Знову свідомість обпікає думка: ось чергове село зникає з мапи України. Чубівка. Автобус зупиняється, виходжу. Зелений килим свіжої трави, невисокі дерев’яні паркани, хатинки чепурні — більшість під шифером, а деякі — під очеретом. З-поза парканів квіти усміхаються. Цілком пристойний вигляд має й сільський клуб. Однак село вже записали в депресивні — немає школи, дитсадка, середній вік жителів — за шістдесят.
БОРЩ
«Мене звуть баба Федора. Я народжена року двадцять сьомого. Живу в селі Чубівка все життя. У мене двоє свиней, собака здоровенний, кіт, кури. Я топлю піч, варю, ще й на грядці работаю. Ви вірите мені, що я колю дрова! Батька звали Аністрат, працював на землі, мамку — Параска. Розказувала мамка: стояла церква в лісі. Святили паски в той день. І провалилася церква — пішла під землю — із пасками, з усім, що там було. І виступило озеро. І тепер, по цю пору, воно називається Великоднє озеро.
Борщ? А як же! Готую. І рисову молочну кашу: на літру молока повстаканчик рису і трошки пшона — а вже як доварилася, то жовточка із молочком та сахарьком — розбовтать і задєлувать — дуже добре буде!
На борщ — уперед заливаю я воду. М’ясо, якщо є, то вимочить — якщо солоне. А якщо ні — помити, кинуть — хай кипить. Квасоля — якби замочена була з вечора. Тоді й квасольки укинути — з м’ясом хай вона кипить. Кладете картошку. Тільки небагато картошки, бо борщ, як густий, — то не добрий. Уже покипіло гарно м’ясо — якщо воно солоненьке, не надо солі; якщо воно не солоне, підсолить, і хай кипить разом — м’ясо, квасоля і картошка. Покипіло — а тоді давайте зажарку, і капусти покришіть. І додайте туди — хай і капуста покипить. Зажарка: сало або смалець, цибулі хорошенько так покришіть і трошки борошна з ложку столову укинуть, хай пережариться, і помідор великий чи томат. Залить той борщ. Петрушечка чи кріп, і перчику укинуть, листок лавровий вкинуть, можна сирої цибульки — хай прокипить на маленькому вогні, щоб не збігало. Покипіло — і виключайте, щоб капуста не переварилася. Якщо кислий борщ, трошечки сахарку, щоб був укусний».
Село Чубівку на Черкащині засновує в перші роки ХVIIІ століття заможній козак Чуб. Він оселяється на березі річки Тясмин, неподалік Свято-Онуфріївського монастиря, послушником якого був у 1767 — 1768 роках майбутній керівник гайдамацького повстання Максим Залізняк. Невдовзі монастир перебирається вище, на Вітряну гору. Будується дерев’яний трипрестольний соборний храм на честь Успіня Богоматері з двома вівтарями — Святителя Миколая та Святої великомучениці Варвари. 1929 року храм розбирають «переможці». Онуфріївська церква, яку було зведено в стінах монастиря 1810 року, стоїть донині. Вона перебуває в чудовому стані й також є трипрестольною. Центральний престол — на честь Онуфрія Великого, по один бік якого розміщено церкву Покрови Божої Матері з фресками, які дивом збереглися з давніх часів, по другий — Серафима Саровського.
Село не оминула Коліївщина, а під час Визвольної війни 1918 — 1922 рр. Чубівка стає одним із форпостів Холодноярської республіки. Місцеві жителі ведуть бої з червоними загонами. Від села до Холодного Яру якихось двадцять кілометрів. Кажуть, свого часу, холодноярський Мотронинський монастир зі Свято-Онуфрієвським сполучав підземний хід, залишки якого ще не досліджено. Хід слугував для порятунку від грабіжників у неспокійні часи. Користувалися ним також холодноярці.
Неподалік Чубівки мальовничий Водяний яр з джерелами цілющої води, лікарськими рослинами, полями медоносів.
ЖАРКОЄ
«Дєйствітєльно, таке добре! Та ще як його в духовкє зробить. Ми раньше у печі робили — так добре було! Пережарюю на сковороді картошечку. Вона рум’яненька, м’ясце трошечки прижарить, а можна даже одварить уперед. А тоді його до картоплі, листячка, петрушки, перцю — наклала, окропом залила і зажарку туди з цибульки, моркви, томату червоненького, ще й борошенця трошки туди — воно ж прилипає до картошечки, бо так чиста вона, а так — добре жаркоє! Тільки води лить — аби потопилась картопля. А вона же ж покипить — то її не видно, тієї водички. Тоді брать її ложкою, тільки не калапутить її. Добра картошечка».
Федора Аністратівна — найстарша учасниця фольклорного гурту «Чубівчани». Пам’ятає старовинні пісні, які співала ще її прабабуся. Гурт запрошують на свята, весілля. Репертуар широкий: співають і обрядові пісні.
Керує гуртом завідувач Будинку культури Володимир Іванович Дружина. Народжений у Кривому Розі майже 40 років тому, з дитинства мріяв перебратися до Чубівки, з якої родом батько, в якій мешкали предки. Остання, бабуся Палажка, дідова сестра, пішла у Вічність вісім років тому. Спочатку намірам сина мати не надавала значення. Та 1990 року, здобувши освіту кондитера-кулінара, попрацювавши на заводі фотоприладів, Володимир звернувся до митрополита Софронія з проханням: «Благословіть відновлювати монастир у нашому селі». Владика здивувався, адже раніше доручав справу іншим, та марно, а тут 18-річний юнак, до того ж міський житель... Однак Благословення дав. Насправді ж Володимир ще дитиною ходив до покинутого храму, а згодом, ставши активним парафіянином криворізької церкви, відвідував руїни монастирські, читав молитви, усамітнившись. Так народилася мрія відродити монастир: «Таким відчув своє покликання, тому й переселився до села. Досліджуючи історію власного роду, дізнався, що прадід був дияконом і що в навколишній місцевості чимало священиків також мали прізвище Дружина. Пишу книжку — історію села Чубівки», — розповідає Володимир. Чубівчани підтримали добру справу, сумлінно працювали: «Часом до тридцяти людей приходило допомагати». 29 грудня 1993 року Свято-Онуфріївський монастир офіційно відкривають. Розбудова обителі триває: Архімандрит Еразм та ченці з допомогою парафіян відремонтували головний храм, звели підсобні й житлові приміщення, тримають бджіл і обробляють землю.
МАННИКИ
«Тринадцять ложок манки та літра молока киплячого — щоб манка закипіла в тім молоці. Трошки підсолить. Гаряча вона, густа зробиться. На дошку ложкою все виклала. Воно трошки схолонуло. А сир отдєльно з яйцями вибитий, сольки, сахарьку туди. І тоді брати оті лєпьошики, вмочать у борошенце чи в манку і сир туди. Сковороду розігріть з олією і жарить. Поперекидать їх на другий бік — вони ж рум’яні, красиві! На тарєлочку виклав, вони схололи чучуть — і їж. У мене невістка пече. Син на роботу їде: «Ма, а йдіть сюди! Ось Наташа передала вам манники — свіжі, хароші!»
Такий він — місцевий діалект чубівський, такі вони — чубівські страви.
Наташа з чоловіком змолоду мешкала в Черкасах. Вийшли на пенсію — повернулися додому. Тепер веде хазяйство, пише вірші, з них деякі стають піснями, які гуртом співають «Чубівчани». Ви також хочете почути? Завітайте до Чубівки на День села 28 вересня або на календарне свято. Зупинитесь в агросадибі «Добра хата» та в гостинних мешканців — Наталі Тихонівни, Катерини Володимирівни, Федори Аністратівни, — відчуєте гармонію та мудрість, чудовий смак справжнього життя.
