Ось уже 10 років як Запорізьке наукове товариство ім. Я. Новицького (ЗНТН) систематично збирає усні свідчення літніх людей про історичні події, які їм довелось пережити. Товариством організовані експедиції в села не тільки Запорізької, а й Дніпропетровської, Донецької Херсонської, Миколаївської, Одеської, Кіровоградської областей та до Автономної Республіки Крим. В ході польових досліджень опитано 4852 людини, виявлено понад 30 селянських щоденників, видано дев’ять томів інтерв’ю, п’ять томів мемуарної літератури (щоденників, спогадів, листів), які виявились неоціненним свідченням того, як народ сприймав всі історичні бурі та урагани, котрі прокотилися над Україною.
Про діяльність ЗНТН у сфері вивчення усного історичного наративу, народної історії Південної України говоримо з членом правління цього товариства, кандидатом історичних наук, доцентом кафедри джерелознавства, історіографії та спеціальних дисциплін Запорізького національного університету Володимиром МІЛЬЧЕВИМ.
— Запорізьке товариство ім. Я. Новицького відоме своїми дослідженнями історії Південної України в рамках класичної історіографії. Яким чином воно зайнялось такою доволі незвичною темою, як збирання наративних джерел?
— Взагалі ж ідея вивчення усної історії Запорізького краю носилась в повітрі. В Європі усний історичний наратив вивчається ще з 40-х років минулого століття. Він давно завоював визнання професійних істориків, котрі знайшли в ньому виняткове джерело інформації про минуле. В часи СРСР такі дослідження були просто неможливі. Хоча б уже через страх носіїв інформації зазнати покарань за зайву відвертість. Та й влада не бажала знати народну оцінку своїх «історичних звершень». А багато істориків не вважали, що спогади старих бабусь та дідусів мають хоч якусь цінність. Тому в Запоріжжі лише в середині 90-х років викладач кафедри історичного краєзнавства Олександр Кокошинський почав залучати студентів до збирання етнографічного матеріалу, в тому числі й наративного. На жаль, після смерті Олександра Миколайовича і ці перші паростки занепали. І лише після того, як на той час ще кандидат історичних наук і доцент Анатолій Бойко створив у 1997 році Запорізьке наукове товариство ім. Я. Новицького, стали можливими систематичні, на солідній науковій основі дослідження усної історії нашого краю. Почались вони в 2000 році. Дуже важливими для нас були перші дві експедиції. Ми їх проводили під час своїх відпусток. Була відпрацьована методика досліджень, накопичений досвід. Особливі результати дала експедиція в село Малу Білозірку, де місцевий краєзнавець Володимир Комов познайомив нас із селянським щоденником 30-х років ХХ століття. А через кілька днів ми виявили ще один такий рукопис. Усна історія отримала визнання, довела свою необхідність. Значне сприяння в проведенні таких експедицій надає ЗНТН ректор Запорізького національного університету Сергій Тимченко. Тепер вони здійснюються регулярно, в них беруть участь студенти.
— Яка ж методика проведення таких експедицій, що найбільш важливе та складне для дослідників?
— Методика нескладна. В першу чергу треба вивчити історію місцевості, де проводиться експедиція, щоб мати уявлення про ті історичні події, які там відбувались. Визначити коло осіб, яких треба опитати. А далі все залежить від дослідників, котрі проводять опитування, ведуть записи та фіксують на аудіотехніку розповіді.
А от тут починається і найбільш головне, і найбільш складне це — спілкування з людьми. Уже в сільраді, коли просиш скласти список найстаріших мешканців села, то, буває, намагаються такого прохача «відфутболити». Доводиться пояснювати, переконувати. Не менш складно встановити контакт із респондентами. Тут треба враховувати багато нюансів. Навіть звертати увагу на зовнішній вигляд тих, хто проводить опитування. Багато хто з селян боїться шахраїв, а деякі — контролерів районних електричних мереж. Тому краще, як то кажуть, «при параді» селом не ходити. Та й не впадати і в іншу крайність. Обов’язково враховувати і гендерний аспект. Бо про жіночі проблеми своєї молодості бабуся охочіше розповість досліднику-жінці, а не чоловікові.
Ускладнює роботу те, що деякі й дотепер бояться відверто розповідати про страшне минуле. Пам’ятаю, мені попався «тертий» дід, котрий за батька-поліцая потрапив в сталінські табори. Говорити він погодився лише після вимкнення диктофону. Інші намагаються уникнути розмов про колективізацію, Голодомор.
Дехто просто не вміє розповісти про своє життя. Іноді вони його вміщують в одне речення: «Все життя пропрацювала в колгоспі, чоловік загинув, підняла дітей». Дуже важко таких розговорити. А іноді й не вдається.
Взагалі відсотків десять на контакт не йдуть.
У нас розроблена спеціальна пам’ятка для учасників експедиції, в якій врахований досвід всіх наших експедицій. В ній вказано які питання задавати, в якій послідовності, дані рекомендації про те, як поводитись під час опитувань. Адже й одне необережне слово може зірвати бесіду.
Старий етнографічний запитальник ХІХ століття був нами модернізований і доповнений. Він включає понад двісті запитань. Вони згруповані в кілька блоків: етнографічний, історичний, економічний. Завдяки цьому можна виявити весь масив інформації про життя та побут селянства в ХХ столітті.
— Розкажіть про найбільш цікаві та вражаючі результати цих експедицій.
— В першу чергу, це селянські рукописи. Діяльність церковно-приходських шкіл, «ліквідація неписьменності» та становлення сільської освіти в радянські часи призвели до підвищення рівня освітнього рівня сільського населення. І от ті з селян, хто мав величезний творчий потенціал, але не міг його реалізувати в повсякденному житті, і стали авторами цих рукописів. Намагались усвідомити своє місце в історії, передати свій досвід нащадкам. Думаю, що за сприятливих умов вони могли б розвинути свої здібності до найвищих щаблів науки. І кожен автор цих щоденників міг би стати Грушевським, Яворницьким або Корольовим чи Патоном.
Ці рукописи — справжнє вікно у світ повсякденного життя селян степового краю! Більшість авторів мали лише 2—4 класи початкової освіти, все життя працювали на землі. Відповідно до цього й мова їхніх спогадів і щоденників, проста, кострубата, сюжети ж правдиві, подекуди наївні для сприйняття сучасних городян. Наприклад, один із мемуаристів-селян — Іван Ярошенко, який жив у Томаківці на Нікопольщині, чимало уваги у своєму щоденнику (1915—1938 рр.) приділяє тому, як дояться корови, детально згадує про кожну відгодовану й заколоту ним свиню, з подробицями описує рецептуру й якість зігнаного самогону. Цікавою є й стратегія виживання окремо взятої селянської родини в роки сталінських колективізації та Голодомору, описана Ярошенком чи не по днях — «саморозкуркулення», втеча з охопленого голодом села в місто, вимушене перетворення на робітників.
Крім того, виявлені щоденники й більш освічених людей: вчителів, революціонерів-анархістів.
Ще можна зауважити феноменальну влучність оцінок, котрі дає народ. Одним чи двома реченнями селяни можуть дати оцінку цілій епосі в історії України. І вона буде більш об’єктивною та точнішою, ніж якесь багатотомне дослідження. Багато наших респондентів відзначали, що найкраще їм жилося «при Брежнєві», бо в колгоспах стали платити зарплату і можна було красти. Про сталінську ж епоху відзивались більш критично: «Да, порядок тоді був. Але жилось дуже важко».
— Безперечно, для дослідників у майбутньому ці матеріали будуть надзвичайно цінними. Скажімо, ми тепер, не надто багато знаємо про побут запорозьких козаків, і ще менше про їхню систему бойової підготовки. І якби збереглось багато усних свідчень з тих часів, чи подібні записи, то вони б були неоціненними. Але що дають ці наративні джерела, зібрані вами, для сучасних дослідників історії України?
— Ці джерела неоціненні для нинішніх науковців, котрі вивчають мікроісторію, гендерну історію, соціальну історію, регіональну історію, історію повсякденності. Дослідження, наприклад, мікрорівня буття сільської родини ХХ століття не може базуватись лише на описово-статистичних джерелах. Усний історичний наратив, з його деталізацією побутових чи соціальних фактів, в цьому випадку просто необхідний. Тим більше, що ці факти практично не зазнають суб’єктивних викривлень. В ході наших експедицій неодноразово фіксувались оповіді літніх жінок, що вони в молодості, коли були вагітними, змушені були працювати в колгоспі ледь не до самих пологів. І працювати тяжко: носити важезні сапетки з кормами, напувати худобу відрами, тягали бідони з молоком. Це дозволяє визначити дійсне становище і роль жінок у тогочасних колгоспах.
Часто усна історія перетинається з науковою історіографією, може виступати свідченням про певні явища, котрі недостатньо розкриті в рамках традиційної історії. Так, нами неодноразово фіксувалось неоднозначні оцінки селянами періоду після визволення їхніх сіл. Здавалось би, що після гітлерівської окупації причин для невдоволення у них не мало бути. Але народна пам’ять зафіксувала негативне ставлення сталінської держави до тих, хто перебував в окупації. Одним із проявів цього було дуже жорстке й підозріле ставлення до тих, хто був мобілізований в 1943 році до лав Червоної армії. Адже багатьох чоловіків в 1941 році взяти до війська не встигли, а коли ж потім їх почали мобілізовувати, то використовували як гарматне м’ясо. Мовляв, працювали на фашистів, хохли, а тепер повоюйте. І дуже часто ненавчених та погано озброєних кидали в бій, що призводило численних втрат, що й відбилось в усному історичному наративі.
Крім того, усний наратив вже використовується сучасними дослідниками.
— Ви брали участь у багатьох таких експедиціях, що найбільше вразило особисто?
— В бесідах з селянами нам доводилось торкатись дуже болючих для них подій. І хоч як делікатно ми це робили, але реакція на Голодомор 1933 року завжди була болісною. Я ніколи не забуду, як змінилось обличчя веселої та привітної баби Каті з села Коновалового Широківської сільради, тільки вона почула ці страшні цифри — 1933 рік. Відкрите, приязне лице літньої української жінки-трудівниці раптом перетворилося на гримасу болю. Очі в неї стали розгубленими та переляканими, з них потекли сльози ... Вона була однією з десяти дітей у батьків-хліборобів. І стала однією з трьох із них, кому пощастило вижити. Ось під стогом старої соломи вмирає її старший, 14-річний брат, так і не відшукавши жодної зернинки. А на битому шляху вмирає її 5-річна сестричка. Не бажаючи йти із життя, вона бореться зі смертю, її худеньке мале тільце вигинається у пилу. Ніжки в конвульсіях б’ють по сухій втоптаній землі так, що в ній з’являються ямки...
— Що зроблено товариством ім. Я. Новицького для введення в науковий обіг здобутих в цих експедиціях джерел?
— Товариством в співпраці з НАН України; Інститутом української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського започаткована серія «Усна історія Степової України», в якій видаються матеріали наших експедицій. Їх уже випущено дев’ять томів. Крім того, видали п’ять томів «Мемуарів та щоденників», в яких опубліковані виявлені нами щоденники. Частина експедиційних матеріалів опублікована в окремих випусках «Старожитності Південної України». Це одне з регулярних видань ЗНТН.
При цьому ми намагаємось публікувати джерела таким чином, щоб дослідники в майбутньому могли повністю використовувати закладену в них інформацію. Для цього видаємо їх в трьох форматах. Перший — це тексти розповідей, які опубліковані науково-популярним методом. Саме вони є основою текстових публікацій. Водночас до кожного тому додається CD диск, який містить файл транскрипту розповіді дипломатичним методом у PDF форматі. Тут же на диску подаються і аудіофайли запису розповідей в МP-3 форматі, а також фотографії оповідачів та місцевостей, де здійснювалися записи.
Але товариство не обмежується лише збором та публікацією усного наративу. Ведеться копітка робота з його джерелознавчого аналізу. За цим дослідницьким напрямком уже захищено одну кандидатську дисертацію та ще дві готуються до захисту, підготовлено кілька десятків кваліфікаційних робіт магістрів. В цьому плані важко переоцінити роль керівника ЗНТН — доктора історичних наук, професора, завідуючого кафедрою джерелознавства ЗНУ Анатолія Бойко. Він не тільки зробив свій вагомий внесок в цю роботу, а й зумів залучити до співробітництва багатьох інших учених, своїх учнів і колег.
Чимала увага приділяється поширенню зацікавлення до усної історії серед українських науковців-гуманітаріїв — істориків, джерелознавців, фольклористів, діалектологів. Зокрема, у 2008 році товариство провело всеукраїнську наукову конференцію «Усна історія в науковому дослідженні». За її матеріалами було видано збірку «Усна історія: теорія та практика». В ній авторами відповідних статей, на основі опрацювання представницьких масивів усного наративу, було висвітлено такі сюжети як колективні образи комсомольця-активіста, німецького військовика-окупанта, представників радянсько-партійної номенклатури й колгоспного керівництва в уявленні селян Південної України. Показовою є й широка географія наукового пошуку — представлені матеріали, зібрані на широких теренах Степової України, серед представників різних етнічних і конфесійних груп — українців, росіян-старообрядців, кримських татар, болгар та інших.
— Якщо хтось з читачів нашої газети теж захоче прилучитися до збереження усної історії України, чи надасть товариство цим людям допомогу?
— Збирання усних джерел дуже важлива й невідкладна робота. І чим більше їх буде зафіксовано, тим масштабнішою буде джерельна база майбутніх дослідників. Але збір цих джерел має проводитись на певному методичному рівні. Тому з радістю надамо допомогу, поділимось досвідом.
Наші адреса: 69001, Запоріжжя, вул. Тюленіна, 23, ЗНТН.
Контакт: [email protected]
— Які подальші плани ЗНТН?
— Наше товариство планує продовжити дослідження Південної України, видання наукових праць наших співробітників, архівних джерел, повних зібрань творів Дмитра Яворницького та Якова Новицького.
Паралельно з цим будемо вести і польову роботу по запису усних джерел. Адже час невпинний, і з кожним днем ми втрачаємо носіїв такої цінної інформації.
