З Олександром Білашем у мене в житті пов’язано кілька майже містичних історій.
Одного року на початку 2000-х я декілька місяців жив у Києві.
Мені було дуже сумно, що культурне надбання Радянської України — великий нотний магазин на Хрещатику — віддали жлобам. Думав, що країна, у якій немає жодного нотного магазину, через 15-20 років припинить своє існування, а її громадяни вимруть або виродяться.
І дуже сумував з цього приводу.
Але мені хтось сказав — мовляв, за оперним театром, по вулиці Богдана Хмельницького, залишився музичний магазин, хоч і зовсім невеликий — сходи подивись!
Я пішов — магазин виявився невеличкою крамницею, нот та дисків там було дуже мало, але таки щось було.
Я все обдивився, купив собі скількись (наприклад, Тараса Чубая з піснями Володимира Івасюка). І питаю: скажіть, а у вас нема якогось диску чи касети (тоді ще касети існували!) з українською естрадою 1960-х? Ну, там Майборода, Ігор Шамо? Нема у вас пісень Олександра Білаша?
І мені кажуть: «Ні, нема нікого з цих! Але обіцяли, що скоро буде касета Білаша!».
Я вточнив: «А Олександр Білаш живий-здоровий? Чому вже років із двадцять немає нових пісень?».
«Живий-здоровий! І він, і його дружина — Лариса Остапенко! А пісні — пісні будуть, обов’язково будуть!» (Хоча пристойного — та навіть хоч якогось CD чудової Лариси Остапенко нема й досі).
Я прийшов додому, включив телевізійні новини: «Сьогодні, після хвороби, не стало видатного українського композитора Олександра Білаша, автора пісень, що давно стали народними».
Це було 6 травня 2003 року.
Колись близькій мені людині я поставив послухати стару вінілову платівку «Олександр Білаш. Нові пісні», яка сам не знаю звідки в мене взялася.
Я не люблю розповідати комусь про свої музичні смаки, тому справді це був з мого боку крок відвертості. По-перше, платівка «па-украінскі» — ну тіпа, маргінальщина якась. По-друге, музика 1960—1970-х — тобто нафталін, зовсім несучасно — грала не біт-група, а естрадно-симфонічний оркестр. По-третє, добре, якби це була якась дисиденщина — Висоцький, Галич, Візбор, Дольський, а то — пісні члена Союзу композиторів, тобто офіційна радянська музика, інколи з відверто соцреалістичною образністю. Ну і, по-четверте, були б це загальновідомі шлягери — як то «Два кольори» чи «Пісня про рушник», а то якісь нечувані й дуже-дуже сумні пісні — про тихий смуток смерек, про хвилі туману, на яких безкінечність пливе, про каштани, що падають на брук, — з таким неймовірно печальним елегійним духом, з проникливим меццо-сопрано Лариси Остапенко:
Вороним конем
Схиливсь до мене вечір
І поклав до ніг сідло молодика.
Я дивлюсь і чую, як мені на плечі
Лагідно лягає мамина рука.
Мамині руки — колиска моя,
Хліб у долонях, що сонцем сія.
Крила мої у годину розлуки —
Мамині руки, мамині руки.
На своїм віку я бачив рук немало,
Добре знаю теж, у недруга яка,
Та коли я падав, завжди піднімала
Трепетна і ніжна мамина рука...
Дівчина заплакала. Дуже сильно. Потім ще сильніше — це була майже істерика. Я не міг зрозуміти — чому? І вона теж не могла сказати — чому...
Потім з’ясувалося: саме в цей час, у цю годину дуже далеко, за тисячі кілометрів, її мама зламала руку. Ішла зимовою вулицею, впала й зламала.
Усі головним шедевром Білаша вважають пісню на слова Дмитра Павличка «Два кольори».
Мені чомусь завжди більше подобались інші: «Ясени», «Куди, куди, мене спитала мати», «Впали роси на покоси», «Ластівка», елегія «Забіліли сніги» на вірш Бориса Олійника, «Розплились, розсипались, розпались, наче коси, вересневі дні», що найкраще з усіх співав полтавський ВІА «Краяни» — не пафосно, але пронизливо, з барабанами та електрогітарами. А ще є майже невідома, але чудова пісня на власні слова Білаша — «Над Україною, над журавлиною світ веселок з Дніпра зійшов».
Мало хто знає, що у фільмі Юнгвальд-Хількевича «Опасные гастроли» Висоцький співає свої пісні саме на музику Олександра Білаша. У тому числі — й дивовижний романс Бенгальського «Наши души купались в весне».
Багато хто й досі пам’ятає неприйняття музики Володимира Івасюка й усього того покоління, що увійшло в культуру на початку 1970-х, з боку Олександра Білаша та його когорти. Хоча пісні самого Білаша виконували не лише камерна Лариса Остапенко, театральна Діана Петриненко та мужні оперні баритони (Дмитро Гнатюк, Микола Кондратюк, Анатолій Мокренко, Юрій Гуляєв, Олександр Таранець), не лише тріо бандуристок та народні хори, а й тогочасні біт-групи — окрасою ВІА «Кобза» була пісня Білаша «Люби мене — не покинь».
Але справа, мабуть, не в ревнощах до слухачів-глядачів і не у вічному конфлікті поколінь (як то кажуть про письменників, старше покоління молодшого не те що в літературу — у трамвай не пустить). Справа — у конфлікті музичних напрямків. Олександр Білаш, Платон Майборода, Ігор Шамо, Степан Сабадаш, Мирослав Скорик зростали на музичній культурі романсу, народної пісні, радянської масової пісні та почасти й джазу. Тоді як Володимир Івасюк, Ігор Поклад, Микола Мозговий, ВІА «Карпати», «Смерічка», «Кобза» — це покоління, яке вже знало «Бітлз», «Ролінг Стоунз» та рок-н-ролл, тож бути такими, як попереднє покоління композиторів, вони вже фізично не могли: у того самого Івасюка майже всі пісні написані в розмірі 4/4.
Кращі пісні Білаша, а також Ігоря Шамо, Степана Сабадаша, Мирослава Скорика, Платона Майбороди та інших топ-композиторів кінця 1950-х — початку 1970-х — це не просто саундтрек тої доби. Скоріше, це рентген — причому не так самого часу з усією його оманливістю, подвійною мораллю, марними сподіваннями та страждальцями-«шістдесятниками», скільки того ідеального душевного простору, який могла створити для себе тогочасна українська радянська людина. Один з лейтмотивів пісень Білаша — це абсолютна, космічна гармонія людини, що живе в селі («Впали роси на покоси», «Ластівка»). Інший лейтмотив («Два кольори», «Цвітуть осінні тихі небеса», «Ясени», «Намисто», «Мамина сльоза») — це туга людини, що народилась в селі, але зробила кар’єру в мегаполісі, за «втраченим раєм» — ідеальним світом дитинства, покинутою рідною хатою, батьками, що вічно дожидаються сина або доньку. І ніколи не діждуться. Звідси печаль і світлий сум його пісень та пісень його музичних побратимів, який, можливо, і є найціннішим здобутком української пісенної культури тої доби.
Особисто я не бачив ані Києва 1960-х, ані Києва 1970-х, але моє уявлення про нього та про внутрішній світ сильно рефлексуючої київської людини створене не історією дисидентського руху, не поезією «шістдесятників», не фільмами кіностудії імені Довженка, не російськомовною бардівською культурою, не прозою Гончара, Загребельного чи Валерія Шевчука, а радше — саундтреками тої доби. Можливо, таке уявлення не надто реалістичне, але, з другого боку — навіщо музиці бути реалістичною?
Музика — це ідеальний світ мрій, почуттів і нездійснених бажань.
Принаймні Олександр Білаш своєю творчістю доводив саме це.
