Своїми спогадами про трагічні випробування ракети Р 6поділився з кореспондентом «Дня» один iз безпосередніх учасників тих подій, ветеран дніпропетровського ГКБ «Південне» Євген ЄРОФЕЄВ .
Для того, щоб зрозуміти, в якій обстановці створювався «ракетно-ядерний щит» Радянського Союзу, потрібно здійснити невеликий історичний екскурс. До початку 50-х років Сполучені Штати, використовуючи свій величезний науково-технічний потенціал, зуміли істотно випередити інші країни в галузiракетних розробок. Перед нашими фахівцями радянське керівництво поставило завдвння не тільки наздогнати, але і перегнати головного суперника на світовій арені. У ракетобудування, ще у часи Сталіна, були направлені кращі фахівці Радянського Союзу. Не скупилися і на фінансові кошти. У 1951 році Дніпропетровський автомобільний завод був перетворений у ракетне підприємство, що стало згодом знаменитим «Южмашем». Його керівництву довелося налагодити серійне виробництво перших радянських бойових ракет. Виробництво освоїли, а вже через 3 роки у дніпропетровських конструкторів iз ОКБ-586 під керівництвом Михайла Янгеля з’явилися свої, набагато більш перспективні розробки ракет iз двигунами на висококиплячих компонентах палива. Перші дві ракети Р-12 і Р 14 — середнього радіуса дії,з дальністю в 2 і 4,5 тис. км, стали основою ракетних військ стратегічного призначення. Однак двоступенева бойова машина Р-16 iз дальністю польоту в 13 тис. км била всі рекорди, оскільки запросто діставала територію США без будь-яких там важких бомбардувальників і авіаносців. «Такої зброї, — говорить Євген Єрофеєв, — чекали давно і з нею можна було на рівних з американцями сідати за стіл переговорів». Не дивно, що Р-16 створювали в найстисліші терміни, а за ходом робіт і випробувань iз нетерпінням стежили із Москви.
Для пуску стратегічної ракети технічну позицію вперше обладнували не в Капустиному Яру під Волгоградом, а вже на Байконурі. Саму красуню-ракету Р - 16 доставили на полігон у кінці вересня. Державна комісія під керівництвом Головнокомандуючого ракетними військами, маршала М.Нєдєліна затвердила графік випробувань і призначила пуск на 23 жовтня. «Роботи, — згадує Євген Єрофеєв, — було багато — треба було проводити електровипробування, перевіряти герметичність виробу після транспортування. Працювали ми вдень і вночі, спали по 2-3 години на добу. Та й самі умови життя на Байконурi тоді були суворі». Як би там не було, але у встановлений термін «машину» вивезли на старт, встановили її й заправили паливом. Однак iз пуском не заладилося — на заправленій ракеті доводилося робити перепайки, замінювати елементи живлення в приладах системи управління, і тільки до кінця дня 24 жовтня, біля семи годин вечора була оголошена 30-хвилинна готовність. Євген Єрофеєв, що очолював у ті часи групу в секторі, відповідальному за збирання ракети, за дорученням заступника Генерального конструктора Лева Берліна «вручну» відкривав піромембрани, щоб забезпечити доступ пального й окислювача в двигун другого рівня. Після цього разом iз колегою машиною покинув стартову позицію.
Біля ракети залишалося ще багато людей. Напередодні туди приїхав маршал Нєдєлін, який особисто стежив за ходом робіт. Головнокомандуючому принесли стілець і він в оточенні конструкторів і військових розмістився буквально в декількох метрах від ракети. Все це було верхом безтурботності, але нагадати маршалу про дотримання правил безпеки,очевидно, ніхто не наважився. А сам він, як кажуть, любив у все вникати особисто. «У темряві, — згадує Євген Єрофеєв, — я бачив, що біля ракети ходять люди з ліхтариками. Потім хтось крикнув «Пуск!». Я ще здивувався, який може бути пуск, коли там повно людей. А потім ракета спалахнула, як свічка. Почалася гігантська пожежа».
Вже потім стала ясною загальна картина — о 19.15 раптово стався запуск двигуна другого рівня. Вогонь зруйнував баки першого рівня і всі конструкції ракети. Сталося з’єднання і вибухоподібне спалахування 120 тонн ракетного палива. Концентричні хвилі вогненного смерчу, що розходилися від старту, поглинули на своєму шляху все живе в радіусі 100 —120 метрів. Після того як за 20 секунд згоріло ракетне паливо, ще дві години догорали конструкції бойової машини. Лише потім аварійно-рятувальна команда змогла підступитися до джерела пожежі. З тих, що були біля ракети, вціліло небагато. Двоє колег Євгенія Єрофеєва встигли вибігти зі стартового майданчика, але при цьому отримали сильні опіки. Дехто виявився в укритті і, незважаючи на близькість вогню, залишився неушкодженим. Чудом врятувався Генеральний конструктор Михайло Янгель, який за хвилину до катастрофи відійшов убік покурити. Проте, у вогненному смерчі заживо згоріли два його заступники, три начальники групи ОКБ-586 і один молодий інженер. Загинули також фахівці з Харкова, Москви і підмосковного Загорська, багато військових. Від самого маршала Нєдєліна залишилася тільки оплавлена золота зірка Героя Радянського Союзу...
«Причина аварії, — розказує Євген Єрофеєв, — була встановлена практично відразу. Вже на наступний ранок з Москви на Байконур прибула урядова комісія на чолі з Головою Президії Верховної Ради СРСР Леонідом Брежнєвим. Тих, що залишилися в живих, опитали, досліджували залишки ракети і прийшли до висновку, що пуск двигуна другого рівня стався через недосконалість системи управління — виявивши неполадки, ракету все ж намагалися запустити. Головний розробник системи управління, як і ті, хто приймав рішення, загинули у вогні, а тому і питати начебто виявилося нi з кого. Чи була причиною аварії втома випробувачів або поспіх — питання відкрите. Проте була одна обставина, яка ставила випробувачів у жорсткi рамки — заправлена ракета повинна була злетіти не пізніше 30 годин — компоненти ракетного палива роз’їдали прокладки і клапани. Після цього машину,«що дорого коштує», як кажуть, можна було «викидати на звалище». Систему управління Р-16 допрацьовували після аварії. Друга ракета, також не без проблем, була запущена через півроку, а в 1963 Р-16 таки поступила на озброєння. Цікаво, що за неї, незважаючи на технічний і військовий прорив, ніхто так і не отримав урядових нагород.
Саму аварію на Байконурі постаралися замовчати, наскільки це можливо. Військових — солдат, сержантів і офіцерів — поховали в братській могилі на території житлового містечка космодрому, а цивільних розвезли по всьому Союзу. Шістьох співробітників конструкторського бюро з Дніпропетровська тихо поховали в різних кінцях міського кладовища. Сім’ї тих, що залишилися в живих, перебували в невіданні до початку листопада, поки ті не повернулися додому. Розмови на тему аварії, зрозуміло, не заохочувалися — iз міркувань секретності, хоча шила в мішку не втаїш. У пресі лише з’явився некролог iз приводу загибелі маршала Нєдєліна в авіаційній катастрофі. Правда, після всього, що трапилося, на Байконурі вжили суворих заходів по забезпеченню безпеки ракетних випробувань. Зрозуміло, «нештатні ситуації» виникали при випробуваннях і пізніше, однак трагедія 24 жовтня 1960 року, за своїми масштабами, так і залишилася найбільшою аварією з людськими жертвами не тільки в нашому, але і в зарубіжному ракетобудуванні.
Відкрито писати і говорити про неї почали лише через роки. На самому «Южмаші» тільки у часи перебудови на старому корпусі конструкторського бюро встановили в честь загиблих колег меморіальну дошку. Всім живим вона нагадує, яку страшну руйнівну силу людству дав технічний прогрес.
