Оксамитовий сезон цього року не радує працівників МНС: Новобогданівка, авіакатастрофа в Донецькій області, шторми та грози з людськими жертвами… Схоже, прогнози радикальних футурологів починають справджуватися: спочатку людина знищувала природу, а тепер вона знищує людину. Чи є спільний знаменник у всіх цих подій? Є, і говорити про нього дуже неприємно.
Ми живемо в суспільстві ризику. Вижени Господь Адама з раю зараз — до канонічного «…У поті чола добуватимеш хліб…» додалося б щось на рахунок пестицидів, якими він буде багатий. Життя Адама поза божественними садами стало прообразом того, що прийнято називати зараз антропологічним навантаженням на навколишнє середовище. Це навантаження давало Адаму (і нам) ілюзію полегшення нашої долі. Насправді вона повертається до нас первинним (відходи заводів) або повторним (глобальна зміна природного та соціального клімату) збитком, відбираючи у нас комфорт, здоров’я, життя. Вічний біг: чим більше цивілізація дає, тим більше вона й забирає. І за можливість працювати не в поті чола, а в затишному офісі також треба платити — «офісними» хворобами, стоянням у пробках, харчуванням у фаст-фудах… Це підточує людину повільно, та аж ніяк не менш ефективно, ніж наслідки навчань на Яворівському полігоні або недбалість у поводженні з боєприпасами.
Колись найбільшою небезпекою для людського життя вважалася війна. Рей Бредбері в «4510 по Фаренгейту» першим помітив, що віднині вбиває не війна, а цивілізація. Місце проживання та рівень доходів дещо знижують загальний рівень ризику, але не настільки, щоб про це можна було говорити, як про панацею. Неіснуючі більше вежі ВТЦ доводять, що й у багатих є свої ризики.
Принцип суспільної рівності, проголошений французькими революціонерами наприкінці XVIII століття, реалізовується часом досить дивно. У рівній кількості нітратів у голландських яблуках із супермаркету. У повітрі, яке рівною мірою отруєне для всіх. Або (не дай Боже) у рівних шансах уціліти під час авіакатастрофи або вибуху боєприпасів. Цю єдину рівність, про існування якої можна стверджувати сміливо, на відміну від економічної та політичної. Праця і капітал в одному човні — чим не мрія К. Маркса? Тим більше, що нових форм рівності найближчим часом не передбачається.
І, слава Богу.
