Абсолютно непоміченою, напевно, через новорічні та різдвяні свята, пройшла недавня річниця події, найважливішої не тільки для української правової системи, але і для усього нашого суспільства — скасування смертної кари. Запеклий характер дискусії про те, чи було це викликане необхідністю (а дискусія ця не припинилася навіть тепер), підтверджує це.
Однак справа, звичайно, не в святкуванні річниць, тим паче, більшість громадян України, які виступали проти скасування смертної кари, навряд чи погодяться, що тут взагалі є, що святкувати. Важливим є інше: які наслідки буде мати для країни не тільки скасування смертної кари, як такої, але і той спосіб, яким скористалися прихильники такого рішення для того, щоб запровадити його в життя.
ПРАВОВИЙ ЛАБІРИНТ
Внаслідок різних причин (перераховувати їх, напевно, не варто, хоч більшість з них, ймовірно, були політичного, а не юридичного характеру) питання про існування смертної кари не було винесене на розгляд парламенту, щоб внести зміни до Карного кодексу в звичайному порядку. Прихильники скасування цього виду покарання скористалися іншим юридичним механізмом — звернулися до Конституційного Суду, який повинен був ухвалити рішення: чи відповідає існування смертної кари нормам Конституції України? Судді, як і годиться, справу розглянули і оголосили своє рішення: норми КК, що передбачають застосування смертної кари, суперечать цілому ряду конституційних положень. Це означає, що вони визнаються невідповідними Конституції і втрачають свою юридичну силу з моменту прийняття рішення Конституційного Суду.
Такий «новорічний подарунок» від КС країна прийняла легко і якось не задумалася про наслідки. Через деякий час депутати прийняли зміни і доповнення до КК, замінивши смертну кару довічним ув’язненням.
Незабаром почався процес перегляду справ тих засуджених (це — вбивці, адже в останні роки існування смертної кари вона могла застосовуватися тільки за вбивства за обставин, що обтяжують провину), кого засудили до розстрілу, але не встигли привести вирок до виконання. І щодо багатьох з них було обрано покарання у вигляді довічного ув’язнення.
НАСЛІДКИ
Сталося так, що в долі конкретних ув’язнених, що чекали приведення у виконання смертних вироків, втрутилися три інстанції: Конституційний Суд, що виніс рішення про неконституційність смертної кари, парламент, що замінив її на довічне ув’язнення, і Верховний Суд, що переглядав конкретні вироки. Як водиться в нашій країні, про те, щоб погодити наслідки їх дій, ніхто не подумав. У результаті ситуація виникла парадоксальна, правда, такою вона здається тільки тоді, коли думаєш, чим все це може закінчитися.
До всіх описаних вище подій максимальним терміном позбавлення волі в нашій країні були п’ятнадцять років, а якщо смертна кара замінювалася позбавленням волі в порядку помилування — двадцять років. Якщо ж суд приходив до висновку, що злочин і сам злочинець представляють виняткову небезпеку для суспільства, то звучав вирок до розстрілу.
Після того, як виявилося (завдяки рішенню КС), що смертна кара не може застосовуватися, оскільки суперечить Конституції, максимальною мірою покарання залишилося позбавлення волі терміном на п’ятнадцять років. Двадцятирічне ув’язнення допускалося тільки як заміна смертної кари, а раз її тепер немає, то і замінювати немає чого, і застосовувати двадцятирічне ув’язнення немає законних підстав.
Таке становище проіснувало недовго, усього декілька тижнів, поки не були прийняті зміни до КК, що вводять довічне ув’язнення. І з тими, хто здійснить вбивства після того, як почала діяти ця норма, питань не виникне. А ось із вже засудженими і з тими, чиї справи ще не розглянуті судом, але чиї злочини скоєні ще до вступу в силу змін до КК, все набагато складніше.
Справа в тому, що існує таке юридичне поняття, як дія закону в часі. Правила прості: якщо закон усуває відповідальність або пом’якшує покарання, він має зворотну силу, тобто розповсюджується на злочини, скоєні до його прийняття. Якщо ж, навпаки, карне покарання певних дій новим законом вводиться або покарання за них посилюється, то закон цей діє тільки по відношенню до злочинів, які скоєні після його вступу в силу.
Тепер подивимося, що виходить з так званими «розстрільними» справами.
Коли КС ухвалив рішення про неконституційність смертної кари, ні про яку зворотну силу в такій ситуації говорити взагалі не доводиться. Адже це не «рядові» зміни до КК, тут абсолютно інша правова природа змін: по суті, визнано, що смертна кара з самого початку (принаймні, з моменту вступу Конституції України в силу) взагалі не мала права на існування. А що ж мало? Те саме п’ятнадцятирічне (максимум!) позбавлення волі. Адже більш суворого, але не пов’язаного зі смертю покарання тогочасний закон не передбачав...
Потім приймаються поправки до КК, які вводять як вищу міру покарання довічне ув’язнення. І депутати, голосуючи, напевно, щиро думали, що вводять його «замість смертної кари». Насправді — нічого подібного, оскільки, по- перше, смертна кара, як з’ясувалося, взагалі нелегітимна, а по-друге, до часу внесення змін вже декілька тижнів (після рішення КС) не існувала.
Ось і виходить, що введено довічне ув’язнення не «замість смертної кари», а в доповнення до видів карного покарання, що існували раніше. І, отже, мова ні в якому разі не може йти про «пом’якшення» покарання (зі смертної кари), навпаки — має місце його посилення (з колишнього максимуму — п’ятнадцяти років ув’язнення).
А тепер повернемося до тих правил дії закону в часі, про які говорили вище. Дія закону, що посилює або встановлює покарання, не розповсюджується на ті діяння, які були скоєні до його вступу в силу. Зате розповсюджуються на них будь- які зміни, що полегшують долю винуватого.
Проте друга частина вже не має особливого значення, тому що після рішення КС виконати вже винесені смертні вироки не можна було. Однак парадокс полягає в тому, що тепер до тих злочинців, які були засуджені до смертної кари (а це означає, що суд визнав: перебування таких небезпечних для суспільства людей на волі, навіть після тривалого позбавлення волі, завжди буде небезпечним для оточення), неможливо застосувати і «нововведені норми», що передбачають довічне ув’язнення. Саме суворе, можливе для них покарання — це «конституційні» на той час п’ятнадцять років позбавлення свободи.
ЩО В РЕЗУЛЬТАТІ?
У результаті складається ситуація, яка заслуговує самого пильного аналізу з декількох сторін.
По-перше, треба поставити питання: як сталося, що незважаючи на все вищеописане, смертні вироки, які не були виконані, в масовому порядку замінювалися на вироки до довічного ув’язнення? Адже переглядом справ займалися найдосвідченіші судді. А для будь-якого юриста принципи дії закону в часі — це не які- небудь «правові тонкощі», це ази, які викладають на першому курсі юридичних вузів... Невже забули? Навряд чи. Отже, просто не спромоглися подумати і проаналізувати правову ситуацію, пильно вдивитися і побачити, що вона відрізняється від тієї, яка б склалася, якби до КК просто були б внесені зміни, що «в один день» замінили розстріл на довічне позбавлення волі.
А правосуддя, що здійснюється «ничтоже сумняшеся», навряд чи може довести до добра. Для будь-якого судді, що розглядає будь-яку справу, всебічний аналіз не тільки конкретних доказів, але також і норм самого закону, — це найважливіший обов’язок. На жаль, він не завжди виконується належним чином, але це — тема окремої розмови. Щодо тих справ, де мова йде про людське життя або назавжди відібрану свободу, відмірювати треба не сім, але сімдесят разів... І якщо цього не було зроблено по цілому масиву справ — те, що-відбулося вдвічі сумно і говорить, на жаль, не на користь вітчизняної правової системи в цілому.
З іншого ж боку... Повторимо: до смертної кари, як правило, засуджували тих, чиє перебування в суспільстві, навіть через багато років, суд вважав небезпечним за всіх умов. Досить пригадати хоч би Анатолія Онопрієнка, що вбив більш п’ятдесяти чоловік, та й інших, певно, не менш жорстоких вбивць...
Тепер той спосіб, до якого вдалися ініціатори скасування в нашій країні смертної кари, привів до того, що, дотримуючись закону, їх доведеться випустити на свободу. Навіть якщо замінити їм смертну кару на максимально можливі п’ятнадцять років ув’язнення (а робити це, напевно, все-таки доведеться), то свідками їх звільнення ми виявимося вже досить скоро. Справа в тому, що термін покарання обчислюється з урахуванням попереднього ув’язнення. Вбивці звичайно знаходяться під вартою з моменту затримання до самого суду, а слідство у таких справах, особливо багатоепізодних, може тривати досить довго. Так що п’ятнадцять років позбавлення волі треба обчислювати не з моменту проголошення вироку, а з моменту арешту...
Таким чином, якщо керуватися законом (а ми прагнемо до статусу правової держави), той же Онопрієнко вийде на свободу, коли йому буде лише злегка за шістдесят. Це — вік ще цілком дієздатний, а що означає для нього здатність до дії, Онопрієнко довів своїми діяннями по всій Україні...
Але головне — навіть не Онопрієнко (його справою, як досить «гучною», ми скористалися для ілюстрації). Крім нього (і майже одночасно з ним) на свободу, очевидно, вийдуть десятки, якщо не сотні, людей, що здійснили не менш жорстокі злочини і для суспільства навряд чи менш небезпечних. А це вже серйозно...
І найгірше, що правовими засобами ситуацію, певно, вже не вдасться виправити. Рішення КС остаточне і оскарженню не підлягає, і порушення основного принципу, згідно з яким посилюючий покарання закон не має зворотної сили, для держави, що прагне стати правовою і демократичною, є абсолютно недопустимим. Якщо ж на це піти, в справу можуть втрутитися міжнародні правозахисні організації з усіма неприємними для України наслідками...
Вважаю, не помилимося, якщо скажемо, що внаслідок всього цього у вітчизняній правовій системі виникла серйозна колізія.
Чому так сталося? Передусім, тому, що частина «прогресивно настроєних» народних обранців, знаючи про те, що переважна більшість населення України не підтримує скасування смертної кари і, ймовірно, не бажаючи нести політичної відповідальності за таке рішення, вирішили за краще перекласти її на Конституційний Суд. Останній політичною організацією не є і про відповідальність тут мови йти не може. Однак питання про скасування смертної кари, спочатку було більш політичним, ніж правовим (як і будь-яке рішення, відносно якого свою думку має майже кожний громадянин країни). А такі питання повинні все ж вирішуватися в парламентському залі... Як втручання політичними методами в правову суперечку, так і зворотний процес навряд чи може привести до чого-небудь позитивного. Питання таким чином навряд чи вирішиш, зате створюються нові, куди більш серйозні проблеми.
Депутатам таки можна порадити тільки одне: звертаючись до Конституційного Суду за розв’язанням своїх політичних проблем, не зайве було б звертати увагу, по-перше, на думку народу (зрештою, саме в цьому і полягає принцип демократії), а по-друге, перш, ніж підписувати конституційне представлення, аналізувати, до яких правових наслідків для всієї юридичної системи країни (а в кінцевому результаті — для населення) може привести задоволення заявлених вимог. Адже серед тих, хто ініціював процес у справі щодо конституційності смертної кари, були і ті, хто здобув спочатку політичний капітал саме на юридичному терні. А невміння або небажання оперувати елементарними правовими поняттями і прогнозувати юридичні наслідки, на жаль, тільки говорить про професіоналізм, причому, зрозуміло, не з кращого боку.
