У Київському міському Будинку вчителя пройшла конференція «Українознавство у світовому гуманітарному часопросторі». Національний науково-дослідний інститут українознавства (ННДІУ) — головний ініціатор події — такі науково-практичні засідання організовує щороку. Але цьогорічне, як зазначає директор Петро Кононенко, особливе своєю темою. «Близько 50 мільйонів українців живе в Україні й ще біля 30-ти — у ста країнах, — говорить Петро Петрович. — Українознавство — це наука про Україну та українців у світі. Раніше в такому аспекті дослідження не проводилися. А тепер ми досліджуємо українство на рівні етнічного розвитку, розвитку культури і традицій, економічно-соціального, мовного і культурного, державно-політичного і міжнародного розвитку». «Тут зібралися представники всіх областей України з десяти країн, — продовжує він. — Як науковці очевидно прагнемо скоординувати свої зусилля — аби разом робити наголос на ВНЗ. Школа дає людинознавчі орієнтири, підводить до вибору шляху, елементарного пізнання, а університет має сформувати молоду людину як культурного громадянина-патріота. Власне, з університетів мають вийти випускники, які, поїхавши працювати в села, містечка, мегаполіси чи деінде за кордон, володітимуть державною мовою, знатимуть рідну історію та культуру».
Як засвідчує статистика, навіть за диктатури КПРС у вишах на суспільно-гуманітарні предмети відводилося 37% навчального плану, а тепер — ледь 7%. Тоді були спеціалізовані кафедри (як правило — загальновузівські) і спеціалісти. Тепер їх немає, або маємо дилетантське імітаторство типу кафедр «ділової (?!) української мови», «світової культури»... Щоправда, 27 серпня 2010 року Кабмін видав постанову, за якою українознавство з факультативного предмету стає обов’язковим для вивчення на факультетах так званого гуманітарного циклу вишів. Сталося це завдяки клопотанням дирекції ННДІУ та ректорату Київського Національного університету.
Зустрівши науковця й письменицю Марину Гримич, «День» запитав про вивчення українознавства в Канаді, адже пані Марина — дружина Ігоря Осташа, нашого посла в цій країні. «Українознавчі центри в Канаді зосереджуються в найкращих університетах: Торонто, Альбертському в Едмонтоні, Саскачивану і Вінніпегу, — розповідає вона. — Треба зазначити, що українознавчі дисципліни якраз викладають професори з доброю освітою. Очевидно, в переважній більшості це — українці за походженням. В Альбертському, наприклад, можу назвати з десяток таких, які навчалися або захистили докторську в Гарварді. Також українська громада вже визріла до того, що фінансує наукові проекти. Наприклад, дві українознавчі кафедри в Альберті відкрилися коштом спонсорів. Це дуже важливо: не дивлячись на те, що університети фінансують кафедри, коштів все одно не вистачає. Тому завжди є меценати, організації, в яких залучаються гроші, приміром, на видання книг чи проведення досліджень». «Тепер щодо сприяння амбасади, — веде далі пані Марина. — Посольства не мають державних коштів на підтримку наукової діяльності діаспорян. Усе робиться на ентузіазмі. Я як дружина посла, як і сам посол, організовували багато культурних акцій і, власне, підтримували наукові проекти. Але підтримка надавалася на рівні презентації. У МЗС в Київ подавався проект про створення Українського культурного центру в Оттаві. На жаль, ми отримали відмову: не через якісь політичні питання, а тому що дійсно немає коштів. А бюджет такого центру величезний. Коли прийшла відмова, було вирішено: хай цей центр існує неформально. Тобто, здійснюватимемо проекти (ясна річ, не помпезні), адже є приміщення — амбасада. Крім того, громада надає ще й інші майданчики. З впевненістю можу сказати, що такий неформальний культурний центр існує зараз». Очевидно, піднесення українознавства неможливе без підготовки кадрів патріотично налаштованої інтелігенції, без проведення нею колосальної роботи, врешті, без добре спланованої стратегічної політики.
