У пошті «Дня» чимало листів, присвячених «мовному питанню». Можна додати — як і раніше. Оскільки для себе ми «мовну проблему» давно вирішили, про що й писали багато й докладно: українська мова є єдиною державною. Проте лист Олега Заславського та Івана Іванова показав: для частини наших читачів ця тема залишається «недомовленою». Ми з увагою поставилися до аргументів авторів листа й вирішили опублікувати його разом із полемічною відповіддю нашого автора Юрія Райхеля.
Практика показує: якщо якісь істотні проблеми суспільства табуюются, неначе їх не існує, то в результаті ситуація лише загострюється. Повною мірою це стосується й мовної проблеми. Те, що інколи проскакує в ЗМІ, в переважній більшості висловлює лише одну точку зору. Проте проблему не можна заганяти всередину, де вона ризикує стати хворобою, — в суспільстві повинне початися відкрите обговорення проблем, що накопичилися, пов’язаних із протиріччям між реальною двомовністю України й нав’язування їй із боку держави одномовності.
Можна відзначити, що насправді ключових аргументів на користь одномовності висувається небагато, так що всі вони можуть бути дані єдиним списком. Нижче робиться спроба пред’явити цей, заснований на емпіричних спостереженнях, список, — разом із коментарями до кожного пункту.
1. Конституцію потрібно виконувати. А там статус української мови вказаний абсолютно чітко.
Так, в Конституції статус української мови вказаний чітко. Але ця Конституція за загальними мірками нелегітимна, оскільки приймалася не на референдумі, а в парламенті й фактично без обговорення — і це не дивлячись на те, що при цьому порушувалися права приблизно половини населення країни.
Але навіть абсолютно легітимна Конституція може бути змінена законним шляхом.
2. Єдина державна мова об’єднує країну.
Дійсно так. Але при одній із двох умов:
а) ця мова є рідною для більшості населення, тоді як меншини говорять діалектами тієї ж мови; причому державний діалект має розвинену писемність і літературу, а інші діалекти — неписьменні;
б) застосовується тоталітарне насильство, з масовими стратами, депортаціями і тому подібне (так створювалися багато східних імперій у давнину й середньовіччя).
Перша умова з сучасною Україною не має нічого спільного (див. п. 4), друга умова, м’яко кажучи, застаріла.
3. Живемо в Україні, — значить, державна мова повинна бути лише українською.
Є багато країн із двома й більше державними мовами. Теза «одна країна — одна мова» дуже близька давно дискредитованим тезам «одна країна — одна віра», «одна країна — один народ», і тому подібне. Стосовно України в тіні тези «одна країна — одна мова» ховається теза «Україна — для українців» (і навіть того гірше — «Україна — для україномовних українців»).
4. Приблизно три чверті населення України — етнічні українці, значить, державна мова має бути українською.
Значна частина українців давно говорить російською. Тобто мовна ситуація в країні дуже відрізняється від ситуації етнічної (див. п. 5).
5. Я однаково добре володію й українською, і російською, — мене мовна проблема не хвилює.
Можна добре володіти двома й більш мовами, але рідна, у переважній більшості випадків, залишається лише одна. Та, якою людина думає, відчуває, якою пройнята його підсвідомість, із якою зв’язаний його менталітет, якою написані його улюблені книги. Реально двомовних людей в Україні дуже мало. У великих і середніх містах сходу, центру й півдня говорять і думають російською, в селах і маленьких містах — діалектами української (як правило, усними) або місцевих суржиках. І лише на заході й місто, і село говорить українською (точніше, її західними діалектами).
6. Жодної мовної проблеми в Україні взагалі немає. Це все ігри недбалих політиків.
Заперечення мовної проблеми — або відверта брехня, або повна некомпетентність. Перший варіант якраз і характерний для українських політиків, другий — для російських інтелігентів, що ніколи не жили в Україні. Крім того, другому варіанту надають перевагу й ті російськомовні інтелігенти України, які завдяки радянському вихованню навчилися самообману й вселили самим собі озвучені державою тези і директиви.
7. Мовне питання відволікає від значно важливіших проблем — економічних, перш за все.
Такі речі, як рідна мова і культура, мають фундаментальну цінність — а (на відміну від того, що так довго «вдовблювали» в голову в радянській школі) зовсім не надбудовою над економічним «базисом», або другорядним до нього додатком. Але навіть якщо говорити про чисто економічний бік справи, то економічні проблеми не мають шансу на вирішення в рамках, власне, колоніальної політики, коли економічно слабша україномовна меншість нав’язує свою культуру й свою мову економічно сильнішій російськомовній більшості.
8. У російськомовних є Росія, причому під боком, а другої України з українською мовою немає.
Російськомовні громадяни України хочуть жити на своїй батьківщині, тобто в Україні. Із іншої сторони, україномовні громадяни сходу і півдня мають «під боком» Галичину, де всі говорять українською. Чим не «друга Україна»? Причому, на відміну від Росії, — в межах тієї ж країни.
9. У царській Росії та СРСР проводилася насильницька русифікація, українська мова переслідувалася — тепер її потрібно відроджувати.
Справді, й у дореволюційний час, і в радянський (при Сталіні) українська мова переслідувалася. Але відроджувати українську мову — не означає, що потрібно переслідувати російську. На практиці ж вказана теза означає наступне: «раніше ви — нас, а тепер ми — вас».
10. Якщо надати обом мовам рівні права, українська мова зникне.
Власне, ті, хто спираються на сказане в п. 10, — а) ігнорують можливості взаємозбагачення обох мов і культур (яскравий приклад — творчість Гоголя), вважаючи їх стосунки неодмінно конкурентоконфліктними; б) фактично самі цим пунктом заявляють, що українська мова слабша; в) для компенсації цій слабкості намагаються ввести нечесні методи конкуренції.
Визнаємо, що конкуренція між російською й українською мовами справді існує (хоча і вказане в п. «а» теж існує). Чи означає це, що для підтримки статусу української мови допустимо ущемляти права російської (а саме це й мають на увазі прибічники тези 10, хоча в явному вигляді вони вважають за краще так не формулювати)? У цьому сенсі п.10 виглядає, начебто в боксерському поєдинку: один із учасників вимагає від судді дати йому фору по очках, оскільки супротивник сильніший нього. Як назвали б такого «спортсмена»? А багато політиків озвучують тезу 9, зовсім не соромлячись.
Для порівняння наведемо приклад із Західної Європи — куди, якщо вірити націонал-«демократам», вони так прагнуть. Зараз на межі зникнення одна із стародавніх і багатющих мов Європи — шотландська. І британські власті намагаються стримати цей процес. Але їм не приходить в голову для порятунку шотландської мови зробити її обов’язковою в усій Великій Британії. Ось би здивувалися стримані англійці! Але ж саме це вже майже 20 років роблять в Україні, і без бажаного результату для української мови. Зате з важко надолужуваними втратами для російської.
Список прикладів неважко продовжити, але і так ясно, що в політиці утиску однієї мови на користь іншої немає і бути не може нічого спільного із задекларованими «європейськими цінностями».
11. Актуалізація мовної проблеми з вимогою надання російській мові державного статусу розколює країну.
Справді, розколює. Точніше, візуалює реальну, об’єктивно існуючу культурну і мовну двочастинність України. Причому ця природна, історично створена двочастинність, останнім часом штучно і різко посилена зухвалими і безкомпромісними діями як «помаранчевих», так і регіоналів (тут і героїзація Бандери, і оренда флоту, і багато що інше). Отже втрачати вже нічого. Розкол став фактом. Продовження політики мовної дискримінації мільйонів людей цей розкол лише підсилює, доводить до логічного кінця.
12. Із двома державними мовами виникне загроза незалежності України.
Незалежно від того, чи стане російська мова другою державною чи не стане, російськомовні регіони можуть «від’їхати» до путінської Росії. Україна при цьому не зникне з карти Європи, але дуже зменшиться в розмірах. Аби цього не сталося, потрібно зробити так, щоб російськомовні громадяни відчували Україну своєю домівкою. Аби діти мали змогу навчатися рідною мовою, дивитися фільми, писати документи, укладати договори, взагалі, взагалі скрізь спілкуватися рідною мовою. Силоміць Україну не утримати. І ні в кого немає цієї сили.
Вище були наведені основні типові аргументи прибічників одномовності й контраргументи до них. Але є один важливий пункт, який не може бути сформульований у такому вигляді, — початковий аргумент у нім за самим змістом за прибічниками двомовності, і було б ДУЖЕ цікаво дізнатися контраргумент супротивників. Ось цей пункт.
13. Як мінімум, для половини країни російська мова є рідною. Ситуація, коли мовна меншість нав’язує більшості свою мову, є абсолютно безпрецедентною в історії. Якщо, звичайно, не рахувати окупаційні режими. Такий стан речей не має нічого спільного з «європейськими цінностями» і демократією, у вірності яким так люблять присягатися «націонал-демократи». У європейських країнах є цілий ряд прикладів, коли мова меншості є державною разом із мовою більшості, але немає ЖОДНОГО прикладу, коли такого статусу була б позбавлена мова більшості.
Ситуація, в якій демократія грубо зневажається в мовному питанні, а в усьому іншому суспільство — повноцінно демократичне, представляється абсолютно нереальною. Якщо в настільки важливій сфері панують антидемократичні порядки, то напевно це відгукнеться і багато в чому іншому — частенько абсолютно непередбачуваним чином. Отже курс на одномовну демократичну Україну (з неминучим при цьому «вихованням нової людини» — пор. з радянськими проектами) є шкідливою утопією, що не реалізовується.
Так що ж все-таки робити?
Визнати непросту реальність, що історично склалася, та діяти відповідно до неї. І не забувати при цьому, що живемо в Європі XXI століття. Тобто, права людини ставити вище за права держави. Ось тоді в незалежної України буде шанс.
