Побувавши в славнозвісній Петриківці, що на Дніпропетровщині, не можна не задуматися: а чи була б Україна без петриківського розпису? Була б, але якою?.. Заснування Петриківки пов’язують із життям останнього кошового отамана Петра Калнишевського. У 1772 році він переніс зі зруйнованої Курилівки до невеличкого хутора дерев’яну церкву, яка була збудована без жодного цвяха. З її появою хутір розрісся, перетворившись у село. Тому селяни й пов’язують цей рік із заснуванням Петриківки.
— Сюди стікалося дуже багато втікачів із кріпосних земель. А так як земель не вистачало й Петриківка була перенаселена, то люди там займалися різними ремеслами, — розповідає заслужений майстер петриківського розпису Валентина Панко. — Тут розвивалася і художня ковка, і гончарство, і лозоплетіння, і вишивка, і килимарство — все, на що здатна людська фантазія.
Але чому селяни зберегли й «сповідують» саме художній розпис, а не, скажімо, вишивку чи гончарство? І коли саме зародилася ця унікальна техніка?
— Важко сказати. Це народне малювання. Але те, що такі традиції були в хатах, звичайно, ніде не дінеш. І якщо хата в Петриківці була не розписана, то це означало, що або невістка з іншого села — що не вміла малювати, або свекруха вже не могла малювати. І як говорять люди, до таких навіть і не віталися. Хата петриківця обов’язково повинна бути розписаною, — зазначає Валентина Федорівна.
Самі майстри виділяють з-поміж інших два особливі інструменти — пензлик із котячої шерсті та палець. Якщо таким пензликом вимальовуються найдрібніші деталі (ворсинки, стебельця, колосочки), то пальцем малюють калину. Тому, коли ви десь побачите намальовані червоні грона — знайте: то працювали пальці майстра.
Усі роботи настільки незвичайні й неповторні, що хочеться забрати їх із собою. На першому поверсі Центру народного мистецтва «Петриківка» на глядачів чекає велика галерея. Більшість робіт пов’язана з якимись легендами, що стосуються самого селища. Одна з них — про Ярему та Оксану: як молоді кохали одне одного, та не судилося їм жити разом. Закохані померли від рук ворогів. Але добрі люди похоронили їх разом, з’єднавши їх таким чином назавжди. На місці могили виросла чудо-вишня: така ж вибаглива до життя, як Ярема, й така ж прекрасна, як Оксана. Тоді петриківці взяли по гілочці з того дерева й розсадили по всьому селі. Відтоді Петриківка просто втопає у вишневому цвіті навесні.
А на другому поверсі, де розташувалися майстерні, — очі розбігаються від побаченого. Чого тут тільки немає: і ручки, і сопілки, і амулети, і тарілки, і коники, і навіть башти! Вартість сувеніру залежить від обсягу виконаної митцем роботи. Але, як зізнаються самі майстри, дорожче всього коштують виставкові екземпляри — малювати їх найскладніше. Одна з таких робіт — велика скриня. Повірити важко, що раніше така була в кожній українській хаті! Нині бажаючі можуть придбати її за 10 тисяч гривень.
При Петриківці також функціонує й дитяча художня школа імені Тетяни Пати — знаної петриківської майстрині. Одна з випускниць школи — Яна Захарченко. На запитання, чи можна навчатися малюванню, дівчина відповіла, що можна: «Хто захоче, той навчиться — так само, як дитина вчиться писати». Але згодом розумієш, що, звісно, потрібен ще й хист. Раніше петриківська техніка була значно простішою, кажуть майстри. Нині ж технологія справжнього розпису втрачена, як і природні шляхи виготовлення фарб (з фруктів та овочів) — митці малюють гуашшю. Та все ж тут невпинно працюють, самовдосконалюючись.
