Минулого тижня у Києві Український інститут соціальних досліджень проводив дводенну конференцію «Прийомна сім’я в Україні: досвід і перспективи». Підводилися підсумки дворічного досвіду реалізації проекту «Трансформація державної системи інститутів опіки дитини», що є складовою частиною угоди уряду України про співпрацю з Дитячим Фондом ООН (ЮНІСЕФ). Українськими теоретиками і практиками соціальної роботи доведено, що прийомна сім’я — дуже ефективна форма державної опіки дітей- сиріт і дітей, позбавлених батьківської турботи, оскільки у цій сім’ї дитина знаходить сімейне тепло і надійну опору в житті. Матеріальне забезпечення, оплата праці, методична підготовка і соціальний супровід, а також контроль над утриманням дитини залишається за державою. У нашій країні вже створено 38 прийомних сімей, у яких виховується 49 дітей, позбавлених батьківського тепла, а ще 14 сімей перебувають у стадії оформлення документів. «День» (№180) вже писав про досвід київської прийомної сім’ї Соколових, а сьогодні знайомить своїх читачів з напрацюваннями сім’ї Ляшкових з Мелітополя.
Чотирнадцять років живе у сім’ї Ляшкових невиліковно хворий хлопчик Саша. Його матір позбавили батьківських прав, і прямо із залу суду дворічна дитина вирушила до дитячого будинку. Малюк прив’язався до однієї з виховательок, і та стала іноді брати його додому. У хлопчика були серйозні проблеми зі здоров’ям, було потрібне оперативне втручання, яке треба було зробити якнайшвидше. У переддень призначеної операції родичка Сашка відвезла його до іншого міста, але незабаром попросила забрати його назад — дитина весь час плакала і шукала свою нову маму Галю. У сім’ї Ляшкових прийняли рішення — забрати Сашка до своєї сім’ї та усім разом піклуватися про нього. Тоді рідні дочки Галини Костянтинівни Алла і Ольга були ще школярками, і на долю дівчаток (їм зараз відповідно 26 і 24 роки) випали зовсім недитячі випробування. Боротьба за здоров’я Сашка вимагала великих зусиль. У лікарні за ним по черзі доглядали Галина Костянтинівна та її дівчатка, також по черзі вони допомагали Саші і у навчанні. Це було дуже важко, оскільки у Саші порушене сприйняття часу, погана пам’ять, відсутнє абстрактне і логічне мислення. Однак завдяки спільним старанням хлопець закінчив вісім класів спеціальної школи, і під керівництвом батька Валерія Васильовича Ляшкова освоїв ази професії муляра. Терпінню цієї людини можна тільки позаздрити. Адже Саша може виконувати якісь дії тільки у суворо стандартній ситуації, тому виробляти у нього найпростіші трудові навички зовсім непросто. Сашу вчать користуватися грошима — він отримує певну суму за спільну з названим батьком роботу та вчиться ці гроші тратити. Нещодавно він купив собі маленький приймач, зараз збирає гроші на передплату молодіжної газети. А вечорами пише щоденник про все цікаве, що сталося за день. Галина Костянтинівна не перестає дивуватися чуйності Саші, адже він передбачає її бажання — зігріє з морозу чаєм, сам здогадується, коли двір підмести, коли нагодувати кролів і курей. Однак цій сім’ї дуже важко. На лікування Саші постійно потрібно багато грошей, забирає багато часу оформлення різних документів. Щоб забезпечити Саші захист в майбутньому, йому треба отримати посильну професійну освіту, оформити документи на інвалідність, на що також витрачається чимало часу і сил, адже створена недавно нормативна база законодавчого характеру ще недостатньо регулює випадки перебування у прийомній сім’ї дитини з функціональними обмеженнями.
Фахівці вважають, що життєва позиція прийомних батьків говорить про особливості їх світогляду, чітко визначених особистих рис, завдяки яким вони знаходять сили підпорядковувати особисте життя покращанню долі прийомних дітей з важкими функціональними обмеженнями. Очевидно, цим людям властивий підвищений рівень деяких соціальних і психологічних установок, а певні соціальні цінності домінують у більшій мірі, ніж це буває у людей звичайно.
Зі створених на Україні 38 прийомних сімей п’ять сімей виховують шістьох дітей з особливими потребами, з них дві — займаються дітьми з важкими функціональними розладами. Три інші сім’ї взяли на виховання досить маленьких дітей і практично впоралися з основними проблемами здоров’я своїх прийомних дітей. Тепер вони говорять про те, що виховання дітей з особливими потребами не відрізняється від виховання здорових дітей, тільки для хворих треба більше уваги, любові і терпіння. Особистий досвід переконав їх в тому, як непросто полюбити чужу дитину. Без цієї любові не склалася б сім’я, але дорослі люди намагалися побачити у важких прийомних дітях себе у дитинстві (навіть у негативних вчинках) — і їм це вдалося.
Завідуючий лабораторією Українського інституту соціальних досліджень Роман Левін сказав кореспонденту «Дня»: «Не викликає сумнівів доцільність створення прийомних сімей для дітей з функціональними обмеженнями незалежно від того, чи дозволяє характер їх вад та захворювань позбутися у перспективі від функціональних обмежень, чи ні. У сім’ї набагато більше можливостей для створення умов подолання відставання у розвитку таких дітей. А процес лікування, виховання і навчання для дітей з функціональними обмеженнями, як правило, буде більш ефективним, якщо об’єднується сімейне виховання і навчання у спеціальному закладі. Прийомна сім’я як новий соціальний інститут вимагає більш довершеної юридичної, фінансової і практичної допомоги, що може бути втілено тільки шляхом впровадження чітких законодавчих ініціатив і виконавчих механізмів».
До речі, в Україні сьогодні немає статистичних даних щодо кількості дітей з особливими потребами, які є сиротами та позбавленими батьківської турботи. Тільки в інтернатах для дітей з вадами розумового і фізичного розвитку їх нараховується близько 10 тисяч. У західних державах більшість дітей з особливими потребами виховуються в сім’ях, а в Україні — в інтернатних установах. Потрібно зазначити, що у багатьох країнах Західної Європи та Америки в середині ХХ століття виникло незадоволення навчально-виховними установами інтернатного типу. Вважалося, що виховання у закритих навчальних закладах призводить до втрати дітьми індивідуальності, а життя дітей-сиріт в інтернатах дуже ізольоване від життя суспільства, вихованці не мають достатнього правового захисту. У зв’язку з цим у ряді держав почала проводитися політика, спрямована на зведення до мінімуму кількості інтернатних установ. Цікаво, що одним із головних завдань деінституізації опіки дітей-сиріт з функціональними обмеженнями у західній моделі є підготовка дитини до майбутнього дорослого життя, яке по можливості повинне бути максимально самостійним.
