Відомий співак і виконавець своїх пісень, автор книжок «Затяжной прыжок» і «Белая птица удачи» приїхав до Києва на урочистості з нагоди 10-річчя від дня виведення військ колишнього Радянського Союзу з Афганістану. Його називають артистом—учасником бойових дій. Адже Олександр Якович бував там неодноразово. Саме на цій війні народився його «Афганський цикл». На гала-концерті глядачі не відпускали співака зі сцени, поки не прозвучали щемливі «Караван» і «Черный тюльпан».
— Олександре Яковичу, чим для нас був і став Афганістан?
— Для мене проблема Афганістану двоїста: політична й загальнолюдська. Я вперше туди прилетів 1986 року. І вже тоді чітко зрозумів, що воювати там ми не повинні. До наших солдатів ставився як до дітей, яких батьки не зуміли «відмазати» від армії. Їм не пощастило, потрапили служити до Афганістану. Вони хотіли чути мої пісні, й відмовити в такій малій радості я їм просто не міг. Тим паче, що будь-якої хвилини могло урватися їхнє життя.
Був у мене й «хемінгуеївський комплекс», як його називаю, — елементарне чоловіче начало. Перевіряв себе в екстремальних умовах. І ще я був там із суто медичних позицій. Я лікар, коли людям погано — не можу бути осторонь. «Якщо не я, то хто?» — мій життєвий принцип.
— Афганський цикл — ціла сторінка у вашій творчості. А як народився ваш «Черный тюльпан»?
— Кожна пісня народжувалася по-своєму. Іноді болюче довго, часом швидко, але завжди з болем і нервом. На піку стресу за 20 хвилин написано «Черный тюльпан». Після переходу до Шинданда, обстрілу, втрат наших хлопців побачив, як кладуть їхні тіла в цинкові труни. Потім літак, дві склянки горілки, ридання з Віталиком Юркіним (він був начальником політвідділу 5-ї дивізії).
— Люди, що пройшли війну, часто змінюються. Як вплинув Афганістан на ваш характер, світовідчуття?
— Мені важко говорити про себе. Хоч я також помічаю, як загострилося сприйняття того, що відбувається. На дрібниці намагаюся не звертати уваги, знаю ціну дружбі. Я помітив, що люди, які бачили смерть, мають дуже сумно-хворі очі, навіть коли усміхаються. Є поняття «афганський синдром», тепер додався чеченський. Кишки на дротах, які побачив одного разу, ніколи не забудуться. Хоча на війні — як на війні. Там і весілля, дні народження справляли, закохувалися, одружувалися, народжували дітей. Але, на жаль, там переважають чорні й червоні фарби.
— Як ви вважаєте, чому авторська пісня здала свої позиції, й ефір заполонила третьосортна «попса»?
— Я не люблю терміну «авторська пісня». Це хто сам написав і виконав її? Для мене «Бітлз» — також чудова авторська пісня. Хочу нагадати чотиривірш «Зарубите себе с детства, графоманы-лопухи: у поэтов нету текстов, у поэтов есть стихи». Я пишу вірші, потім музику. Точно не підраховував, але вже понад 500 віршів вийшло з-під мого пера. Мені здається, що позиції здано через те, що це самодіяльність. Час фізиків і ліриків залишився в середині 60—70-х років. Спів біля багаття доречний у певний час. Ми живемо на порозі третього тисячоліття. Треба хоча б уміти правильно настроювати гітару. Дилетантство не проходить. Є пісня — добра чи погана, написана в різних жанрах. «Попса» стала витратами виробництва та ідеології. Нею легше набити чим швидше власну кишеню, тому звучать одноденки.
— Розкажіть про вашу останню подорож на Амазонку. Коли чекати виходу на екрани фільму?
— Побувати на Амазонці мріяв, можна сказати, з дитинства. Читав книжки про індіанців і уявляв себе в джунглях. А здійснити це наяву вдалося лише тепер. У суботу в «Смаку» Андрія Макаревича телеглядачі побачать, як ми готували черепаху в екстремальних умовах. Зловили її ми самостійно. Кухарем був наш провідник Жакаре. Його ім’я в перекладі з португальської означає «крокодил». М’ясо черепахи мені нагадало смак телятини. Для мене найважчим у джунглях були укуси москітів. Вони не такі настирливі, як комарі, але їхній токсин викликає сильну сверблячку. На спині буквально не було живого місця. Декілька ран не загоїлося досі. Усе інше пережити можна. Крокодили, піраньї, змії, анаконди на нас не нападали. Тубільці попередили про підступність рибки, схожої на нашого сомика (без очей і вся вкрита слизом). Варто їй потрапити до прямої кишки або сечового міхура — вигризе. Жити на берегах Амазонки нелегко. Тривалість життя місцевих жителів невелика — до 30 років. Про нашу одіссею зняли шестигодинний фільм. Змонтуємо хвилин на 50 і віддамо на який-небудь російський канал. Написав там пісню, поки що без назви. Мелодія вийшла «в ритмі човна». Складав під гудіння мотора.
— Ви кілька років ані грама алкоголю в рот не берете. Як вдається не піддаватися, адже випити з вами багато хто вважає за честь?
— Якщо скажу, що легко — ніхто не повірить. У нас кожний другий чоловік — хронічний алкоголік. Заявляю як лікар. До захворювання призводить регулярність, а не кількість. Моя норма була — пляшка. Тепер зарікся й не порушую свого слова. Хоч іноді дуже хочеться випити. Адже наше життя — суцільний стрес.
