В Україні з початком передвиборної кампанії, як і слід було очікувати, дедалі частіше звучать заклики до захисту російської мови. Стало очевидним, що кілька політичних сил укотре використовують мовне питання для отримання депутатських крісел у Верховній Раді та в місцевих органах влади. У цьому контексті цікаві підходи до розуміння української мовної проблеми дає нещодавно опублікована документально-публіцистична робота Костянтина Свіржецького «Мови в Україні: відродити — українську, захистити — російську».
ПІДОСНОВА ПИТАННЯ
На думку Свіржецького, сьогодні всі питання, пов’язані з розвитком мовної ситуації в Україні, фактично зводяться до одного: чи можна відродити українську мову, не завдаючи збитків російській мові і навіть захищаючи її, та як це зробити? Вирішення цієї проблеми, а точніше сказати, дилеми, вже півтора десятка років так чи інакше хвилює більшість громадян нашої країни. Саме вона лежить в основі зіткнення думок із питань мовної політики в Україні, оскільки одна частина суспільства хотіла б «відродити українську мову», а інша — «захистити російську». Автор дослідження зазначає, що відродження української мови та захист російської в Україні здаються несумісними та взаємовиключними тільки на перший погляд.
Колізія в цьому випадку відбувається через те, що багато політиків сьогодні говорять про абстрактний захист російської мови в Україні як такої. А це некоректно та неправочинно, оскільки російська мова використовується в Україні двома різними етнічними групами населення — етнічними росіянами і так званими російськомовними українцями. І закони України пропонують не просто захищати якусь абстрактну мову, а захищати право конкретних народів, етносів, національних меншин на використання своєї національної мови, тобто здійснювати захист російської мови як насамперед мови конкретної національної меншини — етнічних росіян- громадян України.
При цьому розподіл громадян України на «україномовних» і «російськомовних» також є неправочинним як із юридичного погляду, так і з погляду формальної логіки. Замість цих категорій громадян треба розглядати три великі багатомільйонні етномовні групи населення, що реально існують на сьогодні в Україні. А саме: українці, які розмовляють українською мовою; українці, які розмовляють російською мовою; росіяни, які майже всі в повсякденному житті розмовляють російською мовою.
ХТО ТАКІ «РОСІЙСЬКОМОВНІ» УКРАЇНЦІ
Етнічні росіяни в Україні і так звані російськомовні українці в цьому питанні — це принципово різні категорії населення. Так, етнічні росіяни отримали російську мову як законну та природну спадщину від своїх предків. І вони просто хочуть забезпечити своє законне право на її використання для спілкування, отримання інформації, освіти та виховання своїх дітей. Але ось якщо розглядати це питання стосовно російськомовних українців, то тут випадок абсолютно інший.
Сьогодні в Україні розмовляють здебільшого російською мовою приблизно 45% громадян. Останній перепис населення показав, що кількість росіян в Україні становить 17% від загальної чисельності населення. І якщо відняти ці 17% росіян від 45% так званих російськомовних громадян України, то решту становитимуть переважно так звані російськомовні українці — в кількості приблизно 28% від загальної чисельності населення.
Українці становлять 78% населення України, з якого в ході останнього перепису своєю рідною мовою українську назвали 68% від чисельності населення країни. Російську назвали рідною мовою українці в кількості 10% населення. Це означає, що з так званих російськомовних українців, які становлять, як уже зазначалося, 28% від загальної кількості населення, лише трохи більше третини (10% від загального населення) є суто російськомовними — вони і розмовляють російською мовою, і називають цю мову рідною.
Інші дві третини так званих російськомовних українців розмовляють у повсякденному житті переважно російською мовою (мовою хай спорідненого, але іншого народу) і при цьому вважають українську своєю рідною. Хоч це і парадоксально, але це означає, що дві третини так званих російськомовних українців є російськомовними тільки тому, що вони просто не мають можливості розмовляти своєю рідною мовою внаслідок «тиску» мовного середовища, в якому вони живуть, навчаються та працюють. І це мовне середовище, яке примушує їх використовувати чужу мову, виникло не саме по собі. Воно було сформоване в Україні протягом двох із половиною століть системної русифікації.
Що стосується українців, які називають своєю рідною мовою російську, то вони, як правило, можуть точно назвати своїх батьків або дідів, які раніше розмовляли саме українською мовою. Для їхніх дідів-прадідів ця мова була рідною і природною, але внаслідок низки причин (насамперед русифікації) вона не перейшла в законну та природну спадщину до них, їхніх нащадків. Тобто, за рідкісним винятком, безумовним фактом є те, що для найближчих предків усіх російськомовних українців рідною мовою була українська.
Логічно в цьому сенсі поставити запитання: а хто ж тоді взагалі уповноважував «захисників» російської мови в Україні, як місцевих, так і зарубіжних, виступати від імені російськомовних українців, якщо дві третини їх вважають рідною мовою українську і просто не можуть використовувати її в результаті лінгвістично-психологічної практики, що склалася в часи русифікації? Хто вповноважував «захисників» російської мови в Україні говорити про захист інтересів «російськомовного» населення, якщо майже половина його — 18% з 45% населення — є вимушено російськомовними?
ЯК РЕАЛЬНО ЗАХИСТИТИ РОСІЙСЬКУ МОВУ
Російську мову рідною називають майже всі росіяни в Україні, і лише 3,9% від їх загальної кількості вважають своєю рідною мовою українську. При цьому росіяни проживають в нашій країні переважно в містах. Основна частина росіян в Україні складається з переселенців, які приїхали сюди в період після Великої Вітчизняної війни, або є дітьми цих переселенців, принаймні внуками. Адже в післявоєнний радянський період чисельність росіян в Україні збільшилася більше ніж учетверо — з менше ніж трьох до 11,36 млн. осіб (тобто на вiсiм з половиною мільйонів осіб).
Сьогодні з погляду дотримання прав на отримання інформації, на освіту та виховання своїх дітей, на спілкування та використання російської мови в побуті та на роботі, у росіян в Україні практично немає ніяких обмежень й існує повна свобода. У відсотковому обчисленні частка російськомовних засобів масової інформації України, частка російськомовних та змішаних шкіл і дитсадків набагато перевищує частку самих етнічних росіян у складі населення України. Російська мова домінує в більшості обласних центрів і міст, на півдні та сході країни, російські ЗМІ необмежено поширюються в Україні. Усупереч законодавству, в Україні елементарно можна зайняти практично будь- яку посаду на держслужбі, в держустанові або на держпідприємстві, не володіючи державною українською мовою.
Чому ж тоді кричать про ущемлення прав, про «українізацію»?! А кричать тому, що, з одного боку, багато етнічних росіян уже звикли до безмежного домінування їхньої мови в житті свого регіону, міста, підприємства, установи. Й іноді просто поява української мови в тих сферах, в яких вона за часів СРСР і гадки не мала з’являтися, викликає в них здивування та логічно нез’ясовний дискомфорт. Багато з них у принципі згодні, що українську мову треба «відроджувати», але, як вони підсвідомо собі уявляють, це має відбуватися так, щоб вони самі цього не відчували, не бачили і, бажано, не чули.
Адже відродження української мови — це якраз і є процес розширення її застосування в різних сферах життя та суспільства в країні, де українці становлять 78% населення. Маючи свою частку на рівні 17% і практично не маючи чистих «російських» регіонів, етнічним російським громадянам України треба прийняти, що не бачити та не чути української мови протягом практично всього свого життя, як це бувало в Україні за часів СРСР, їм більше не доведеться.
З іншого боку, практика радянського суспільного та державного життя привчила багато поколінь громадян нашої країни до того, що перетворення в нас часто здійснюють тотально, бездумно та з численними перегинами. І багато росіян, звісна річ, припускають, що в ході «відродження» української мови на них просто почнуть тиснути, їх почнуть українізувати та примушувати розмовляти українською.
Тому з метою запобігання будь-яким спекуляціям Свіржецький закликає українську державу назавжди надати етнічним росіянам — саме як національній меншині — непохитні законодавчі гарантії щодо їхніх прав на використання своєї мови в освіті та вихованні дітей, у спілкуванні. Ці гарантії повинні бути «надзалізними», щоб наші російські громадяни завжди відчували, що їхньому національно- культурному життю нічого не загрожує.
Сьогоднішнє законодавство, звісно, надає росіянам такі права, але нібито декларативно. Саме тому законодавство повинне максимально детально розписати процедури реалізації нацменшинами, і насамперед росіянами, прав на використання своїх мов. Спиратися ці права та процедури повинні на врахування частки нацменшин у складі населення України. Скажімо, якщо росіяни становлять 17% населення України, то вони обов’язково повинні мати не менший відсоток російськомовних шкіл, дитячих садків, газет, журналів тощо загалом по країні та в місцях компактного проживання.
Такий підхід був би справедливим, і російській мові як мові етнічних росіян в Україні ніщо б не загрожувало. І саме це, а не надання російській мові статусу державної, здатне справді гарантувати їм і іншим національностям неухильне дотримання прав у галузі національно-культурного життя.
Але тут, звісно, треба враховувати необхідність зрушень у масовій свідомості етнічних росіян в Україні. Їм треба навчитися визнавати себе національною меншиною. Це їм сьогодні досить важко, але це необхідне насамперед для них самих, щоб вони мали конкретний правовий статус (уже закріплений Конституцією України), і їхні права, відповідно, були як слід захищені.
Крім того, якщо росіяни — справді брати-слов’яни для українців, то їхній братський обов’язок допомогти українцям відродити свою мову після століть її заборони та витонченого знищення. Допомогти насамперед чітким визначенням свого власного правового статусу та своїх прав. Допомогти також і конкретними справами, зважаючи на те, що права самих росіян сьогодні більш ніж дотримуються і за їхнього бажання будуть забезпечені законодавчими гарантіями, розписаними до дрібниць.
Що стосується російськомовних українців, то вони, не будучи національною меншиною в Україні, мають повне право розмовляти будь-якою мовою. Сьогодні в Україні закони гарантують їм це право. І з метою відродження української мови Свіржецький пропонує вибудувати таку систему мовної політики, коли, зберігаючи своє індивідуальне право на використання тієї або іншої мови, українці (український етнос) загалом просуватимуться до динамічного відродження своєї української мови для себе. Це внутрішня справа українського народу (етносу), і ніхто не має права втручатися в цю справу ззовні.
Ознайомитися з повним текстом роботи Костянтина Свіржецького «Мови в Україні: відродити — українську, захистити — російську» можна на інтернет-сайті електронної бібліотеки «Екслібрис» (exlibris.org.ua).
