Це не був акт відчаю переможеної, зламаної людини — радше одчайдушний, фінальний крок у багаторічній боротьбі за право на вільну думку для нової української національної культури, вільне волевиявлення нашої літератури й мистецтва, духовну суверенність «української соціалістичної держави» — єдину запоруку суверенності політичної (це чудово розуміли й вороги України!). 13 травня 1933 року пустив собі пулю у скроню Микола Хвильовий (Микола Григорович Фітільов), ключова, визначальна постать українського літературного — та й культурного загалом — процесу 20-х та 30-х років минулого століття, видатний майстер малих прозових форм, автор повістей і романів, що стал и вершинними досягненнями вітчизняної прози тих років («Повість про санаторійну зону», 1924, Вальдшнепи», 1926), блискучий публіцист, чиї памфлети («Україна чи Малоросія», 1926, «Думки проти течії», 1925) мали особливе значення не тільки для розвитку українського літературного процесу 20-х років, але й мали величезний суспільно-політичний резонанс. Сьогодні Микола Хвильовий для нас — більше ніж письменник, це символ українського націонал-комунізму та вітчизняного «розстріляного відродження». І не є, звичайно, простим збігом обставин, що ця водночас незламно мужня й вкрай вразлива людина (до того ж він прекрасно бачив масштаби тієї жахливої трагедії, що якраз тоді спіткала Україну) прийняла свідоме рішення піти з життя, протестуючи проти страшної вакханалії сталінського терору, саме в травні 1933-го. Письменнику не виповнилось тоді й 40 років.. .
Хто зна, скільки б ще прожив Хвильовий, якби не той трагічний ранок 13 травня, коли письменник, запросивши до себе друзів — Сенченка, Куліша, Йогансена, Досвітнього, Епіка, Дніпровського — говорив з ними про лихо, яке спіткало Україну (а на вулицях столиці УРСР Харкова лежали тіла померлих з голоду українських селян, сотні й тисячі тіл щодня і щотижня — і мільйони загиблих по всій Радянській Україні; Хвильовий про це чудово знав, здогадувався про причини трагедії — й мовчати не міг та не хотів), про знищення, фізичне і особливо духовне, живих сил української літератури. Письменник читав друзям вірші Шевченка, Пушкіна, свої власні (він, крім усього іншого, був і обдарований поет). А за годину пролунав фатальний постріл. Але, судячи з усього, «державний серп» Сталіна, котрий нещадно знищував усе непокірне, вільнодумне, справді національне — цей серп вже тоді впритул наближався до Хвильового.
Справді, хіба могла антиукраїнська більшовицька влада (мрія-ілюзія про можливість синтезувати комуністичні переконання та відданість українському національному відродженню не залишала Хвильового до кінця життя) пробачити письменнику такі рядки: «Без російського диригента наш культурник не мислить себе. Він здібний тільки повторювати зади, мавпувати». Або ж — про європейський вектор розвитку України та її культури (проблема, більш ніж актуальна і зараз!): «Ви питаєте, яка Європа? Беріть, яку хочете: минулу — сучасну, буржуазну — пролетарську, вічну — мінливу... Тут ми, нарешті, стикаємось з ідеалом громадської людини, яка в своїй біологічній, ясніш психофізіологічній, основі вдосконалювалась протягом багатьох віків і є власністю всіх класів... Це — європейський інтелігент у найкращому розумінні цього слова. Це, коли хочете, — знайомий нам чорнокнижник із Вюртемберга, що показав нам грандіозну цивілізацію і відкрив перед нами безмежні перспективи. Це — доктор Фауст, коли розуміти його як допитливий людський дух». Хіба щось могло бути, по суті, більш ідейно ворожим сталінській диктатурі, що вона шукала й безжалісно вбивала «ворогів» уявних? Це допомагає нам збагнути, що чекало б Хвильового в 1934, 1936 або 1937 роках...
Творчість Миколи Григоровича Фітільова — це вражаюче художнє дослідження (і філософський аналіз) того, на що перетворюється висока мрія про «Загірню комуну», по-своєму (страшно!) засвоєна люмпенізованою, позакласовою, позанаціональною, і, головне, позакультурною «масою» (досить взяти хоча б його славетну новелу «Я (Романтика)», герой якої, зрікшись всіх людських почуттів, ладен вбити рідну матір, бо «так потрібно для справи революції»). Тому сила застереження цього видатного художника вражає нас і сьогодні.
