Нині у Світлому мешкають менш ніж 70 чоловік — 17 років поспіль тут не народжувалися діти. Та й ті, хто залишився на землі предків, зі сльозами на очах не відпускають на пенсію свого фельдшера: у квітні Вікторії Михайлівні Зелінській виповнилося не багато не мало — 80.
«Отак баба і мешкає! І вже — 57 літ», — здається, Михайлівна і сама не вірить, що стільки часу працює на одному місці. На зиму двері у другу кімнату фельдшерсько-акушерського пункту закривають ковдрами, щоб не тягнуло. А в цій єдиній кімнатці, що нагадує — стільки зелені — оранжерею, тепло від гарно натопленої грубки. І було б навіть затишно, якби вітер раз-по- раз не рвав полотнища клейонки, якою вікна закриті знадвору.
Нам ці звуки інколи нагадують свист... кулі. Може, тому, що позаду десятикілометрова дорога у Світле, котра в’ється тільки лісом. Безкінечна безлюдність — навіть пташки ще не співають, гнітить, і в якусь мить починаємо жартувати: чи не вийдуть назустріч за черговим поворотом лісові хлопці?.. Лісовими звичайно називають на Волині бандерівців. У Світлому ж їх прозивають бульбашами. Боївки повстанців на околицях села протрималися до середини 50-х років(!) минулого століття. Власне, Світле було своєрідною їхньою столицею.
Старій фельдшериці, яка за направленням прибула у Світле у буремному 1950 році, пориви вітру нагадують... виття вовків.
— Хіба раз було: везу підводою хворого у Маневичі. Чотири години треба добиратися! Нас тільки троє: їздовий, я і пацієнт. А вовки по боках очима світять і все гу- у-у... А як було добратися у Маневичі на нараду?.. Пішки іду на залізницю до Троянівки. Зустріну болітце чи велику калюжу, роззуваюся, ногою проб’ю лід, перейшла — знов узулася.
До пані Зелінської в Іванівці-Світлому ніколи й не було професійного медика. Охороною здоров’я заправляли знахарки і бабки-повитухи. Люди термометра не бачили. Вона ж казусів надивилася на все життя.
При кількості населення 380 чоловік Михайлівна щороку приймала до двадцяти пологів. Спершу затялася відпрацювати три роки за направленням і втікати, куди очі бачать. Мама з рідної Хмельниччини надіслала довідку, що дуже хвора.
— Але хто мене міг звідси відпустити, якщо й тоді ніхто сюди не хотів іти?
— А там і заміж вийшли...
— Вийшла, бо всі хлопці були мої — я ж «дохторка», — згадує молодість.
Проте ця молодість часто бувала бойовою. Наприклад, коли грабіжники захопили сільський магазин, Михайлівна серед ночі поверталася з виклику. Бачила, що у клубі, де вони тримали заручників, світилося, ще хотіла зайти, та передумала. І хтозна, як би пішли далі події, якби з’явилась вона, непрошена. А роботи тоді було стільки, що Зелінська вивчила у медучилищі й чоловіка...
У Світлому куди не підеш — все в ліс попадеш. Він оточує село широкою підковою і, може, влітку зеленими шатами приховує розруху, котра, наче іржа, обгризає обійстя. На одній з вулиць п’ять хат підряд стоять пустками... В інших, жартує беззмінна помічниця сільської фельдшерки — санітарка Люба Дмитрівна Оксенюк, живуть по людині чи півлюдини (тобто інваліди). Жилих будинків 45, а два десятки — порожні.
Влада наче й прагне не залишати село в забутті: працює магазин, заходить сюди маршрутний автобус з Ковеля. Хоч фактично возить у Світле повітря, але люди мають шанс потрапити на «велику землю».
— Та ви б у таке село жити не пішли! — каже В’ячеслав Оксенюк, котрий єдиний за весь, мабуть, післявоєнний час повернувся з сім’єю у Світле.
І то хтозна, пошуки якої пристані привели його у рідне село... Адже належить він до однієї з нечисленних релігійних громад. Повірив у Бога, розказує, закінчуючи Шацький лісовий технікум.
Місцеві бабусі на Славка просто моляться. Маючи власний автомобіль, він возить їх у лікарню.
— Завіз мене аж за Луцьк, у Боголюби, я там лікуюся. І копійки взяти не хотів. Якби, Славку, твоя машина їздила на воді, я б гроші не тикала. Але поки що їздить вона на бензині. І все одно грошей брати не хоче, — захоплено розказує одна з жіночок.
До п’ятирічного Павла, трирічної Лії та дворічного Андрійка — дітей Славка — у селі дітки не народжувалися аж 17 років. Кому народжувати? Одні старі баби. Наймолодша — дружина Славка Зоя — з 1981-го, а ще три жінки, яких вважають «молодими», — від 50 до 60. Решті за 70 і 80. За Вікторію Михайлівну Зелінську, котрій, як каже, «на носі 80», у Світлому старша лише одна жінка. Серед чоловіків молодих наче й більше, але це або інваліди, або десяток нежонатих парубків, котрі за горілкою давно забули про свою статеву приналежність. Дивовижно, але маленький сільський магазин щомісяця дає виручку у 12—15 тисяч гривень. Щоправда, не лише за рахунок продажу спиртного, а завдяки тому, що де, крім магазину, потратити в селі пенсію?
— Найстрашніше дивитися в очі людей, яких знаєш з дитинства. Вони від горілки стали порожні, — каже фельдшер з Підріжжя Лев Матвійович Каліш, який послужив нам у ролі Сусаніна, провівши у Світле.
На подвір’ї найближчої до магазину хати одна з місцевих молодичок (з тих, яким до 60) завзято цюкала сокирою. Великі купи нарубаних дров свідчили, що робити це їй не в новинку.
— Чоловік — пропащий п’яниця, — сумно констатує Вікторія Михайлівна. — У нас люди як і помирають, то або від старості, або від горілки...
Вона б, якби її воля, давно пішла на заслужений відпочинок. Адже на пенсії рахується... чверть століття! Та якщо з села не виїде, то робитиме те ж саме, тільки безплатно.
— Ще склерозу, дякувати Богу, не маю, голова світла. Але ін’єкцію внутрівенну вже боюся робити, щоб не нашкодити людині. Мушу — то роблю. Але боюся. Дочки сварять, аби роботу кидала, ішла до них. А тут люди плачуть, щоб не кидала! Бережуть, уночі піднімають менше. А вдень викликів вистачає.
