Цю людину знають практично всі київські журналісти. Як РR-менеджер вона причетна до більшості культурних заходів у нашій країні. Чи то гастрольні тури Меладзе, Розенбаума або організація київської прем’єри «Коханця» разом зі знімальною групою та артистами. Після роману Пелевіна «Generation «П» словом «піар» лякають дітей. І я, каюся, також приклав руку у своїх «Шлюбних іграх» до цієї теми. Але чому? Та тому, що РR — наймогутніша зброя. У будь-якій галузі. І, насправді, цієї «зброї» болісно не вистачає українській культурі. Адже піар — це public relations, тобто громадські зв’язки. Щоб дійсно явище культури стало надбанням громадськості, про нього потрібно ЗНАТИ. І ось поширенням інформації, а в широкому розумінні — СТВОРЕННЯМ ОБРАЗУ У СВІДОМОСТІ ГРОМАДЯН і займається Оля. Чого їй тільки не доводиться для цього робити!
Вигадувати рекламні ходи, «строїти» роз’єднану пишучу братію. Київські журналісти вже в курсі її владного характеру, коли вона може рідіючий натовп навіть із ЦІКАВОЇ (що парадоксально!) «пресухи» спинити: «Конференцію ще не закінчено! Продовжуйте, пане Янковський!» Прямо до смішного доходить... Незважаючи на вибуховий темперамент, її терпимість регулярно тренують ті ж «зірки». Оскільки РR- менеджер часто стає полігоном для випробувань примх знаменитостей.Зараз вже можна сказати, що це дивне слово ПІАРНИК в особі Олі може стати покликанням. Оскільки за що б не бралася пані Стельмашевська (а береться вона далеко не завжди виключно заради заробітку, а, в основному, корячись власному смаку), — це чекає успіх. А нашій землі ох як не вистачає успіху! Україна повинна його вживати пакетами і навіть ложками, як вітаміни. Поки не вилікується від своїх комплексів. І такі чарівні (з ямочками на щоках) лікарі, як Стельмашевська — порятунок для її здоров’я.
«МАЛЕНЬКА ПЛЯМОЧКА РОЗРОСЛАСЯ ДО РОЗМІРІВ ТРАГЕДІЇ»
— Як розпочалася твоя піар-діяльність?
— Взагалі-то я люблю писати, і спеціальність у мене — театральний критик. Я досі пишу багато і для різних видань. Мені це приносить задоволення. З другого боку, піарник, який не вміє добре писати, — не професіонал. Так що РR-робота розпочалася з журналістики.
— Чи причетна ти до піару з пелевінського роману, тобто до того, що наводить жах на наших обивателів, а саме — свідомої брехні?
— Я маю справу з культурними явищами, які подобаються мені самій. І тому відмовляюся від явно нецікавих для мене речей. Мені якось запропонували працювати в рекординговій компанії для популяризації їхніх записів, але мене зовсім не задовольняла якість їхнього продукту. Все, що пропагую я, стосується саме мистецтва.
— А крім мистецтва? Тебе ж дістають своїми нескінченними примхами різні знаменитості?
— Я є свого роду провідником між артистом і народом. Від мене також залежатиме, яка каса тощо. Хоча, звичайно, трапляється різне.
— Чи хотілося тобі когось «прибити» з «улюбленців публіки»?
— Таке бажання виникло у мене тільки один раз — стосовно Дмитра Харатьяна. Він мотав нерви цілий день!
Його вводили у нову виставу замість Сергія Маковецького, і він відчував сильний дискомфорт. Тим більше, що його партнерами були такі гранди, як Гафт і Шаніна…В той же нещасливий день Дмитру подарували букет у кольоровій обгортці, яка забруднила йому куртку. Маленька плямочка розрослася до розмірів трагедії. Куртка була, прямо скажемо, не від Версаче, але цілий день ми носилися в пошуках потрібної хімчистки. Після чого, щоправда, поїхали у Володимирський собор, де на Харатьяна зійшло натхнення. Тобто очищення сталося і фізичне, і духовне. Але тільки після приголомшливого успіху, на заключному банкеті Харатьян відтанув. І зрозумів, що не правий. Навіть вибачився. В артистів часто бувають «критичні дні». Той же Макаревич із Розенбаумом далися мені, чесно кажучи, важкувато...
— А хто тебе не «грузив»?
— Валерій Меладзе. Буває — всі засмикали, щось не клеїться, але він — завжди залишиться галантним і чуйним.
— Позначається п’ятирічна «витримка» інженера- суднобудівника?
— Швидше, тисячолітня «витримка» грузина. Він завжди дасть автограф, буде люб’язний і з публікою, і з журналістами, подасть руку, відкриє двері машини. Зірковість йому не заважає поводитися пристойно.
— Спостерігав за дією твоєї волі. У київських журналістів є така властивість: несподівано чкурнути, навіть із цікавої прес-конференції. Наприклад, з такої, як на прем’єрі «Коханця» Тодоровського. Коли деякі журналістські особи почали просочуватися у бік дверей, ти встала і громовим голосом повідомила щось на зразок: «А вас, Штірліц, я попрошу залишитися!». Особи навшпиньки повернулися назад... Звідки у тебе такі «управлінські» якості?
— Напевно, народилася такою. Плюс, звичайно, педагогічне загартування, яке дала перша освіта. Є досвід викладання.
— На дітях тренувалася?
— На дітях, а потім на студентах, які були старші за мене на багато років... Моїм завданням є розговорити і соромливу людину. Коли приїжджав театр «Сучасник», такою людиною виявився прекрасний актор Авангард Леонтьєв...
— Авангард — це ім’я?
— Ага.
— Цікаве почуття гумору у його батьків. Схоже на те, яке у батька і мами Електрона з фільму «Ще раз про кохання»...
— І хоч Авангард не є «штатним секс-символом», під час прямого ефіру на «Новому каналі» з’ясувалося, що він дуже неординарний співрозмовник.
— Я якось, поспостерігавши з близької відстані одного актора, довго не міг дивитися фільми з його участю. Дуже велика виявилася різниця між «копією» і «оригіналом»…
— Щодо акторів у мене ніколи не було ілюзій. І, відповідно, я прощаю їм все як вдячний глядач. Більшість акторів-чоловіків — вічні хлопчики. Але далеко не завжди винні самі актори. За Гафтом, наприклад, стійка репутація людини, яка цурається преси. Однак у НОРМАЛЬНОМУ спілкуванні він розкривається як абсолютно приваблива і комунікативна особистість. Він просто не терпить панібратства і вульгарності, що буває у деяких представників ЗМІ. Є артисти, для яких «проблеми спілкування» не існує. Наприклад, у Єфима Шифріна. Він видасть свої 150 слів за хвилину «за будь-якої погоди». Тут важливо, навпаки, — дочекатися закінчення монологу...
— З кимсь із зірок зав’язалися людські стосунки?
— Швидше, це трапляється з колегами. У мене немає честолюбного прагнення підбігати до знаменитостей і кричати: «А ви пам’ятаєте, я готувала ваш гастрольний тур!»
— Як говорив Булгаков: «Знайомство зі знаменитостями — схоже на колекціонування стразів». Хоч якою була б великою колекція, вона фальшива…
— Саме так. Хоча, звичайно, я можу запросто поговорити з тим же Шифріним чи Семеном Альтовим. Але це, швидше, приятельсько-ділові стосунки, ніж дружні. Більше того — я ніколи не фотографуюся з відомими людьми.
— А як же та гучна історія з Дольфом Лундгреном?
— Це не навмисне. Я захотіла зробити промоушен своєму чоловікові на роботі (він у мене військовий). І на «Кінотаврі» вирішила, скориставшись службовим становищем, сфотографувати свого Володимира з «чужим» Дольфом. На тому «Кінотаврі» було дві імпортні зірки: Дольф Лундгрен і Ерік Робертс. Але як «універсальний солдат», Лундгрен був ближчий до збройних сил.
Схопивши фотоапарат, ми на пляжі підбігли до Лундгрена, який в цей момент влаштовував сеанс показового плавання під наглядом охорони. Після виходу з піни морської ми його і «взяли». Але неподалік вешталося безліч папараці, і поки ми робили знімки для себе, вони, відповідно, займалися своєю справою.
Ми приїхали до Києва, а за два тижні посипалися дзвінки з одним і тим же запитанням: «Ви себе бачили в московському журналі «7 днів»? Так подивіться!» На фотографії в матеріалі про Дольфа було зафіксовано наступне: мій профіль і бюст, мій чоловік і зовсім трохи Лундгрена. Але це був тільки початок слави. Тепер ми знаємо, яким чином інформація дрейфує просторами СНД! Ще за два тижні ця фотографія вийшла у всіх київських тижневиках світської хроніки.
— Це сприяло кар’єрі чоловіка?
— Ти знаєш, його співробітники там якось швидко звикли. Більш того, вони вже в курсі, що чоловік допомагає мені в роботі, тому стали поволі долучатися до культури, вимагають квитки на все, аж до балету. Так що фото із зірками їх вже не здивувати.
«КОЛИ Ж МИ БУДЕМО ПИШАТИСЯ СВОЇМ?»
— Часто піарщик — сірий кардинал. Ти ж — фігура яскрава. Немає професійної заздрості з боку колег?
— Ні, оскільки нас усього лиш двоє-троє. Навпаки, треба побільше.
— Саме так, ви ж каталізатори культурних процесів.
— Звичайно! У мене безліч зв’язків: Санкт-Петербург, Москва, Будапешт... Важливо не тільки досягти успіху, а й закріпити його. Тому я ретельно збираю відгуки в пресі після заходу. В театрі «Сучасник», наприклад, після київських гастролей була виставка у фойє з публікаціями наших журналістів. Для художників це дуже важливо — почути відлуння, реакцію.
— Коли ти відчуваєш найбільший кайф як професіонал?
— Це, по-перше, коли є оплески публіки, i по-друге, — журналістські компліменти. Адже журналісти — дивний народ, навіть коли їм сподобалося, вони чимось незадоволені. Але хоч і рідко, а буває абсолютне «за». Мені це вдвічі приємно, оскільки, повторюю, я працюю тільки з тим, що подобається мені самій. А вже якщо потім напишуть «своїми словами», не переказуючи прес-реліз, — взагалі щастя... Треба сказати, що у нас великий дефіцит серйозних аналітичних статей.
— Продукт найвищої якості дуже небагато хто може поцінувати. Можна провести «діамантову» аналогію. Не багато ж експертів із діамантів, тих хто на них по- справжньому знається? Хоч теоретично всі знають: дiаманти — це дорого... Чи є у нас подібні «експерти»?
— Безумовно. Є певне коло журналістів, з якими я працюю. Їх не так вже й мало, важливо їх «завести». Наприклад, Олег Вергеліс і Олена Чередніченко з «Київських Відомостей», Світлана Короткова із «Дзеркала тижня», Саша Денісова із «Фактів», Ксенія Мележко з «АіФ». І багато-багато інших.
— Яка мрія піарника?
— Щоб держава реально почала допомагати культурі. Ми все одно поки що орієнтовані на «привізне». Коли ми вже почнемо пишатися своїм? Свого ж майже не піаримо. Люди з грошима не ходять до театрів — їх відучили. Вони, швидше, опиняться на попсовому концерті.
— А «звичайних» глядачів лякає ціна від 300 і вище…
— Коли я навчалася в театральному інституті, влітку завжди були аншлаги. На гарних гастролерів ломилася пристойна кількість студентів і пенсіонерів. Це так звана гальорка. І після третього дзвінка їх завжди пускали. Крім, звичайно, бомжів і божевільних...
— Так-так! Я пригадав, як у книгарні «Буква» ти упізнала в обличчя кишенькового злодія, який швиденько «злиняв», — мабуть, він упізнав тебе також. Поява такого роду «контингенту» на масових заходах, природно, небажана. Як говорив «батько» Євстігнєєва в «Ми з джазу»: «Їхній успіх — це наш успіх!».
— Це також входить у нюанс професії. Крім кишенькових злодіїв, я знаю в обличчя так само і всіх квиткових спекулянтів. Вони, до речі, справдi є непоганим мірилом успіху... Але повернімося до глядачів — гальорка пропала. Хоч саме вона створює справжній ажіотаж!
«ЧАС ШИРВЖИТКУ МИНАЄ»
— Може, це наслідок тривалих неуспіхів?.. Хоч, мені здається, в наш час з’являються БЕЗУМОВНО успішні артисти, такі, як «Океан Ельзи», Данилко...
— Більш того, на початку століття завжди спостерігається певний вибух у мистецтві. Коли ми привозили Маріїнський або Большой, з’ясувалося, що люди хочуть бачити висококласне мистецтво. Класика рятує! Публіка тепер стала розбірливою і запитує, чи «живий» оркестр на Маріїнці, чи «під фанеру». Деякі глядачі дізнаються заздалегідь рецензії на виставу. Цікавляться продюсерськими фірмами, які привозять. Більше того, «просунені» глядачі намагаються з’ясувати навіть скільки прибуде машин з декораціями? Якщо 5 — 6 — можна йти.
Час ширвжитку минає. Одна з таких ознак — поява мережі книгарень. Наше життя все менше нагадує базар. Відповідно, закінчується час одноденок.
— Кого ти вважаєш своїм гідним професійним конкурентом?
— Аллу Борисівну Пугачову. Ось уже хто завжди вигадував не тільки для себе, а й для свого оточення! Вона геніальний піарник! Вигадає Бог знає що — і все це надрукують. А теорія західних підручників абсолютно не працює на нашій території...
— Розкажи який-небудь вигаданий тобою хід.
— Вигадали для «Кінотавра» слоган — «Наше кіно». Його потім взяли на озброєння майже всі українські телеканали.
«ПОМЕНШЕ ІМІТАЦІЇ, ПОБІЛЬШЕ ДІЛА!»
— А хто з «наших» сильний у піарі?
— Так ось хоча б сімейна антреприза Хостікоєва. Але перший — Жолдак. Він попрацював тут, але йому набридло битися. Зараз трудиться в Харкові, в Москві, в Пітері, на Заході. Просто він людина, яка не може заспокоїтися. Класний він режисер чи не дуже — друге питання. Головне, що він смикає наше «болото». Нічого чванитися, що, мовляв, я щось не хочу, тому що тут нікому показувати! Треба робити діло! У цій фразі — 90% успіху.
— Я неодноразово пишу, що наше положення між Сходом і Заходом — гарна умова для виробництва дуже якісного продукту, але, на жаль, не для його розкручування.
— Тому, повертаючись до того, про що я говорила, повинна бути направлена політика держави. Проскурня, Чміль, Жолдак не можуть зробити все. Якщо вивезти Театр на Лівому березі до Москви — там буде бум. Дякувати, відреставрували театр «Сузір’я». Адже у нас з початку століття не побудовано жодного театрального приміщення. А в Москві Лужков будує театри, Будинок музики, оперну сцену для Вишневської. Політики починають тягнутися до великого мистецтва, а за ними вже й електорат. Давно час ухвалити закон про меценатство. Влаштовувати фестивалі, приваблюючи туристів. Як це зробили в Угорщині. Але для цього нам потрібно повністю поміняти склад Міністерства культури і туризму. Поменше імітації, побільше діла! Не треба нам прибіднюватися, ми далеко не такі убогі, як здається на перший погляд. Але людям, що намагаються займатися культурою в нашій країні, при таких законах, це невигідно. Тому у нас в консерваторії — ярмарки. Коли їм дзвониш і кажеш: ми заплатимо за оренду, хочемо привезти балет. Вони відповідають: «Ми не можемо, у нас ярмарки цілий вересень... Допоки у нас у центрі міста, в консерваторії або в театрі оперети продаватимуться ліфчики та труси — культури не буде.