Петербург зустрів нас напрочуд сонячною погодою. Лише прохолодний подих Неви та золото листя нагадали про осінь, та ще й незвичайна тиша у Петропавлівський фортеці — малолюдній у цю пору. Саме там, у Невській куртині (неподалік від дивнуватого пам’ятника Петру I, створеного скульптором Михайлом Шем’якіним), відбувся семінар «Охорона історико-культурної та природної спадщини Соловецького архіпелагу».
Уперше до суспільного обговорення питань, пов’язаних з долею біломорських островів, були залучені представники України. Ми приїхали на запрошення організаторів Днів Соловків — Міжнародного благодійного фонду імені Д.С.Лихачова, Соловецького державного історико-архітектурного і природного музею-заповідника, Державного музею історії Санкт-Петербурга. Один з авторів цих рядків (а саме керівник Центру історичної політології Інституту політичних та етнонаціональних досліджень НАН України, доктор історичних наук професор Юрій Шаповал) виступив з доповіддю «Соловецька пам’ять України. Видання «Остання адреса» та його значення для збереження пам’яті про українців-в’язнів Соловків у 1920—1939 роках». У презентації книжкових новинок, виданих на основі документів Державного архіву Служби безпеки України, взяв участь інший співавтор цих рядків (а саме журналіст Сергій Шевченко). Слід сказати, що і сама наша присутність, і сказане нами викликало неформальний інтерес учасників семінару, безліч питань. Нам, у свою чергу, було цікаво побувати на форумі такого рівня, зрозуміти, чому росіянам настільки важлива соловецька проблематика.
СОЛОВКИ У САНКТ ПЕТЕРБУРЗІ
Програма Днів Соловків була дуже насиченою. Засідала Вчена рада Науково-дослідного центру екологічної безпеки Російської академії наук (РАН). Потім — семінар, мітинг на Троїцькій площі біля Соловецького каменя (30 жовтня), презентація в музеї С.М.Кірова альбому «Соловецькі табори особливого призначення. Фотолітопис» і нарешті — зустріч Товариства друзів Соловків у Будинку вчених Санкт-Петербурзького наукового центра РАН. Реалізацію Стратегічного плану Соловецького музею-заповідника зацікавлені особи обговорили 1 листопада в Північно-Західній академії державної служби.
2003 року архангельська газета «Правда Півночі» з гіркотою описала проблеми Святого острова: «Таке враження складається, що музей, місцева адміністрація й монастир тягнуть віз кожен у свій бік. Того і гляди, він лусне, і поклажа зникне в придорожній багнюці назавжди... Усі хочуть жити дружно, але не складається. Заковика в погляді на власність».
Схоже, нічого відтоді не змінилося. На семінарі в Санкт-Петербурзі посланець соловецької братії Дмитро Солодков зачитав повідомлення, в якому наочно представив дві «несумісні» моделі розвитку Соловків: «комерціалізації й політизації» з одного боку та «духовного відродження» — з іншого. Було озвучено дуже різку позицію монастиря щодо діяльності музею-заповідника, який нібито «підриває самі основи православного віросповідання та загрожує існуванню Соловецької святині». Монастир у цих умовах, як мовиться в повідомленні, «виступав і виступатиме за повне повернення всіх земель, будинків та іншого церковного майна, насильницьки, глибоко аморально й незаконно конфіскованого комуністичною владою».
Свою думку щодо цієї заяви під час дискусії (на підбитті підсумків семінару) представив директор Соловецького музею-заповідника Михайло Лопаткін. Звісно, думку критичну і — варто особливо наголосити — аргументовану. Засумнівавшись у тому, що озвучене Солодковим повідомлення виходить від намісника Соловецького монастиря, Михайло Васильович погрозив: якщо привселюдно заявлена безкомпромісна позиція ченців отримає офіційне підтвердження, це може закінчитися розривом Генерального договору, укладеного сторонами в жовтні 2001 року. А на семінарі сперечатися з питань, розв’язуваних на вищому рівні, — заняття пусте. Цілком очевидно, що привести сторони до спільного знаменника (про що йшлося і в минулі роки) можна лише федеральним законом, в якому слід чітко домовитися, кому, що саме і на яких умовах має належати.
МУЗЕЙ-ЗАПОВІДНИК: ЗІ ЗВІТУ-2003
Бюджетне фінансування ремонтно-реставраційних робіт на Соловках у 2003 році — найбільше за останні 15 років (понад 28 млн. рублів).
Один із пріоритетів — створення музейного комплексу з історії Соловецьких таборів особливого призначення: відкрито планшетну експозицію «Хотілося б усіх поіменно назвати...»; виготовлено пересувну виставку «Кремлівська змова»; розроблено електронні тематичні презентації. Існує проект реставрації історичного табірного барака, в якому розташується експозиція про історію СЛОНа (2007 рік).
Кількість відвідувачів архіпелагу перевищує 20 тис. на рік. Для них відкрито Інформаційно-сервісний центр, на базі якого створюється загальноострівний Центр гостинності.
Найвизначніший візит на Соловки — приїзд принца Уельського Чарльза (16 липня)...
СОЛОВЕЦЬКА ПАМ’ЯТЬ УКРАЇНИ
Дні Соловків у Північній Пальмирі були організовані за участі Санкт-Петербурзького товариства «Меморіал». І, зрозуміло, невипадково вони відбулися в період, коли поминають жертв соловецької трагедії. У жовтні-листопаді 1937 року, як відомо, відбулася масова страта в’язнів острівної в’язниці — 1111 ув’язнених розстріляли в карельському урочищі Сандармох за рішенням особливої трійки УНКВД Ленінградської області. У тому етапі загинули багато видатних діячів національного українського «розстріляного відродження». Лесь Курбас, Микола Куліш, Микола Зеров, Антон Крушельницький, Степан Рудницький, Матвій Яворський — досить назвати хоча б ці імена, щоб оцінити масштаби трагедії, жертвою якої стали українські інтелектуали, письменники, художники, політики...
В активі вчених, які досліджували шлях наших земляків до приполярного Кремля (табірний пункт на Соловках), — унікальна науково-документальна праця «Остання адреса. Розстріли соловецьких в’язнів з України у 1937- 1938 роках». Ця книга вийшла в київському видавництві «Сфера» і це, мабуть, на сьогодні найбільше повне і всеохоплююче дослідження зазначеної проблеми. Ми переконалися в цьому і під час семінару в Петербурзі. Його учасники не лише уважно вислухали доповідь, а й поставили багато запитань. Дехто навіть писав прізвища своїх родичів з України (які свого часу потрапили на Соловки не за власною волею) і просив допомогти інформацією про них, просив роздобути представлене видання, що, на жаль, не можна просто придбати, оскільки видавництво «Сфера» є не комерційною, а благодійною структурою.
Справжній інтерес викликав також привезений нами спецвипуск журналу «З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ» за матеріалами сфабрикованої ОГПУ справи «Всесоюзної військово-офіцерської контрреволюційної організації» «Весна» (1930-1931). Десятки фігурантів цієї справи свого часу поповнили табірне населення в Біломор’ї, а в роки «великого терору» декого з них повторно репресували в Карелії.
У рамках доповіді в Санкт- Петербурзі ми провели першу презентацію науково-документального двотомника «Остання адреса». Якось навіть незручно це визнавати, але це правда. Не знайшлося в Києві ані часу, ані, очевидно, особливо зацікавлених осіб, які зрозуміли б важливість підготовленого видання для формування справді демократичного суспільства, що пам’ятає уроки зі свого минулого.
«Остання адреса» народжувалася в тісному співробітництві з російськими дослідниками (пітерським «Меморіалом»). Від них 1997 року надійшла докладна інформація про місце розстрілу в 1937-му багатьох відомих діячів української культури, науки, політики. Відшукавши частину слідчих справ у фондах Держархіву Служби безпеки України й архівах ФСБ РФ, ініціатори проекту випустили у світ спочатку 3-томник, а у 2003 — 2 томне доповнене видання.Хотілося б побачити цю книгу й англійською мовою, але без серйозної матеріальної підтримки ідеї тут не обійтися.
Соловецька тема — тема таборів, тоталітаризму, злочинів проти людини — одна з тих, котрі не повинні йти з історіографії принципово. І наша, і думка учасників семінару була єдиною — не можна втрачати і без того невеликі крупиці пам’яті, поки ще збережені сліди, документальні свідчення, зібрані дослідниками з великими зусиллями. Дуже важливо й надалі об’єднувати зусилля у вивченні цієї проблематики.
ПОГЛЯД «МЕМОРІАЛУ»
Про збереження історичної пам’яті, об’єктивне дослідження «білих плям» минулого говорили на семінарі в Невській куртині представники не лише Києва, а й Санкт-Петербурга, Москви. У контексті «духовного відродження Соловків» табірну історію представила на семінарі директор Науково-інформаційного центра «Меморіал» у Санкт-Петербурзі Ірина Фліге (Рєзникова).
Осмислення ГУЛАГу, пам’ять про минуле, розуміння важкої, трагічної історії країни — це суть культури вітчизняної пам’яті ХХ століття, вважає Ірина Анатоліївна. Традиція пам’яті збереглася протягом усієї радянської історії й виявилася однією з найефективніших форм опору мас політичному терору, спрямованому не лише на фізичне знищення особистості та її вилучення із соціуму, а й на стирання імені людини як такого.
1987 року вийшов на екрани документальний фільм Марини Голдовської «Влада соловецька», котрий ніби відкрив нову епоху. За ним хлинули численні публікації, а в 1989 вперше відбулися на Соловках Дні пам’яті як спільна акція товариства «Меморіал», музею-заповідника й адміністрації селища Соловецьке. Того ж року відкрилася перша в СРСР виставка «Соловецькі табори особливого призначення», що існує донині. Тоді ж установлено перший меморіальний камінь на місці колишнього селищного цвинтаря, що започаткував традицію встановлення соловецьких каменів в Архангельську, Москві, Петербурзі та інших містах. 1999 року поруч з валуном на острові з’явився хрест, що, на думку доповідачки, можна вважати актом ідеологічного насильства. Пам’ятники, пов’язані з людьми, які загинули на Соловках, не повинні мати конфесіональних ознак, оскільки це загальні пам’ятники людям усіх національностей, усіх конфесій.
Одна з гострих проблем сьогодні на островах — збереження слідів табору. Пропонується маркірувати спеціальними знаками місця, пов’язані з історією СЛОНа. За останні 15 років, на жаль, стерто практично всі його сліди. У процесі реставрації пам’ятників архітектури й культури знищуються написи ув’язнених на стінах, вікнах будівель. Написи були природними, індивідуальними, особистісними, а нині йдеться про уніфікацію — встановлення знаків, які лише б нагадували, що тут щось таке було...
Змивання табірних слідів і «проблеми ідеології» (встановлення православного хреста на місці розстрілу політв’язнів у Савватьєві, наруга над місцями поклоніння католиків) — явища тривожні. Водночас, зазначають меморіальці, спостерігаються і позитивні зрушення: цього року, наприклад, у Дні пам’яті в селищі відбулася перша дозволена католицька служба.
Цитата в тему. В історико літературному альманасі«Соловецьке море» (2004, випуск 3) росіянин Дмитро Лебедєв поділився враженнями про торішній симпозіум «Соловки: погляд у майбутнє»:
«Пригнічує патологічна нездатність російської інтелігенції робити висновки з уроків історії, чути іншого, припускати можливість компромісу і смирення власних амбіцій, долати «фанатіння» від власної правоти. Чудовий інтелектуальний потенціал людей, зібраних у залі, не привів до сінергічного ефекту. Ідея (чи форма її обговорення) «збереження й розвитку Соловецького історико-культурного та природного комплексу» виявилася недостатньо надихаючою, щоб люди забули про протиріччя, які їх роз’єднують, і спільно дійшли спільного рішення»...
ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ
Так, у суперечці народжується істина. Але не в суперечці сліпих із глухими. Дуже небезпечними для обох сторін бувають і люті «сутички бульдогів під килимом». Недарма учасники семінару неодноразово повторювали, що життя не раз підтверджувало правильність вислову: «Сьогодні щось сталося на Соловках, завтра — в Росії»...
І все ж таки оптимізм і надію на порозуміння сторін вселяє спільна шляхетна мета, що об’єднує носіїв різних істин і виразників різних думок. Це наполегливий пошук оптимальних рішень, які треба прийняти, щоб зберегти і захистити історико-культурну спадщину й унікальну природу Соловецького архіпелагу.
…Ми летіли з Петербурга ранковим рейсом. Ну а поки їхали до аеропорту Пулково, усі намагалися згадати, чи є в нас в Україні такі структури, як Міжнародний благодійний фонд імені Д.С.Лихачова, здатні так само ставити питання збереження наших національних пам’ятників і символічних місць. Скажімо, збереження Чигирина або Батурина. І не просто ставити питання, жалкувати про те, що щось валиться, а здатні реально впливати на збереження того, що робить націю нацією. Згадували, згадували, доки не прилетіли до Києва.
