Сьогодні, 12 травня, співачка запрошує в Палац «Україна» на свій творчий вечір «Чарівна бойківчанка». Майже шість років вона не виступала з сольними програмами на головній сцені нашої країни. Про сьогодення і майбутнє шоу-бізнесу наша розмова з народною артисткою України, завідуючою кафедрою естрадного співу Університету культури і мистецтв, професором Оксаною Володимирівною Білозір.
— Як правило, жінки слова «ювілей» намагаються уникати, бо завжди починаються підрахунки років. А ви навпаки, на всіх афішах підкреслюєте, що «Чарівна бойківчанка» присвячена 20-річчю творчої діяльності. Чого чекати глядачам? Це антологія кращого у вашому доробку, чи зовсім нові твори?
— У програмі будуть пісні, з яких я починала свої перші кроки на професійній сцені, улюблені композиції, перевірені часом, але у сучасних обробках, і зовсім нові твори. Пісня «Чарівна бойківчанка» дала назву всій програмі. Саме з нею я відчула успіх. Мені дуже приємно, що цей твір пізніше включили у свій репертуар артисти з групи «Самоцветы».
До себе на ювілей запросила багато гостей. Мій друг і меценат Василь Дума запропонував урізноманітнити програму, прикрасити її дефіле з останньої колекції російського кутюр’є Валентина Юдашкіна і артистом- пародистом Володимиром Винокуром, яких він також підтримує. Юдашкін приїде разом зі своїми моделями. Це дуже гарне шоу. Мені пропонували вбратися у його костюми, але я веду зовсім інший стиль життя. Моє вбрання для концерту зроблене Оксаною Караванською, яку я вважаю провідним модельєром України. Наша програма пройде у двох відділеннях по півтори години. Разом зі мною виступить балет під керівництвом Світлани Шумської.
Я не приховую, що вже 20 років співаю, оскільки пишаюся цим. Не хочу применшувати ваги того, що я зробила за цей час. І разом з тим, цей концерт не якийсь підсумок, а просто невеличкий результат і початок нового. Я маю багато планів, які сподіваюся здійснити.
— Щоб вийшла гарна пісня, треба щоб співпали три компоненти: мелодія, текст і майстерне виконання. Ви працюєте з багатьма авторами. Кого з них ви називаєте своїми однодумцями?
— В мене дуже обмежене коло друзів-співавторів, з якими впродовж багатьох років працюю. Перш за все, це композитори — Олександр Злотник, Геннадій Татарченко, Анатолій Говорадло. Починала свою роботу на піснях Ігоря Білозіра. З поетів це — Вадим Крищенко, Андрій Демиденко і Михайло Ткач. Вони завжди створюють цікаві глибокі образи. Їх пісні легко співати, бо в них є що сказати слухачам.
— З чим був пов’язаний ваш тайм-аут у концертній діяльності?
— Протягом мого творчого шляху на естраді у мене було декілька моментів, які вплинули на всю долю. Чесно зізнаюся, що коли почалися корінні зміни в структурі шоу-бізнесу, то спочатку не знаходила свого місця. Не хотіла пристосовуватися до тих умов, що мені пропонували. Почала шукати свій шлях. Деякий час працювала сама по собі. Зовсім не брала участі в тусовках, фестивалях. Телебачення мої виступи не показувало. Тому в багатьох людей склалося враження, що я кинула співати. А насправді я продовжувала їздити на гастролі. Можу похвалитися, що навіть без великої рекламної компанії, а лише з розклеєними афішами напередодні концерту, збирала чимало публіки. З новими функціонерами шоу-бізнесу в нас були різні погляди на творчість. Саме в цей період відбулися зміни й у моєму особистому житті. Вдруге одружилася. Народився молодший син. Ми переїхали до Києва. Стала навчатися в Дипломатичній академії при Міністерстві закордонних справ України. Мені здається, що за час невеликої паузи я іншими очима подивилася навколо. Зуміла знайти своє місце не тільки на естраді, а й у подальшому житті.
— Скептики стверджують, що у нас на естраді є шоу і зовсім немає бізнесу. А як ви вважаєте?
— Сьогодні в Україні шоу-бізнес є. Інша річ, які суми тут крутяться. Не секрет, що наші сусіди-росіяни отримують за свої виступи в десять разів більше, ніж українські артисти. Хтось може собі ціни не скласти, заломити п’ять тисяч доларів і тоді бізнесу не знайде. А якщо ставити реальні цілі, то можна жити нормально.
В нашому шоу-бізнесі дзеркально відображене все наше сьогодення. Економічний стан країни. Говорять, що в нас економіка не працює. Але ж вона працює! Питання тільки — як? Так і з бізнесом. Він теж є — рівно настільки, наскільки держава економічно спроможна його продукувати. Інша річ, що повинні бути пріоритети. Треба розробити закон про меценатство, гастрольно- концертну діяльність артистів. Наприклад, в моїх афішах стоїть одне прізвище: Василя Михайловича Думи — як мецената. Якщо таких людей буде більше, то наше життя швидше покращає. Він українець за походженням. Живе в Росії. Ми знайомі багато років. Завдяки пану Думі виходять мої компакт-диски, кліпи. Я досить часто буваю в Москві, бачу їхні зрушення в бізнесі. Багаті люди підтримують мистецтво. Дуже хочу, щоб і в нас швидше легалізувалися капітали, і бізнесмени та політики почали вкладати кошти в наших виконавців. Поки що в нас не вироблено поняття «національна культура» і «національні пріоритети», тому й маємо анархію. Сьогодні ситуація із зарубіжними гастролерами нагадує протяг. Вони витягують з України гроші. Ми повинні створити умови для національного виконавця. Наприклад, запровадити квитки єдиного зразка. Тоді не буде лазівки для неврахованих коштів. І за оренду з гостей треба брати максимальні суми, а для своїх — зробити пільги.
— Але ж сьогодні естрада зовсім не Попелюшка, а золота лялька. Вмикаєш радіо чи телевізор, а там, крім інформаційних програм, суцільна дискотека. З усіх мистецтв естрада стала найголовнішою. Як ви ставитеся до того потоку пустоцвітів, який заполонив естраду? Коли багато галасу, але тільки припиняється фінансування, як «грандіозний проект» лопається, наче мильна бульбашка?
— Наша біда, що мало професіоналів у шоу-бізнесі. Саме тому краще й цікаве не завжди підтримується. Я не беру участі в хіт-парадах, бо за 20 років творчості напрацювала власну філософію. Ми різної групи крові. Для мене сцена — це святилище! Кожну пісню я дуже прискіпливо вибираю. Вважаю, що повинні бути певні еталони, рівень якості. Зараз у нас на естраді провадяться «експерименти». Це коли багато співаків не тільки не мають спеціальної музичної освіти, а навіть нот не знають. Колись такі виступи ми називали самодіяльністю, а зараз це вже оригінальність, авангард і експериментальність. Тому в нас так багато проектів, які через рік-два зникають. Мені шкода цих молодих людей і публіку, якій нав’язується поганий смак. До речі, я пішла викладати в Університет культури і мистецтв саме тому, що хочу підняти професійний рівень нашої естради.
— А кого з молодих співаків ви вважаєте перспективними, майбутніми зірками?
— Мені дуже подобається Марина Одольська. По ній видно, що вона незалежна, горда людина і їй зовсім непросто зараз живеться. В неї є голосовий і артистичний потенціал. Якщо вона буде продовжувати вчитися, рости інтелектуально, тоді стане хорошою співачкою. Цікаво працює Женя Власова. Думаю, що в цих двох співачок велике майбутнє.
— Зараз у нас багато артистів отримують звання й від цього все нівелюється. В своїй ювілейній афіші ви написали лише своє ім’я та прізвище, зовсім опустивши звання народної артистки України.
— Бо на сьогодні ряд народних артистів України став для мене дискомфортним. Мистецьку еліту обирає суспільство, воно її формує, вкладає в нього гроші, якщо йде на концерти виконавця, купує альбоми і касети з записами артиста. Але зараз у нас популярний той, кого транслюють по радіо і телебаченню. Тому публіка слухає тих виконавців, які заплатили за ефір. Немає реального відбору, нам продюсери насаджують своє. Маємо штучні звання, дутих суперзірок. В житті все пов’язано. Поки в нашому суспільстві не з’явиться середній клас і не буде сам робити свій вибір, нам будуть нав’язувати музичну гумку, а не високопрофесійний естрадний твір.
— На якому етапі зараз перебуває ваша ідея створення Центру українського зарубіжжя в Києві?
— Зараз ця ідея загальмувалася, бо всі сили і час я віддаю на організацію концерту і підготовку літнього гастрольного турне. Темою моєї магістерської роботи була інтеграція Польщі в європейські структури і вплив цих процесів на Україну. За статистикою, 20 мільйонів українців проживають за межами нашої країни. Багато хто з них хоче допомагати не тільки фінансово, а й інтелектуально, брати участь в державотворчому процесі в Україні. В перші роки незалежності вони ринулися на Батьківщину, але їх обдурювали, ілюзії розбивали наші бюрократи. Тому потрібна ініціатива з України. Треба створити структуру, яка б стала частиною політичної, державної програми. Ми повинні сказати: «Ми потребуємо вашої допомоги», і тоді стане можливим їх інтерес.
— Ваші заняття в Дипломатичній академії — це пошуки свого другого «я»?
— Ще до занять в Дипломатичній академії, я виступала на всіх континентах світу як співачка. Але за кордоном після кожного концерту, спілкуючись з глядачами, мене запитували не тільки про творчість, а й про життя в Україні. Тут хочеш чи ні, а станеш дипломатом. Заняття в академії навчили мене розбиратися в різних складних політичних ситуаціях, вміти аналізувати події, аргументувати свою думку. Мети стати професійним дипломатом я ніколи собі не ставила, а хотіла розширити свій світогляд. Чим більше вчишся, більше знаєш, тим цікавіше жити.
— У вас напружене життя. Де набираєтесь сил?
— Наснаги набираюсь у своїй сім’ї. Мій тил —це старший син Андрій. Він студент I курсу Національного університету ім. Шевченка, Iнституту міжнародних відносин, кафедра міжнародного права. Гарно танцює брейк. Хотів піти в артисти, але я відмовила. Сцена — спокусливий важкий шлях, не кожний його проходить, і не всім він приносить моральне задоволення. Тому хочу дати йому твердий кусень хліба. Молодшому сину Ярчику вісім років. Він школяр. Мій чоловік Роман Недзельский (генеральний продюсер центру «Україна — Світ») і його мама Міля, яка живе разом з нами. Я не маю ілюзорних мрій. Встаю і радію, що сьогодні все добре.
