Таких стає все менше. Життя поступово змінюється, йде в інший бік. Добре це, чи погано, але це — факт. Який сенс у прокляттях та засудженнях. Я не можу змінити світ. Раз так, чому б не спробувати змінити самого себе? Встигати за часом. Якщо час iде і не хоче стояти на місці разом зі мною. Треба прикласти зусилля, щоб зрозуміти, що відбувається. Подумати, чи можливе повернення до старого буття? І вирішити, що ломка, що відбувається у країні, повинна здійснитися у мені, мною самим. Новому життю повинне відповідати нове мислення. Макроекономіка — поза моєю компетенцією. На це існує уряд. Мої можливості зводяться тут до участі у формуванні політичної влади, тобто у виборах, яку б гидоту про них не розповідали. Час діяти за принципом: мої проблеми — це мої проблеми. Так могла б міркувати людина, що досить довго пожила за колишнього режиму.
ВІЛЬНА ЛЮДИНА
Тепер я хотів би повернути розмову в інше русло. Згідно з Аристотелем, люди за своєю природою діляться на два види: ті, хто призначений для володарювання, і ті, хто призначений для підкорення. Так виправдовувалося рабство. Тоді дошукувалися до істинної природи речей і не враховували, що будь- які класифікації та підрозділи, якими зайняті теоретики, культурно зумовлені. Якщо рабство виражає саму суть соціального буття, то іншого поділу, як на рабів і панів, і бути не може. Однак настав час, мабуть, це почалося з епохи Відродження, коли більш кращою стала інша класифікація. Або так: з’явилася людина, як соціальний тип, яка не бажала ні володарювати, ні терпіти над собою яку-небудь владу.
З цього погляду зрозумілою стає політика масових репресій при сталінському режимі. Це не просто звірство тирана, це — селекція або штучний відбір. Знищувався саме цей соціальний тип — люди, які прагнули свободи і тому були незручними для керування ними. Володар та раб не є вільними, вони — залежні один від одного. Вільний той, кому огидна влада узагалі, хто визнає над самим собою тільки владу власної волі. У мене давно склався образ Америки як держави, яку створили саме такі люди. Вони втiкали звідусіль, де панувала панська влада у різноманітних формах — королівська, феодальна, церковна, батьківська тощо.
Якщо це соціально-генетичне припущення правильне, то можна зрозуміти, з чим ми прийшли до своєї незалежності. Майже з повною відсутністю людей цього типу. Саме як типу, прошарку, частини народу. Але винятки завжди були. Природа завжди цих людей генерувала, природу не обдуриш. Я сам їх пам’ятаю — людей, котрі уникають будь-якого начальства, котрі не бажають працювати у режимі конвеєра або у випадкових колективах, якими були практично всі колективи. Вони шукали ніші, де влада була слабша — у мистецтві, науці, або взагалі йшли у маргінальні сфери. Були судимі як дармоїди. Інші ризикували, ставали підприємцями. Чого їм це коштувало, я дізнавався з газетних репортажів із залу суду.
Сьогодні вони роблять свою справу. Вони не схильні до витіюватих міркувань. А ті, хто просторікує про бізнес при світлі юпітерів, скучні, поверхневі. Зберуться на «круглий стіл» та скаржаться, що держава перешкоджає бізнесу, замість того, щоб створювати сприятливе для нього середовище. Наївні люди: вони думають, що держава чиновників здатна на щось інше, крім як обдирати підприємців. У принципі будь- яка держава прагне до того, щоб розпоряджатися всією власністю, така її природа. Десь це їй вдається більше, десь менше. Десь існують держави чиновників, а десь — держави бізнесменів. Ми на початку шляху. Час ще є, років отак двісті дев’яносто попереду. Пам’ятайте про газон? Так що згодом, треба сподіватися, все стане на свої місця.
ПРОПОЗИЦІЇ, ПРОПОЗИЦІЇ, ПРОПОЗИЦІЇ…
А добре б все-таки зрозуміти, що ж це за риса така, що зветься підприємницькою жилкою, і якої ще не вистачає нашій людині? Підприємництво — не тільки сфера життя. Це — стиль життя, взагалі — спосіб мислення. Мабуть, найбільш відповідне поняття, яке його характеризує, — «пропозиція». Двічі на тиждень у нашому місті видається товстий «Кур’єр», там тисячі пропозицій. У цьому слові таїться сенс відвертості, звернення до світу. Готовність щось зробити, зробити і запропонувати це іншому. Навіть так: запропонувати себе. Це — активний пошук того, кого могла б зацікавити моя пропозиція, міг би зацікавити я сам. Бажання знати, чого хоче клієнт. Мобільність, сміливість, впертість, рішучість ризикувати, постійна готовність, якщо доведеться розпочати з нуля. Чи багато людей з тих, хто вас оточує, шановний читачу, володіють цими якостями?
Цікава етимологія російського слова «предпринять». Узагалі у словах, у переливах їхнiх значень приховано, як мені здається, суть речей. Так ось, «препринять» поринає корінням у «предприять». А це останнє означає: наперед оволодіти, зайняти. Іншими словами, випередити інших. Перші — знімають вершки. Тим, хто йде позаду, доводиться ухитрятися. Більше працювати руками, але особливо — головою. Тим, хто йде за цими, ще важче. Але конкуренція породжує все більш досконалі форми практики. Забезпечує виникнення культурних ніш, щоб збагатити життя різноманіттям. У примітивному значенні конкуренція — боротьба за існування. А по суті, це — пошук свого місця, того місця, якого ти гідний. Парадоксальним є те, що «предприять» споріднено зі словом «приятель». Невже в архаїці слів уже закладене знання про те, що індивідуальна конкуренція на рівні соціальному перетворюється в співпрацю на основі природного розподілу праці?
Звичайно, йдеться не тільки про виробництво речей, товарів, з чим насамперед асоціюється буття справжнього підприємця. Йдеться, повторюю, про мислення. З якої причини сходяться двоє, які мають певні, так би мовити, зустрічні пропозиції, не важливо. Ти — мені, я — тобі. Цей вислів для нас — символ якихось мерзенних операцій. Ми відчуваємо, що «я» і «ти» можуть бути разом тільки у змові проти третього або проти держави. Адже це нормальні стосунки ділових людей. Я пропоную та чекаю пропозиції у відповідь. Як ми вирішимо, так і буде. І ніхто нам не указ. Нове мислення — це договірне мислення.
Договір повинен стати основою буття. Все йде до цього. Шлюби укладаються на небесах, але фіксуються на землі, як договори; відношення пацієнт-лікар — це також договір. І так у всьому. Ти — мені, я — тобі. Чесність, довіра, у складних ситуаціях — суд. Мені, професору, кажуть: ви служите на наковiй ниві, сієте розумне, добре. Непогані сільгосп- метафори, але надто застарілі. Можливо, інакше треба мислити? Мене найняла для вас, Козлов, держава, поки ще держава. За договором, тобто, за контрактом. Ось ви мене і використайте у своїх цілях. Але у Козлова, як з’ясовується, цілей немає жодних. То що ж мені робити, найнятому державою? Чекати, поки з’явиться у мені потреба? Але п’ятого і двадцятого — свята річ, за договором.
Зазначу, що виявляються вже й серед студентів цілеспрямовані натури, справжні підприємці. Державні дядьки вигадали для освіти державні стандарти. А у цих, цільовиків, свій стандарт. Вони дiють у трьох напрямках: спеціальність, іноземна мова та комп’ютер «на вищому пілотажі». Інше — як-небудь. Поміркуйте, читачу, стосовно поставленої мети? Де вони будуть себе пропонувати? Уже такий у вузі своє візьме, дістане, як кажуть, кожен цінний кадр.
ТАК, ОРГАНІЗАЦІЯ, АЛЕ ЯКА?
Дрібний, середній, великий — така природна еволюція бізнесу. Так було, і так, мабуть, буде. Як будуть і далі починати з шкільної парти великі вчені та знамениті письменники. На хутір, де я влітку живу та набираю на старенькому ноутбуці статті для «Дня», щоранку приїжджає мініатюрний фургончик «пиріжок». Баби поспішають до нього з бідончиками молока. Розрахунок на місці, машина виїжджає у бік великого міста. Усі задоволені. Що там далі, я не знаю. Але можу уявити того парубка, який у «пиріжку», майбутнім шефом великого молочного підприємства. Ми трошки знайомі з історією. Знаємо, ким ставали вуличні рознощики газет та парубки, котрі возилися цілими днями з технікою в старих сараях та гаражах. Підприємницьке мислення, у масштабі цілої культури, зрощується повільно, еволюційно.
Коли ж немає нічого дрібного, а все виключно гігантське, відповідне великому розмаху революційних перетворень природи і суспільства, а потім все це раптом стає нібито приватним, тоді немає, звичайно, жодного бізнесу і жодних бізнесменів. А були й є чиновники — люди з мисленням цілком іншим, яке не має нічого спільного з підприємництвом. Небезпека полягає в тому, що серед гігантів дрібний бізнес не проросте. А тоді природно не виросте середній, а потім і великий бізнес.
Природна еволюція бізнесу — органічна. Її продуктами є підприємства-організми, які, проте, спочатку не усвідомлюють себе організмами. Це — природні, по-старому можна сказати, стихійні плоди того, що Фрідріх Хайек називав розширеним порядком людської співпраці. Вони спочатку створюються самі собою, а потім, при досягненні ними певного рівня складності, у них з’являється розумний початок, що стає чинником їх подальшого розвитку, підвищенням рівня організованості. Дивне для мене й те, що у просторі, де встановився і все ще агонізує у прихованих формах наймогутніший тоталітарний режим, здавна «витала» ідея організації. Саме ідея, як щось, що склалося не органічно, а вигадувалося людиною для насильного впровадження в життя. Малася на увазі зовсім інша організація. Передусім, організація таємна, підпільна, нібито мілітаристськи орієнтована. І ще: формально раціональна, а точніше, утопічна організація життя всього світу за науковими принципами.
Ідею таємної організації зобразив Федір Михайлович у «Бісах» за десятки років до реальної організації революціонерів. Первинні осередки, «п’ятірки», утворюють «мережу» (популярне нині слово, чи не так? ). Мережа з цих самих п’ятірок — вузлів, «створюючи прозеліти та розповсюджуючись бічними відділеннями у нескінченність», покриває собою всю країну. Керівні сигнали виходять з «якогось центрального, величезного, але таємного місця», званого «комітетом». Залізна дисципліна, беззаперечно, сліпа слухняність. У вказаний момент вся мережа активізується і … Далі — цікавого мало. Головне, ті, хто марив організацією, жили організаційним міфом. А ось теоретик Олександр Олександрович Богданов придумав на початку минулого століття «загальну організаційну науку» або, як він її називав, «тектологію», викладену у тритомній праці. Усі явища світу, — від руху ато мів до життя цивілізованих співтовариств, — пояснено там з «організаційної точки зору». І не заради чистої любові до пояснення, а суто для впровадження тектології у життя. Щоб науково перебудовувати «державно-національні системи». Між іншим, німці, схильні до порядку, першими одразу переклали «Тектологію». Ми знаємо, як склалося життя після цього організаційного марення та наукових пошуків. Виникла гігантська організація, що підпорядкувала собі все і всіх. Називалася вона по-різному, багато хто сьогодні пам’ятає останні назви — «адміністративно-командна система» та «тоталітарний режим».
Цей екскурс у область організаційної практики та теорії знадобився мені для того, щоб указати на найбільш, мабуть, могутню перешкоду на шляху природного розвитку підприємництва — імперське мислення. «Імперія» тут не територія, не тип державного устрою. Imperium — влада, володарювання. Це — саме тип мислення, суть якого в невтолимій спразі до розширення меж панування, панування над людьми. Цей феномен не має жодного відношення до управління. Наприклад, великий бізнес без управління неможливий. Але там інше — організація технологічного процесу. Мета — технічний ефект. А суть імперського мислення — у самодостатності влади. У зачаруванні владою, що не має жодної іншої мети, крім самої влади. Панувати і тільки, ні для чого. Поки цим вірусом культура заражена, не бачити їй тих висот добробуту, які вона старанно та із задоволенням малює у своїй уяві.
