966 рік. Літописець свідчить: «І умножишася зело разбоєво». Церковники, через розбійні напади, що почастішали, просять князя Володимира, пізніше названого Великим, чий портрет зображено на одногривневій купюрі, стратити злочинців. До нього смертна кара на Русі не практикувалася, помста за вбивство залишалася особистою справою родичів вбитих. Якщо ж вбивці вдавалося втекти, не потрапити «під гарячу руку», то він міг і відкупитися, сплативши так звану «віру» — викуп.
1054 рік. Смерть Ярослава Мудрого (див. купюру в 2 гривні). Сини Ярослава починають «нове життя» — скасовують смертну кару. Але вже в роки татарського нашестя кровожерливі кочовики повертають її в повному обсязі, рубають буйні голівоньки направо й наліво... А в Судебнику 1398 року страта передбачена вже за третю крадіжку — так в ті роки боролися з крадіжками.
У часи гетьмана Мазепи (див. купюру в 10 гривень) його сучасники досягли великих висот у «мистецтві передсмертних агоній» — тортурах. Дізнання, тортури стали ритуалом, вдаючись до них, виривали зізнання, що вважалося вінцем доказів. Таємне слідство, жорстоке дізнання, публічна страта — цей тріумвірат правив в усій Європі, практично не викликаючи протестів. Щоправда, були спроби скасування страти: першою спробувала імператриця Єлизавета Петрівна. Цілих 10 років, до «особливого розпорядження», страту не застосовували. В'язниці були переповнені засудженими до четвертування, повішення, аркебузування, колесування. Через 10 років, 30 вересня 1754 року, з'явився-таки найвищий указ: бити батогом і засилати на каторгу. Били, але не багато засуджених дожили до каторги: більшість забивали на смерть, загибель під батогом була не менш болісною, ніж розривання кіньми або зварення живцем в казані, що практикували за часів Івана Грозного.
З глибокою відразою ставилася до публічної страти й Катерина II, але й вона не утрималася від спокуси порубати на шматки ненависного Омелька Пугачова «со товарищи».
1799 рік. Павло Перший, прусофіл і дивак, знову скасовує смертну кару. Цей добрий намір пішов у небуття вельми скоро — почали вішати навіть дворян. З 1806 до 1825 року було страчено 1614 осіб. Щоправда, стали «гуманнішими»: на палю вже не саджали, в Європі гільйотина замінила незграбну сокиру ката — «вітер змін». Вивчивши списки засуджених на смерть, важко не погодитися з твердженням марксизму- ленінізму про те, що страта в XIX столітті була інструментом політичного терору.
Нарешті, в часи вже не такі далекі, а саме 27 квітня 1906 року, у всепідданішій доповіді графа Вітте йшлося про те, що «Росія прагне до устрою правового на основі громадянської свободи». 19 червня Дума скасувала смертну кару. Але вже через декілька днів за наказом Остзейського губернатора були страчені перші 8 осіб... Добрі наміри змила історія.
За радянських часів смертну кару скасовували тричі — 26 жовтня 1917 року (розстріли почалися через три місяці), 17 січня 1920 і, нарешті, 1947 року. 1949 року країна ГУЛАГу та голодомору, знахабнівши, навіть внесла пропозицію про скасування смертної кари на Генеральну Асамблею ООН. Але вже на початку 60-х все повернулося на круги своя, тоді намагалися стратами приборкати хвилю розкрадань соцмайна. Проте досить безуспішно.
Як бачимо, спроби скасувати «вищу», «виняткову» міру покарання робилися неодноразово. Але кожного разу це було суто політичне рішення, й варто було змінитися ситуації, як воно розбивалося о сувору реальність. Щоразу це відбувалося в період великих очікувань, спроб почати «нове життя». Однак саме по собі питання про доцільність застосування страти більш характерне все ж таки не для нашого часу, а для кінця XIX століття. Ще тоді фахівці з кримінального права зазначали, що інститут смертної кари, безсумнівно, відмирає. Спершу скасували страти публічні, зазначаючи, що «розбещуючи грубі елементи населення й розпалюючи в ньому найнесимпатичніші інстинкти, видовище страти є надзвичайно обтяжливим для культурної людини нашого часу», що доводить, що віру в «залякуючий вплив» втрачено. Публічні страти спочатку було скасовано в Сполучених Штатах, з 1857 року — в Прусії, з 1868 — в Англії, з 1881 — в Росії.
І ось, нарешті, Україна, 1999 рік. Чи втратять таємничі кати-розстрілювачі свою страшну роботу? Якщо страта скасовується — то чи надовго ?
Варто задуматися про мотиви, про ту ситуацію, в якій перебуває Конституційний суд, приймаючи таку відповідальну ухвалу. Чому її прийнято лише зараз, а не два, три роки тому, коли Україна взяла на себе відповідні зобов'язання перед Радою Європи. Всупереч поширеній думці, Конституційний суд — орган політично вельми вагомий. Конституційне право є найбільш концентрованим вираженням політики. На жаль, досі не вироблено механізмів виконання ухвал КС, їх виконання традиційними засобами дуже утруднене, про що говорилося на святкуванні третьої річниці суду 14 жовтня 1999 року. Ухвала про скасування страти — це ще й досить серйозний дебют нового голови суду В. Є. Скоморохи, що змінив на цьому посту І.Тимченка. У той час, як голова Верховної Ради однією з головних торiшних подій назвав ратифікацію договору з Росією, КС вносить свої поправки, недвозначно підтримуючи протилежний вектор зовнішньої політики — подальше зближення з ЄС. (Адже вже 20 січня делегація України повинна відзвітувати перед Радою Європи з приводу добровільно взятих на себе зобов'язань). Причому, це відбувається після президентських виборів, у той момент, коли парламент перебуває в стані погано прихованої ейфорії з приводу затвердження нового прем'єра. 51 народний депутат, який зробив запит з приводу відповідності страти Конституції, ще вчора гаряче аплодували Вікторові Ющенку. Чи випадково це? Навряд. Враховуючи той факт, що навесні нам треба буде робити великі виплати за зовнішніми боргами, владі вкрай необхідно показати Заходу які ми «білі й пухнасті». Чисто технічно, однак, момент для винесення такого доленосного рішення вибрано не дуже вдало. Це треба було зробити тижнем раніше, до відставки Бориса Єльцина, яка затьмарила все на світі. Тоді, можливо, й резонанс у світовій пресі був би набагато значнішим.
Отже, як ми бачимо, в ухвалі КС є як політичне забарвлення й економічна доцільність так і підвищений рівень очікувань. Однак структура злочинності в країні залишається колишньою, автомат Калашникова, як і раніше любий всьому народові — як останній аргумент у бандитському розбиранні, і як засіб законного позбавлення життя тих же бандитів, маніяків, убивць. Тих, хто вірить у залякування стратою, як і раніше разів у десять більше, ніж тих, хто в це не вірить.
Окрім цього, в ухвалі КС є елемент і зовсім утопічний, а саме те, що держава не має права стратити своїх громадян навіть за воєнного часу. Поки що, ще жодна держава, коли мова йде про життя і смерть її самої, не відмовляла собі в праві розпоряджатися життям своїх громадян. І дійсно — якщо можна посилати на смерть солдатів, то чому не можна знищувати шпигунів або зрадників? Армія в нашій країні ще існує, а значить визнається і принципова можливість ведення війни. Абсолютна більшість наших парламентаріїв, як і суддів, про війну знають лише з чуток. Не дивно, що переважає стан добросердя та розслаблення. Але, коли настане фатальний час — від цієї манилівщини не залишиться й сліду.
Мені можуть заперечити — йде процес гуманізації законодавства в усьому світі. Кожен рік у одній із країн відмовляються від сарital punishment'a. 1948 року в Парижі було підписано Декларацію прав людини, потім Європейська Конвенція з прав людини і под. Але чи став світ від цього добрішим? Ні не став. Ще 1789 року Конвентом Франції було прийнято Декларацію прав людини та громадянина, а вже за рік процес рубання голів було механізовано — запрацювала перша гільйотина. Мініатюрні гільйотинки стали іграшками французьких дітлахів , і один Бог знає, скільки вони пострачували кішок, собак і голубів. Ліквідація страти не перешкодила європейцям скидати на голови югославам по дві тисячі тонн бомб щодня — це відбувалося лише рік тому. Можливо, ця кривава вакханалія служить виразом гуманності, що зросла? Ні, лише ще одним підтвердженням того, що десять заповідей Христа ніколи не лежали в основі практичної політики.
Тепер перед парламентом постане найсерйозніше запитання: що далі? Що ж робити з чотирма сотнями смертників, що чекають на вирішення своєї долі? В'язниці в країні переповнені, простою амністією проблему не вирішити, потрібен новий карний кодекс. У країні, в якій виробництво лежить у руїнах, правоохоронна система деградує, втрачаючи кращі кадри, в'язниці справно постачають суспільству карних злочинців. Приблизно третина тих, що потрапили туди, стають рецидивістами, професійними злочинцями.
Проблема в'язничного перенаселення вирішувалася б простіше, якби не було в країні такого високого рівня безробіття, адже в нас лише 6% покарань здійснюється за допомогою штрафів, дві третини в'язнів відбувають строки за майнові злочини. Замінивши в'язницю штрафом, можна було б більш як на третину скоротити число ув'язнених.
У роки радянської влади в'язниці несли відповідне ідеологічне навантаження, перевиховуючи правопорушників, що потрапили туди, потенційно політично небезпечних бунтарів на делінквентів, тобто карних злочинців, яких усі зневажають. Проте, так йдуть справи не лише в нас, а й у Європі. Як описав Мішель Фуко в нещодавно виданій і в нас книзі «Наглядати й карати», всі спроби реформувати французьку пенітенціарну систему, що робилися за останні 150 років, закінчилися невдачею. Висновки французького історика та філософа примушують задуматися: в'язниця — політичний інститут держави. Функція її — виробництво делінквентів. Якщо за останні роки роль в'язниці дещо зменшилася, то лише через те, що з'явилися інші методи контролю й виховання громадян:
картка соціального страхування, комп'ютерний облік і маса-культура. Одна з причин глухого невдоволення урядів країн Заходу швидким розвитком Інтернету — це вогнище вільності та анархії ніяк не вдається взяти під контроль.
Всі ці міркування, як і безліч інших повинні мати на увазі народні депутати при прийнятті нового КК. Чверть мільйона тяжких злочинів, що здійснюються в Україні за рік, не дають приводу для зайвого оптимізму. А враховуючи те, що ядро злочинного світу все більше зростається з владою, впливає на політику, намагаючись змінити закони в потрібному для себе напрямкові, то саме значення слова «гуманізм» викликає все більші сумніви. Гуманізм — так, це чудово, але для кого? Наскільки гуманне помилування Онопрієнка щодо родичів розтерзаних ним жертв? Можливо, можна говорити про гуманізм у тому або іншому конкретному випадкові, але коли так вирішує держава — це вже політика, цілі якої одразу не є гуманними.
Замінити розстріл тривалим ув'язненням, значить замінити швидку смерть повільною, від недоїдання і туберкульозу. Замість розстрілу — гниття заживо. Чи гуманно це? Одна річ — закон, друга — судова практика, третя — виконання покарань. Те що чудово виглядає на папері, в житті може виявитися набагато гіршим.
«Історичне» (так у дусі риторики брежнєвської епохи вже встигли його прозвати напівбульварні ЗМІ), рішення КС, безперечно сильний політичний хід. Можливо, найсильніший за весь період його існування. Сьогодні Україну- наречену «сватають» дві великі родини: втомлена, але сита Європа й напівголодна Росія, котра вгризається в Кавказькі гори.
З одного боку — гроші, кредити, з іншого — газ і нафта, ринок збуту. Влада не може обійтися без грошей, населення не зможе вижити без газу та опалення. Ухвала КС — це лишень епізод у політичній боротьбі. І все ж — його треба вітати. Він зміцнить імідж України як країни демократичної, він тверезий і мужній. Будьмо ж тверезі та холодні розумом і ми з вами! Погляньмо в майбутнє без рожевих окулярів: одних лише законодавчих зусиль мало, багато що ще в світі повинно змінитися, перш ніж ми зможемо бути упевнені в тому, що страта пішла в небуття й більше ніколи не повернеться!
