«Немає нічого нового під сонцем і теперішня ситуація для вінничан у давнину не була винятковою, адже епідемії переслідували городян ледь не кожне десятиліття», — так інтригує на початку розмови директор Центру історії Вінниці Олександр ФЕДОРИШЕН. Для людей минулих століть епідемії, пошук боротьби з ними, наслідки і висновки — все це було невід’ємною частиною буття і... розвитку. Якби у Вінниці не навідувалася 19 разів чума, у місті не з’явилися б справжні лікарі. Якби не холера, хто знає, чи досяг би фундаментального успіху Микола Пирогов. Якби не тиф, не факт, що у Вінниці відкрили б медичний університет.
«Я одразу хочу зауважити, що не можу претендувати на вичерпність теми, -попереджає директор Центру історії Вінниці Олександр Федоришен. — На жаль, джерел по давній історії міста є не так уже й багато. Але нам пощастило тим, що збереглися праці дослідників з минулого часу. Це передусім дослідження Валентина Отамановського. Одне з них було опубліковане у 1930 році і мало назву «До історії медицини і аптечної справи у Вінниці та Вінницькому повіті». Окрім цього, є літопис капуцинського монастиря, який опрацьовувався священником Іваном Шиповичем. Третя праця — це наукова розвідка «Доземська медицина Вінниці та околиць» двох дослідників: Іванашка і Дрєви. Відштовхуючись від них, можна розповісти і уявити, як жили мешканці Вінниці у часи, коли до міста ледь не кожне десятиліття навідувалася епідемія. Лише чума або чорна смерть морила Вінницю 19 разів і не стільки у Середньовіччі, як вже у ХVІІІ столітті».
ЗНАХАР ЗАЇКА І ЙОГО ЕКСТРАВАГАНТНІ МЕТОДИ БОРОТЬБИ ІЗ ЧУМОЮ
«Подільські єпархіальні відомості» зафіксували, що на території Поділля чорна смерть з’явилася у 1510-12 роках і лютувала кілька століть поспіль. Очевидна причина в тому, що на той момент у Вінниці проживала мінімальна кількість лікарів, які мали фах такої справи. І, як пише Валентин Отамановський, «некультурна людність зверталася по допомогу виключно до знахарів». За статистикою, у 1724 році у Вінниці працював лише один цирульник. Це був не лише перукар, але й людина, яка могла надати примітивну медичну допомогу. У 1740-х роках з’явився лікар, але його ім’я невідоме. Перша згадка про фахівця міститься у переписі 1767 року. Запис свідчить, що один шляхтич купив в іншого шляхтича будинок із садибою, які належали доктору Скальському. Можливо, це був предок нинішнього голови Вінницької ОДА Владислава Скальського, але більше жодних деталей про нього невідомо.
Про саму чуму детально розповідає літопис Капуцинського монастиря. У ньому йдеться, що у 1748 році в місті лютувала хвороба, яка закінчувалася смертю. У 1756 році епідемія охопила всю Вінницю. Домініканці виселилися з Вінниці, залишивши лише одного священника для здійснення треб, а капуцинський монастир продовжував проводити служби. Капуцини відвідували домівки хворих і за статистикою монастиря тоді, у 1756 році, померло 300 християн і 60 євреїв.
«Страхітливим для міста був 1770 рік, коли епідемія розпочалася із сусіднього Браїлова. Там квартирувалися розформовані російські війська. Тоді територія Поділля входила до складу Речі Посполитої і перманентно Росія виступала її різноманітним союзником, з цієї логіки вони і дислокувалися у Браїлові, — розповідає Олександр Федоришен. — Для боротьби з епідемією жителі Браїлова запросили до свого містечка знахаря Заїку із Вінниці. І його методи боротьби були досить екстравагантними. Він викопував з могил померлих від зарази і закопував їх поблизу сусідніх сіл, примовляючи, щоб недуга відділилася і зникла. Потім наказав дати йому 12 хлопчиків, які були єдиними синами у родині, білого коня, і змушував викопувати померлих від зарази, прив’язати трупи до хвоста коня і в супроводі цих 12 хлопчиків тягав їх по Браїлову. Зрозуміло, що це ніяк не перешкоджало поширенню епідемії, а навпаки посилювало її. Тому через деякий час знахар втік із Браїлова, захопивши з собою різноманітні речі, які у Вінниці почав роздавати жебракам і своїм родичам. Це була основна причина, чому епідемія виникла у Вінниці. Доля Заїки надалі не відома, але очевидно вона була сумною. Адже у дослідженнях є чимало згадок про те, що громади знищували знахарів, яких вважали винуватцями поширення епідемій».
ЖЕРТОВНІСТЬ СВЯЩЕННОСЛУЖИТЕЛІВ І НОВОСПЕЧЕНИЙ «ВЧЕНИЙ ДОКТОР МЕДИЦИНИ РІЗНИМИ АКАДЕМІЯ ВИПРОБУВАНИЙ»
У літописі Капуцинського монастиря згадується, що на піку епідемії постраждалих було скільки, що їх не було кому ховати. Трупи лежали по всьому місті і їх розтягували собаки. Монастир був зачинений для відвідувачів, але щодня монахи спускали через дерев’яну трубу мешканцям міста їжу. Іноді збиралося до 200 людей. Ченці дивувалися, яким чином вистачало їжі для скількох людей? Літописець пояснює, що Господь примножував припаси і здійснював чудо.
«Отець Іван Шипович згадує про монаха домініканця Алуїзі Шуханчин, який доглядав за хворими і працював серед заражених, допоки сам не став жертвою епідемії і не загинув. Його тіло зберігали як пошанувальника сповідання віри і допомоги місту боротися з епідемією. І більше ніж через 50 років продовжували кожні шість років змінювати рясу на тілі померлого. Таким чином пошановуючи його пам’ять, — продовжує історик. — 1772 року зараза знову з’явилася у Вінниці. У жовтні ясновельможний пан Ярошинський привіз до міста лікаря, який мав надавати допомогу. До нього почали сходитися звідусіль, зараза не припинилася, а лише посилилася. Тоді орієнтовно тисяча осіб загинула, це практично четверта частина містян. Отець Іван Шипович описує, що усіх померлих скидали у яму в П’ятчанському лісі. Розповідає, як син боявся доторкнутися до померлого батька, тому прив’язав його до мотузки і так відволік до ями».
Загалом епідемія 1770-х років забрала ледь не половину населення Поділля. Зупинити її вдалося завдяки розвитку лікарської справи, зокрема на теренах Брацлавщини з’являється цікавий персонаж — равин із Галичини, доктор ботаніки і хімії Марко Шепсель — він підписувався як «вчений доктор медицини різними академія випробуваний». На початку 1780-х років він осідає у Вінниці і відкриває першу аптеку. Що цікаво, робить це без жодного дозволу, за що у 1782 році змушений був її примусово зачинити і втекти. Але за кілька років він повертається і укладає з економом вінницького староства своєрідний договір про посаду лікаря староства на чотири роки. На той час у місті вже працювало троє медиків — доктор Банк, доктор Гейманс, аптекар Гурш — очевидно, це були німці за походженням. Окрім цього були ще цирульники і фельдшери. Та першим професійним лікарем саме з вінницьких був Яків Постоловський. Він здобув освіту за стипендію у Кракові. І повернувся у рідне місто через 10 років. Згодом Постоловський став поважною і помітною людиною. З часом навіть завідував міською скарбницею.
«Варто сказати про те, що коли після другого поділу Речі Посполитої наші нинішні терени стають частиною Російської імперії, під час епідемій запроваджувався суворий карантин у місті. Подібно до сьогоднішнього, були запроваджені денний і нічний караули, розставлені патрулі на кожному в’їзді і виїзді до Вінниці, — підкреслює директор Центру історії Вінниці. — Карантин був настільки суворим, що навіть купців не пропускали на ярмарок, причому не тільки з інших повітів, але й місцевих. І це мало позитивний результат, тоді епідемія минала швидко. У 1798 році не було зафіксовано жодної смерті».
ХОЛЕРНА ПАНДЕМІЯ, ЛЕТУЧІ ЗАГОНИ І «ЗОЛОТІ» ВІННИЧАНИ
1830 рік у літописі Капуцинського монастиря згадується двома пам’ятними нещастями — неврожаєм і холерою. У Вінниці було виставлено варту, яка перешкоджала переходити і переїздити по місту. Але у той час відбувається ще одна політична подія — повстання поляків у Російській імперії, що призвело до поширення холери в обох військах. У самій Вінниці від цієї недуги померло 500 осіб.
«Холера поверталася у місто кілька разів. У документах згадується, що під час епідемії 1892 року була створена спеціальна повітова санітарно-виконавча комісія, до складу якої входили державні, громадські діячі, благодійники і меценати, а також повітові, санітарні та вільно практикуючі лікарі. Консультантом із хірургічних хворобах при Вінницькій окружній психіатричній лікарні став Микола Оводов, лікар за фахом, який зробив лікарську кар’єру, а потім став міським головою Вінниці і увійшов у її історію золотими літерами. Він брав участь у боротьбі з холерою і за це отримав орден Святої Анни, — продовжує розповідати Олександр Федоришен. — Цікавою є аналогія із сьогоденням: для боротьби з холерою в місті були створені так звані летучі загони, куди входили лікарі, студенти, фельдшери. Разом з тим згадується, як очільники міста дбали про обладнання в лікарні, проводили перевірки колодязів. За статистикою, під час епідемії з 1892 по 94 рік було зареєстровано 34 тисячі хворих, з них 12 тисяч померли, це були доволі великі цифри».
Розповідаючи про епідемію холери, не можливо не згадати про академіка Данила Заболотного — засновника Інституту мікробіології та епідеміології у Києві. У пік епідемії він працював лікарем на Поділлі, вивчав і боровся з цією хворобою. Заразивши себе холерою, Заболотний експериментально довів, що від холерної інфекції можна вберегтися, ввівши в організм особливу культуру вібріонів. Данило Заболотний зробив величезний внесок у вивчення, трактування і розуміння ролі збудників інфекційних хвороб. Як і його колега Микола Пирогов. Холера застала його у віці 26 років у Дерптському університеті (в Естонії). Він брав участь у ліквідації епідемії, бачив багато смертей і мав власний сумний досвід, бо на його руках, прохворівши лише 6 годин, помер його товариш професор Шрамко. Згодом Микола Іванович видав, застосовану на аналізі розтинів, фундаментальну працю «Патологічна анатомія Азіатської холери» зі спостережень за епідемією, що панувала у 1848 році. За неї отримав Демидівську премію та велику золоту медаль.
ЗАТИФОВАНА ТЕРИТОРІЯ І «НАКРИТІ» ПРОМИСЛОВІСТЮ ПОХОВАННЯ
З початком Першої світової війни у Подільській губернії, яка була прифронтовою, спалахнула епідемія тифу. Об’єктами спалаху стала вінницька в’язниця та саперні казарми, це сучасна вулиця Стрілецька, де у роки війни був військовий шпиталь. Тоді вінничанам вдалося утримати ситуацію під контролем. Але в реаліях 1917 року, доби Української Революції і анархії, тиф залишався природнім середовищем побутування, а потім став однією з причин численних смертей бійців армії УНР.
«Навіть у 1919 році, коли військова формація західних областей ЗУНР і Галицька армія перетинає річку Збруч, простягаючи руку братам з Великої України, усі вони потрапляють на затифовану територію. Більшість вояків Галицької Армії були знайомі з іспанкою, але не з тифом, який лютував на Поділлі, — визнає Олександр Федоришен. — Звичайно, стверджувати, що епідемія знищила наші надії на державу, було б неправильно. Епідемія тифу — це був один із факторів катастрофи. Восени все місто Вінниця перетворюється у величезний шпиталь і величезний цвинтар. Уся промислова зона нинішнього 45 заводу — це поховання».
Навіть на осінь 1920 року, коли у Вінниці закріплюється радянська влада, епідемія проводжує лютувати, бо для неї немає різниці — багатий ти чи бідний, впливовий чи незначний. Але саме через епідемію тифу в місті відкрили хіміко-бактеріологічний факультет, який згодом переріс у Вінницький національний медичний університет імені Миколи Пирогова. Тиф почав спадати на теренах Поділля вже аж у 1923 році.
