранчі», «Кіна не буде» і т. д.
Наведені приклади стосуються запозичень з іноземних мов. Про них — пізніше, але подивімося спочатку (а може, «давайте подивимось»?) на основний фонд нашої мови, на слова місцеві і ні в кого не позичені. Саме проти цього фонду була скерована свого часу уніфікаторська політика творців радянського народу як «нової історичної спільноти».
Їм вдалося чимало, тим творцям–руйнівникам, але вдалося далеко не все. Для відсунення української мови на задній безперспективний план їм потрібно було, в першу чергу, зробити з неї трафаретну мову, в якій кожен структурний компонент накладався б на відповідний компонент мови російської. У прокрустове ложе російського синтаксису заганялись українські фрази і речення, навіть порядок слів у реченні.
Увесь словниковий фонд української мови було переглянуто, перемацано і покладено на операційний стіл. Загляньмо сьогодні до словника Бориса Грінченка і переконаймося: третину слів, зареєстрованих цим ентузіастом, було виведено з ужитку. Деякі з цих живцем похованих слів могли б замінити сьогодні модні запозичення з російської, англійської та інших мов, у тому числі й дещо з неоковирної веб-комп’ютерної термінології. «Питалась дика рожа, – чи я хороша?» – писала Леся Українка. Сьогодні ж «рожа» майже витіснена з ужитку на користь троянди, бо, бачте, в російській мові це значить пика... А нам що до того? – мала б стати в позу ціла українська нація. Та не стає, присоромлена і ще не зовсім переконана у своїй повноцінності.
Росіяни, до того ж, передали нам ще й деякі нісенітниці, які прижилися в їхній мові. Чому мова Данії повинна називатись датською, а не данською, а народ Данії – це не данці вже, а датчани? Невже тому, що за царя Петра I його не вельми вчені ходоки-дипломати переплутали англійські слова Dutch і Danish (тобто нідерландський і данський)? Чому морська затока в районі історичної Персії повинна називатись Персидською, а не Перською?
Слід також звернути увагу на деякі проблеми, не охоплені найновішими дев’ятнадцятьма поправками. Слова «ім’я» і «плем’я» в родовому відмінку однини усе ж таки повинні звучати і писатись «імени», «племени», тобто так само, як «дитяти», «теляти», «ягняти». Новий правопис мав би очистити мову і від інших нашарувань на морфологічному рівні. Небезпечними для інтегральності мови слід вважати взяті «живцем» із російської суфікси, наприклад, «-овка», «-ушка», дієслівний суфікс «-ір-» тощо (цей останній, у свою чергу, російські фонвізіни пересадили із німецької мови). Я легко можу уявити собі «кросівки» і дієслово «лідерувати» з наголосом на «а», але не знаю, що робити з «тусовкою». Можна було б порекомендувати старий грінченківський «товчок» замість «тусовки», а найкраще б узагалі перестати тусуватись...
Ми, як відомо, не маємо проблем із написанням давно запозичених слів, вони були українізовані до невпізнання, і ніхто, крім фахівців, не вирізняє їх сьогодні. Проте запозичення другої половини ХIX та XX століття характерні і проблематичні тим, що вони приходили в нашу мову не безпосередньо, а в польському чи в російському звуковому оформленні. У наш же час відсутність у російській мові деяких звуків, характерних для мови української, не може бути виправданням спотвореного написання запозичених слів і, в першу чергу, — власних назв.
Вносити зміни в практику роботи українських видавництв і редакцій сьогодні – справа надзвичайно складна. Немає потрібних довідників. Усе ще за екзотику вважається практичне знання основних мов країн Заходу. Тому найпростішою річчю видається – скалькувати із преси всі іноземні вкраплення. Легко, просто, та ще й єдиний інформаційний простір неподільним залишається. А те, наприклад, що жоден німець не впізнає свого міста Ляйпціга в дивовижній назві «Лейпціг» (а може, ще й «Лейпциг»?) – це, мовляв, хай буде клопотом для самих німців. І Зігмунд Фройд так само не впізнав би себе під личиною Фрейда.
Запитань із царини правопису іншомовних слів у нас набагато більше, ніж відповідей. Тому, безумовно, дискусію слід продовжити і з’ясувати, крім того, чому претензії традиційно висуває ще й діаспора.
Коротка відповідь буде така: діаспора інакше не може, адже слова із західних мов діаспора знає не з російських ЗМІ.
