Володимир ГОРБУЛІН: «Мені імпонує наївний цинізм молоді»
— У нашій молодій державі, по ідеї, молодим повинне бути абсолютно все, у тому числі й політики. А насправді виявляється, що політична вікова шкала дуже різноманітна. Згідно з Конституцією, народним депутатом може стати громадянин, якому на момент виборів виповнився двадцять один рік. Президентський віковий мінімум встановлено у тридцять п'ять років. У зв'язку з цим виникає цікаве запитання: кого ж вважати молодим політиком, а кого — старим, і чим, зрештою, відрізняється старий політик від політика молодого? Звичайно, можна звільнитися від цього підступного запитання, пригадавши, що слово «політика» — жіночого роду. Недаремно всім політикам властиве суто жіноче прагнення подобатися та зачаровувати. І суто по-жіночому кожен політик не хоче старіти і здригається, коли його вперше всерйоз називають старим політиком. Ось чому не буде перебільшенням стверджувати, що «кожному політику стільки років, на скільки він виглядає».
Якщо прийняти за істину твердження, що людина залишається молодою доти, поки здатна робити дурниці, то багато представників українського політичного бомонду можуть претендувати на вічну молодість. Звичайно, здійснювати дурниці здатні і старі політики, але, як правило, користуються вони цією здатністю з більшою обережністю.
Сказане зовсім не означає, що я є таємним прихильником геронтократії — її «чарівність» ми мали можливість сповна відчути у роки застою. Крайнощі сходяться, тому мене цілком не спокушає і можливість педократії, хоч я завжди був щирим прихильником молоді. Мені, наприклад, завжди імпонував якийсь, я би сказав, її наївний цинізм. Зрештою, цинік — це та людина, яка вголос говорить те, про що думають усі інші, адже саме ця обставина є однією з ознак суспільного лідера.
Головна «вікова» проблема української політики, на мій погляд, полягає не в тому, що у нас мало молодих політиків, а у тому, що надто мало справжніх політиків, або, як модно сьогодні говорити, політиків за визначенням. У чому полягає робота політика? У тому, щоб замислюватися, наскільки економіка країни виявиться і конкурентоспроможною, і зверненою до потреб людей? Чи вдасться нам зберегти і розвинути свою, а не запозичену культуру? Як забезпечити гідне життя не тільки нашим дітям, але й їхнім батькам? Погодьтеся, таких людей явно недостатньо, зате з лишком людей, які займаються політичною діяльністю. І керуються вони не об'єктивними суспільно-політичними, а приватними — кар'єрними, фінансовими, підприємницькими, охоронними і тому подібними — інтересами. Така ситуація зберігатиметься доти, поки політика залишатиметься ескалатором до престижного крісла чи різновидом бізнесу. У цих умовах говорити про яку-небудь відчутну позитивну значущість молодих політиків, на жаль, не випадає.
Наше суспільство дуже потребує не тільки професійних, але й чесних політиків. На жаль, молодість, як, проте, і старість, не є абсолютним індикатором ні моральності, ні професіоналізму.
Я впевнений, що які-небудь спроби штучного омолоджування української політики бажаного результату не принесуть. Першочерговою передумовою успішної політичної кар'єри, навіть у наших умовах, є все-таки природний відбір майбутніх політиків, а не адміністративний вибір, що випав на них. Саме тому не варто дуже серйозно ставитися до особливо модних останнім часом різного роду «молодіжних парламентів» та «студентських кабмінів»: політика — це передусім відповідальність перед суспільством, і тільки потім уже гра.
