З’ясовується, що виникла вона в часи буржуазних революцій. І означала річ дуже просту — скасування станових привілеїв. Актами, написаними як поеми, проголошувалося надзвичайне спрощення життя. Особливо досягли успіху в цьому французи. У Конституції 1791 року вони записали таке: «Немає більше ні шляхетства, ні перства, ні спадкових, ні станових відмінностей, ні феодального порядку, жодних титулів, звань і переваг, що випливають із цього порядку, ніяких лицарських орденів, ніяких корпорацій» і подібне. Коротше, нічого немає, є лише громадяни, що мають рівні права. Картина нудна і, до того ж, небезпечна. Саме через ці самі права, які раптом у всіх нібито з’явилися.
У ті часи потягло мислителів «назад до природи». Європейці внаслідок географічних відкриттів познайомилися з «добрим дикуном». У моді стало все «природне». А соціальні відмінності, — всі ці титули, звання та інші складності, — раптом сприйняті були як щось штучне, людьми вигадане не без злих намірів. І людина була зрозумілою як дитя природи. Кожна людина їсть, п’є, заводить родину і помирає, як усі інші тварини. Таке життя природне, від нього треба йти, щоб зрозуміти всі інші соціальні феномени. Аж до вищих — релігії, скажімо, чи філософії. Говорилося ще, що люди, коли вони — діти природи, повинні ставитися один до одного як брат до брата, між ними не повинно бути нерівності. І людина має права не внаслідок якості народження, тобто благородства, а внаслідок факту народження, тобто найприроднішого факту. І щоб ніяких особливих прав чи «вольностей».
Відтоді ось уже два з чвертю сторіччя в різних документах проголошується ідея рівності людей у правах і гідності. Здається, що світ схибнувся на рівності. Проте, якщо придивитися до формули, в якій ця ідея виражається, то виявляється, що все не так просто, як у нашій статті 21. У найбільш ранньому з відомих мені документів — «Декларації незалежності Сполучених Штатів Америки (4 липня 1776 р.)» — записано таке: «Всіх людей створено рівними, і всі вони обдаровані своїм творцем певними невідчужуваними правами». Обдаровані правами, треба так розуміти, в момент створення. А як далі все буде, не сказано. 10 грудня 1948 року в тих же США Генеральною Асамблеєю ООН було прийнято документ світового значення — «Загальна декларація прав людини». Її перша стаття говорить: «Всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах». Тепер вже не «створено», а «народжуються». Народжуються, зауважте, рівними, а не взагалі. А в мене запитання: «Добре, нехай народжуються рівними, а помирають?» Як їх відправляють у інший світ? Чи свідчить ця церемонія — похорон, про рівність небіжчиків у гідності та правах? Кожен знає, що не свідчать. Отже, коли й прийшли вони в цей світ із рівними правами, то йдуть із правами явно не рівними.
Французи часів Революції це розуміли. Так уже влаштовано людей, що даси їм рівні права, а вони все одно примудряться жити з правами не рівними. Тому в першій статті «Декларації прав людини і громадянина» (1789 р.) французи записали: «Люди народжуються й залишаються вільними й рівними в правах». Не лише народжуються, але й залишаються! Ось так. Начебто все «схоплене». Проте, знову мрії. Бо вже в статті шостій тієї ж Декларації виявляється, що хоч усім громадянам, внаслідок їх рівності, відкритий у рівній мірі доступ до всіх громадських посад, місць і служб. Але... «згідно з їхнiми здібностями»!
Нарешті! Приїхали, прийшли до того, що дуже давно відомо. Прийшли до здібностей, талантів. «Той, хто отримав п’ять талантів, пішов, використав їх у ділі і набув інші п’ять талантів; точно так само й той, котрий отримав два таланти, набув інші два; той же, котрий отримав один талант, пішов і закопав його в землю й заховав срібло пана свого» (Мат. 25, 16-18). Що стало з цим останнім, відомо. А кому не відомо, нехай подивиться у Книзi. Звідси й пішло: «Не заривай талант!». Здібності дані тобі, щоб пускати їх у ріст. Посідати, образно кажучи, «посади, місця й служби». Іншими словами, домагатися своїх особистих прав. Права спочатку начебто рівні, а посади ж різні! Але ж при різних посадах і соціальному становищі, і права різні. Чи не так?
ЩО Є ЗДІБНІСТЬ І ЗДАТНІСТЬ?
Сьогодні не кожна, навіть причетна до філософії, людина може уявити, якою важливою була ця категорія в часи минулі. У сучасних словниках термін «здібність» коли й зустрічається, то в значенні індивідуальних задатків, особливостей особистості, що забезпечують успішність якої-небудь діяльності. Це, скорiше, — психологія. «Здібність» тут не вживається без відповідного прикметника або прийменника: математичні здібності, музичні, здібність до вивчення мов і подібне. Проте іноді ця категорія начебто реанімується. Сучасний французький філософ Поль Рікер звертає увагу на простий факт: наше визнання й шанування людини здійснюється завдяки тому, чим вона здатна бути й що зробити. «Цей підхід, — продовжує П.Рікер, — можна назвати антропологічним. Бо визначення людини як людини здатної (capable) — це визначення філософської антропології, яка й є підвалиною моральної та правової філософії». Отже, людина здатна. До чого? Це вже не має значення. Просто здатна. «Здатність» тут — категорія філософська. Як істина, наприклад, чи краса. Не запитуємо ж ми кожного разу, істина чого і краса чого?
У стародавніх греків категорією «здатність» виражалося саме єство речей, їхнiй рух. Це — «початок руху чи зміни речі» (Арістотель). Це начебто неспокій, заклик до активності, динаміки. Те, що зовні з’явиться у вигляді позитивної особливості, чи як досягнення. Але згодом «здатність» розділила долю забутих нині категорій. Її згубила універсальність і невизначеність. Наука схоластів, зрештою, звела всі пояснення до вказівки на відповідну здатність. Кожна дисципліна ставила за мету перерахувати «здатності», що належать до її компетенції. Механіка — притягальні, утримуючі, відштовхуючі, спрямовуючі, поширюючі здатності. Медицина — виганяльні, утримуючі, вимірювальні і подібні здатності. Ця методологія «прихованих якостей і специфічних здатностей» (Ф.Бекон) була знехтувана з появою емпіричного природознавства Нового часу. Залишилися лише анекдотичні спогади. Як у п’єсі Мольєра: «опіум усипляє тому, що має здатність присипляти». А саму «здатність» було віддано на відкуп психологам і педагогам.
Мабуть, до «здатності» близька сучасна категорія — «відкритість». Людина — істота, відкрита для світу. Це — навдивовижу лабільна істота, що пристосовується до різних обставин і умов проживання. Дар відкритості компенсує початкову безпорадність. Народжена у світ, людина нічого не вміє, але вона легко вбирає в себе світ, і тому дуже легко научувана. Одним словом, вона здатна. Не до чогось конкретного — до того чи іншого. Вона спроможна вміщувати в себе різноманіття, безперервно перебудовуватися й діяти адекватно до довкілля.
ПРАВО І ЗДАТНІСТЬ
Під правом розуміють, звичайно, систему загальнообов’язкових соціальних норм, що охороняються силою державного примусу. Це — щось зовнішнє для індивіда, начебто середовище, в яке його занурено. Або правила, запроваджені для всіх. Скажімо, правила-заборони: не можна вбивати, красти і подібне. Якщо людина говорить: «маю право», то це означає, що їй дозволено чинити певним чином. Право тут — простір незабороненого. За межі цього простору виходити не можна, як у грі не можна виходити за кін. Звідси й закон. Право, котре розуміється, схоже, до речі, на мораль, є формальним соціальним контролем.
Зовсім іншого роду право мав на увазі Родіон Раскольников, коли запитував: «Чи тварина я тремтяча, чи маю право...» І Соня, котра розуміла право — як усі нормальні люди — як дозвіл, даний державою, лише сплеснула руками: «Вбивати? А вбивати право маєте!?» Звичайно, доводити собі, що ти чогось вартий шляхом убивства стареньких, — це крайність. Нам, проте важливий принцип. Щоб поділити права. Щоб показати, що є права, так би мовити, загальні, кожному дані задарма. А є особисті права. Ті, що здобуті власними, можливо, найбільшими зусиллями. За розмовами про «права людини й громадянина» ці особисті права якось підзабулися. А в ХVII сторіччі, коли ці розмови лише розпочиналися, взагалі вважалося, що, крім загальних прав, інших прав немає. «Всі інші права, що грунтуються на особливих обдаруваннях, зазнавали засудження, як привілеї».
Це — слова іспанського філософа Хосе Ортегі-і-Гассета з його знаменитої книги «Повстання мас». Її видано вперше 1929 року, а нашому читачеві вона стала відома не так давно. І відома, мені здається, ще не так, як повинна була б. Сторінками передмов і післямов до цієї книги кочує цитата з однієї американської газети: «Чим для ХVШ сторіччя був «Громадський договір» Руссо, а для — ХIХ — «Капітал» Маркса, тим же для ХХ сторіччя стало «Повстання мас» Ортеги». Розумникам газети не указ, але я з цією оцінкою згодний. Принаймні після писань Маркса Ортега особливо добре читається.
Саме маси хочуть рівності прав, саме завдяки масі, що вийшла на авансцену історії, опошлено такі поняття як авторитет, еліта, добровільне служіння, відповідальність, самодисципліна, благородство. Людина маси задоволена собою, людина еліти пред’являє до себе суворі вимоги. Перший завжди готовий брати, знає, де дають і як отримати. Другому пропонують, вважаючи це за честь. Образно кажучи, перший числиться під номером, другий має ім’я. Ортега відтворює добу Руссо, спотворену добою Маркса: «Дворянські привілеї за походженням були не пожалуваннями, не милостями, а завоюваннями. Їх визнавали, бо дана особа завжди могла власною силою відстояти їх від замахів. Приватні права чи привілеї — не відстала власність, а результат зусиль власника. І, навпаки, загальні права, наприклад «права людини і громадянина», безкоштовні, це щедрий подарунок долі, який кожен отримує без зусиль».
А задовго до Ортеги про права як «особливе дарування» писав голландець Гуго Гроцій в книзі «Про право війни і миру», такій же знаменитій в ХVII сторіччі, як і забутій нині. Там розбираються різновиди права, й серед них — право, «що стосується осіб». Воно визначається як «етична риса, пританна особистості» і поділяється на довершене та менш довершене. Перше Г.Гроцій називає здатністю (facultas) друге відповідністю (aptitudo). Здатність — і є «право у власному чи стислому сенсі». Воно у свою чергу поділяється на владу, власність і право вимоги (за домовленiстю). З відповідністю ясності немає. Мабуть, цим словом Г. Гроцій позначає загальні права. Істота має право як відповідність остільки, оскільки вона відповідає роду людському чи виду homo sapiens.
УСЕ ЖИТТЯ — ІСПИТ
Так, це так. У сучасній культурі здібності людини оцінюють з того часу, коли вона починає щось міркувати. А далі пішло-поїхало — атестати, дипломи, свідоцтва, сертифікати, посвідчення і подібне. І кожного разу іспит. Чим більше таких паперів збереш, тим більше в тебе суспільно визнаних здібностей. Проте папери — лише необхідна умова. А ще інтерв’ю, конкурси, іспитовий строк для підтвердження здібностей. А через якийсь час знову підтверджуй. Отже, можна стверджувати таке:
1. Кожен має стільки особистих прав, скільки в нього здібностей.
2. У кожному суспільстві існують соціально визнані процедури виявлення здібностей (випробування).
3. У цивілізованих суспільствах здібності засвідчуються офіційними документами і кожен має, принаймні один такий документ (свідоцтво про народження).
Ідея особистих прав ще не стала тим «розумовим віконцем» (В.Соловйов), через яке можна розглядати громадське життя в усіх його подробицях. А без цього навряд чи може успішно вкорінитися в суспільній свідомості й сама ідея права. Я наведу приклад, точніше, лише натякну на подібний розгляд. Той, хто «проходив» у інституті теорію пізнання, можливо, пам’ятає її словник: суб’єкт, об’єкт, метод, істина і подібне. Пам’ятає й хитромудрі сюжети, пов’язані з описом пізнавального процесу. Але я впевнений, що нікому з викладачів не спадало на думку поставити питання про право на пізнання. Мені дадуть відповідь, що цьому питанню просто немає місця в теорії пізнання, це питання їй іррелевантне. Що вірно, то вірно, але, можливо, ця відповідь не на користь самої теорії пізнання? Бо в ній фігурує людина взагалі, котра осягає таємниці світу взагалі. А якщо ми пригадаємо, як це відбувається в реальному житті, в інституційно оформленій пізнавальній сфері, то питання про право на пізнання виявиться цілком доречним. Щоб працювати в науковій лабораторії, треба мати відповідні здібності, публічно визнані в цілому ряді випробувань, і засвідчені офіційними документами. І коли оголошується конкурс на заміщення вакантної посади працівника наукової лабораторії, зрозуміло, що не кожна людина має право в ньому брати участь.
Сформульовані вище тези можна інтерпретувати застосовно до різноманітних сфер соціального буття, підтверджуючи ідею правової нерівності. Ця нерівність не дискримінаційного типу. Вона відповідає умові справедливості. Мовою, чужою ще нашим науковим текстам, вона висловлюється: «всякому, котрий має, дасться і примножиться, а в того, хто не має відніметься й те, що має» (Мф. 25, 29). До речі, з парою відповідність-здатність у християнській теології можна зіставити пару образ-подібність. Людину задумано за образом і подобою Бога, однак її створено лише за образом. Досягнути подібності, тобто, відбутися як людина, — справа вже не одного Бога, але й людини, її вільних особистих зусиль. На цьому шляху можна досягнути величезної висоти, а можна й не зрушити з місця, заривши свій талант.
