22 листопада у Палаці «Україна» пройде вечір «Складає музику любов».
— Олександре Йосиповичу, дієте за принципом: «хочеш свято — організуй його сам»?
— Це буде зустріч друзів. Сидіти декілька годин на сцені й приймати подарунки я не хочу. На глядачів чекають приємні сюрпризи. Один із яких — Повалій виступить у дуеті з Пилипом Жмахером. Із останнім ми нещодавно підписали контракт. Володар Гран-прі «Слов’янського базару-95» відтепер працюватиме в Україні. Ми звикли створювати таланти, а сяяти їм доводилося на чужині. Я вирішив зламати цей стереотип. Пилип — артист, який уже відбувся, з прекрасними вокальними даними. Ми готуємо спільний сербсько-україно-англійський проект.
Чекаю гостей із близького зарубіжжя: Вахтанга Кікабідзе, Іллю Резника, Олексадра Сєрова та Йосипа Кобзона (якщо він не ляже на операцію із видалення пухлини в шлунку). Запевняю вас, що «весільних генералів» на моєму вечорі не побачите. У мене виробилося життєве кредо: «Дружба — поняття цілодобове, спільна робота — це також дружба».
— Досі не склалася єдина думка: чи є в Україні шоу-бізнес? Частіше схиляються до того, що маємо лише сплески окремих кланів. А ви як вважаєте?
— Я вважаю, що у нас є шоу-бізнес. Він не такий могутній, як хотілося б. Ділові люди неохоче вкладають гроші, оскільки хочуть негайно ж отримати прибуток. Ризикують одиниці, ті, хто думає про завтрашній день, яким не байдужа доля української естради. Нестабільна економічна ситуація в країні не дозволяє створювати широкомасштабних проектів, не озираючись. Треба підстрахуватися, щоб не опинитися біля розбитого корита.
— Ви стояли біля витоків телерадіопроекту «Шлягер», що прорубав «вікно» до нині численних хіт-парадів. Не шкода, що ваше колишнє дітище здало позиції, і не воно тепер еталон популярності на українській естраді?
— Не тільки шкода, але це й образливо. Правда, сподіваюся створити щось абсолютно нове. Ідея «Шлягеру» — дуже хороша. Гріх її закидати на звалище. На помилках учуся. З роками став краще розбиратися в людях.
— Ви — віце-президент корпорації «Слов’янський базар». Цього року ситуацію навколо Міжнародного фестивалю мистецтв було доведено до абсурду. Практично під однією назвою пройшли два різні заходи. Ваш став транзитним — Одеса — Саратов, інший відбувся у Вітебську. Може, час помиритися?
— Я вважаю, що не можна ділити фестиваль на декілька «Слов’янських базарів». Дійсно, пора спокійно домовитися. Піти на компроміси всім учасникам конфлікту, виробити єдиний план дій. Сподіваюся, що здоровий глузд переможе. Ми вже зустрічалися з Ігорем Крутим (він цього року провів фестиваль у Вітебську). Ми однаково дивимося на ситуацію, що склалася. В нас немає з ним з цього питання розбіжностей. Чудово розумію, що шлейф боргів президента корпорації «Слов’янський базар» Сергія Вінникова кидає тінь і на мене, як його партнера. Я ні про що не шкодую. Вперше за останні роки Україна не боржниця, навпаки: нам винні.
— Але для Одеси абсолютно не підходила схема Вітебська, коли на декількох майданчиках одночасно проходять різні акції. Звідси порожні зали. Та й одесити перегодовані знаменитостями, їх нічим не здивуєш.
— До того ж, ми зіткнулися ще з інтересами місцевого шоу-бізнесу. Перебили їм роботу, коли привезли за один тиждень стільки зірок, що в найближчі кілька місяців уже нічого стало робити. І — на війні, як на війні! Кудись зникали афіші. Погодьтеся, 5 тисяч плакатів — цілком досить. Але... в липні їх як корова язиком злизала. Зате тепер ними досі рябіє місто.
Я гуль набив, і тепер розумію, що ділити конкурс на два міста не можна. Всі акції треба проводити на одному майданчику. Ніяких паралельних концертів. Негативний результат — також результат.
— А що ж буде з призовим фондом переможцям? Висить борг ще з 1995 року Наталі Могилевській, жодної копійки не отримали торішні фіналісти, із Катею Бужинською не розрахувалися?
— Я відповідаю за підсумки цього року. Свою частку — 22 тисячі доларів ми переказали на рахунок корпорації «Слов’янський базар». Старі борги Сергій Вінников нехай сам платить. Більш того, собі на збиток я віддав частину суми особисто Бужинській.
— Астрологи кажуть, що Скорпіонів життя нерідко заганяє в кут, змушує працювати на межі сил. Самі собі вигадують труднощі, а потім їх героїчно долають. Портрет на вас схожий?
— Дуже вірно підмічено. Часом думаю: і навіщо мені потрібні зайві турботи? Але коли впрягся у віз, то треба везти. Себе не переробиш. Доля така.
— З шоу-бізнесом трохи розібралися. А тепер відкрийте свій секрет, як ви пишете пісні?
— Я, напевно, розчарую, але кожного разу це абсолютно інша історія. Роберту Рождественському я пропонував уже готові мелодії. Він слухав, а потім з’являлися вірші. Так само ми працювали з Юрієм Рибчинським, Іллею Рєзником. Влітку вирішили «ланцюжок» змінити. Я зараз пишу мелодії на запропоновані тексти. Звичайно, якщо не прив’язаний до рядків, немає ще заданої теми, то з’являється більше свободи для творчості. Але, як правило, складаючи, вже уявляю, хто її може виконати. В стіл не пишу, працюю на замовлення. Знаю вокальні дані співаків, як виграшно подати їхній голос. Мелодія може з’явитися в найнесподіваніший момент. Основну тему стараюся запам’ятати. А коли забув сам, то вона нікому не потрібна. Пробую різні аранжування. Адже написати абсолютно оригінальну мелодію — це на рівні винаходу. Для мене пісня має бути генетично близькою людині, мати свою біографію, музичні особливості країни, свою ладовість.
— Після смерті Назарія Яремчука ви допомогли з квартирою у Києві його синам, продюсуєте Дмитра. Чому звалили на себе цю нелегку ношу?
— А хто їм допомагатиме? З Назарієм ми товаришували. Коли сталася трагедія, (а смерть у розквіті років — це завжди жахливо) я дав собі слово допомогти поставити на ноги його дітей. Упевнений, що якби щось сталося зі мною, він би також не залишив без допомоги мою сім’ю. Дружба передбачає бути разом у радості й у горі. Хлопчики у нього дуже талановиті, скромні, працьовиті, добре вчаться. Такими дітьми Назарій міг би пишатися.
— Цікаво, а займалися музикою ви завжди із задоволенням, чи були періоди у вашій біографії, що сідали за інструмент з-під палиці?
— Музика завжди мене зачаровувала. В 7 років почув, як виступали діти з музичної школи. Це так приголомшило. Захотів навчитися грати на будь-якому інструменті. Став просити про це батьків. У ту пору ми жили в Білій Церкві, батько будував дім. Жили бідно, і мріяти про дорогий інструмент навіть не міг. Спасибі батькам, купили баян і самовчитель. Я був на сьомому небі від щастя. Інструмент поставив догори ногами. Два дні моїх спроб добути звуки ні до чого не призвели. Із жахом вирішив, що тупий і абсолютно бездарний. Мама, бачачи мій крах, повела до педагога в музичну школу, і все стало виходити.
Як звичайній дитині, мені хотілося розважатися, а не сидіти за гамами. Побіжу на берег річки Рось, там рибалки ловлять рибу. Сховаюся і плачу: «Який я нещасний! Вони займаються справжньою справою, таке задоволення від життя отримують, а я граю на баяні з ранку до ночі». Дійсно, не мав жодного вихідного. Лише коли подорослішав, утягнувся в цей ритм. Сподобалося вчитися в школі-інтернаті при Київській консерваторії. З’явилася конкуренція: хто краще грає.
— Ви пам’ятаєте, за що отримали перші гроші, як їх витратили?
— Після сьомого класу відробляв на заводі практику (раніше була така трудова повинність). Нас використовували на підсобних роботах. За місяць отримав 30 карбованців. Віддав у батьківський сімейний «казан». А перший творчий гонорар отримав за пісню «Ты не веришь» (слова Володимира Кудрявцева). Її виконувала Тетяна Кочергіна. Далі пішло-поїхало. «Солнечный трамвай» співало багато колективів і солістів: «Красные маки», «Цветы», Леонід Сметанников, Назарій Яремчук, Валентина Толкунова, Йосип Кобзон. Вона стала популярною в Польщі, Болгарії, Чехії та Югославії.
— Щось ми все про справи розмовляємо. А як поруч із вами опинилася «спортсменка, комсомолка і красуня» Ольга?
— Нас познайомив співак і «серцеїд» Олександр Сєров. Ми з ним давні приятелі, знайомі ще відтоді, коли він працював із групами «Світязь», «Черемош», виконував декілька моїх пісень. Спочатку я особливої уваги не надав його обіцянкам познайомити з дівчиною. Це сталося вдома в мого співавтора Ігоря Лазаревського. Щойно Ольгу побачив, зрозумів: пропав, саме ця 18-річна красуня стане моєю дружиною. Тепер можна похвалитися, що не помилився у виборі. Сину Іллі 14 років, а вже мого росту. Йому ближче ді-джеївська робота. Любить попрацювати на комп’ютері, по-своєму зробити аранжування мелодій. Відчуває стиль, смак у нього хороший.
Із вступом Ольги на режисерський факультет Університету культури і мистецтв, можна говорити про майбутній клан Злотників. Навчається вона дуже старанно. Другу вищу освіту сама вирішила набути. Сімейність у мистецтві, — це добре! Коли близькі люди живуть інтересами один одного, то маса проблем вирішується.
Свій вік — 50 років — абсолютно не відчуваю. Думаю, що просто підійшов до середини життя. Ще стільки планів хочеться реалізувати: шукати, писати. Жити!
№223 20.11.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
