Є в літературі жанр, який править за градусника кожному національному письменству ще з часів Гомерової «Одіссеї», — дорожні нотатки. Та як тільки у світовій номенклатурі професій виокремилася спеціалізація «журналіст», представники нового хтивого фаху хутенько прихватизували бренд, і навіть перетворили його на трамплін для потрапляння у власне літературу. Яскравий приклад: молодий репортер Семюел Клеменс умовляє видавця найбільшої ґазети Сан-Франциско оплатити йому круїз Старим Світом, по поверненні видає книжку «Простаки за кордоном», яка розходиться у ста тисячах копій (а це — 1869 рік!), і в такий спосіб перетворюється на майбутнього літературного класика Марка Твена.
Письменникам лишилося саме осердя жанру — писати нескінченні римейки до казки про колобка. Але оскільки жанровий запах швидких грошей дратував і їхні ніздрі, літератори стали займатися контрабандою під виглядом виробничої необхідності: заповнювали збірками дорожніх есеїв прогалини видавничого циклу між виходом своїх романів. За радянських часів ми спостерігали це зблизька. І часом «проміжні» збірки дорожніх нотаток від Зієдоніса, Бітова, Нагібіна здіймали гучніший резонанс за їхні «основні» книжки. Не пасли задніх на цьому полі й наші Коротич з Яворівським.
Та чотирнадцять років тому — як відрубало. Відтоді пригадати майже нема чого: «Дезорієнтація на місцевості» Андруховича (1999) та його ж із поляком Стасюком «Моя Европа» (2001); «Довколосвітня мандрівка у пошуках України» Федора Зубанича (2003); дві діаспорні книжки: «Навколо світу» Ганни Черінь (1997) та «Світ гостинний» Оксани Соловей (2000). І лиш цього року — «Путешествия дилетанта» Юрія Макарова. Симптом!
Симптом хвороби не так літератури, як суспільства. Бо літературу, як дзеркало, — не обдуриш. Це блискучо довів Іван Дзюба у статті з книжки «День і вічність Джеймса Мейса», проаналізувавши твори початку 1930-х: «За поверхневою (газетно-директивною) тенденційністю творів про колективізацію бачиш і об'єктивну її картину, врахувавши, сказати б, коефіцієнт викривлення, переломивши його назад».
Аби розібратися з нашою внутрішньою хворобою, подивимося на привабливо здорових сусідів-росіян. Книжок з дорожніми нотатками там доволі, але візьмемо до прикладу щось справді масове: останній акунінський блокбастер «Алмазная колесница». Якщо послуговуватися формулою Мераба Мамардашвілі («час — це відмінність предмета від самого себе. А простір? Це відмінність предмета від іншого предмета без введення розрізнень» ), — цей роман цілком відповідає жанровій структурі дорожніх нотаток.
Сюжетоутворюючий стрижень усього взагалі Б. Акуніна маркується фразою «человек весь состоит из вопросов, а жизнь и окружающий мир — из ответов на эти вопросы» . Для нас тут важливий наголос: «оточуючий світ». Що це є світ, який оточує Велику Росію, росієцентричний світ, — прояснює ніби побіжна фраза:
«Не Япония, а какая-то Ялта. Стоило ли ради этого огибать половину земного шара?» . Відтак, Акунін/Фандорін/рослітература шукають відповіді на запити загадкової російської душі у світах широких. Чому? Ось — відверто: «Империям, душа моя, есть дело до всего, что происходит на земном шаре».
Ця здорова імперськість й уможливлює діагноз віддзеркаленому літературою українському суспільству: малоросійство. Попри усі наші публічні мантри (від «великої козацької держави» до «великої країни в центрі Европи») масове підсвідоме підступно продукує образ затишного хутора, абсолютно зрозумілого і без блукань «половиною земної кулі». Саме тому українські Клеменси не обривають поли медіамаґнатів з «дивною» пропозицією про оплачені закордонні тури, а видавцям із хронічною хутірською нежиттю не чути грошових пахощів від майбутніх накладів. Незважаючи на те, що Макаров спокушає і їх, і масового читача прибутковими принадами: «Подглядывать за интимными вещами, наверное, неприлично, но путешественникам позволено, а журналистам тем более».
А тепер подивимося, як у нас стоять справи у тому сеґменті жанру, де дорожніми враженнями ділиться не сам автор, а його персонаж. Найпоказовішою «одіссеєю» є двічі упродовж року виданий «Ранковий прибиральник» Ірен Роздобудько. Роман адекватний не лише вищенаведеній, а й більш інтеґральній формулі М. Мамардашвілі: «І Бог, і людина є рух. Людина — це «середнє», що випадає у залишок в результаті руху» . Із «залишковим результатом» у Роздобудько все гаразд, а от «рух» виписано, наче фломастером на картонці автостопу. А що дивуватися, коли сама авторка заздрить власному персонажеві: «Світ — однаковий усюди. Особливо зараз. У Парижі, Римі, Нью-Йорку, Амстердамі… Але це можна зрозуміти, коли маєш можливість вільно переміщатися в ньому».
Отже, невиїзні літератори, для яких «фраза «в Париж! по делу! срочно!» пока не звучит» (М.Жванецький). Це і наслідок чотирнадцятирічної ідеології латентної маншовартості, і вияв породженої нею економічної анемії видавців, і гальмівний шлях літературної традиції «сільської прози» (як єдино можливої для невиїзних літератів). Не-мобільність більшості сучасних українських авторів творить автаркійну літературу з «імітат-проблематикою» та «чисто національною амбітністю» (Я.Голобородько).
Без просторових переміщень самоідентифікація не відбувається (див. Мамардашвілі, а також пригадайте, що статус буддійських ченців полягає не лише в монастирському сидінні, а й у обов'язковій тривалій подорожі). А без самоідентифікації в Европі (і в літературній Европі також) робити нема чого. Тим більше, рівнятися до правдивих бестселерів. Романи Коельо можуть замінити географічний атлас; персонаж «Кода да Вінчі» за неповну фабульну добу здійснює чотири авіаперельоти, а чи знайдете ви у котрогось з українців фразу, подібну до такої з новітнього бестселера німця Франка Шетцінґа: «В середине будущей недели меня можно будет застать в моем лондонском офисе. На случай, если Вы захотите встретиться раньше, — я сейчас отправляюсь на Шетландские острова и могла бы устроить, чтобы мы встретились там»?
Співавтори:
День і вічність Джеймса Мейса. — К.: Українська прес-група, 2005.
Мераб МАМАРДАШВІЛІ. Картезіанські роздуми. — К.: Стилос, 2000.
Борис АКУНИН. Алмазная колесница. — Москва: Захаров, 2003.
Юрий МАКАРОВ. Путешествия дилетанта. — Х.: Фолио, 2005.
Ірен РОЗДОБУДЬКО. Він: ранковий прибиральник. Вона: Шості двері. — К.: Нора-Друк, 2005.
Ярослав ГОЛОБОРОДЬКО. New Ukrainian Alternative. — Х.: Основа, 2005.
Франк ШЕТЦИНГ. Стая. — Москва: Захаров, 2005.
