Дві години льоту від Києва і ми — в Тіваті, Чорногорія. Перше враження — страшенна спека і пальми на узбіччі льотного поля. Миттєвий паспортний контроль, ми проминаємо маленьку споруду летовища, занурюємося в автобус і вже хвилин за 30, коли ще добре не встигаєш роздивитися південний пейзаж за вікном, зупинка. Автобус в’їжджає на пором, і ми виходимо на палубу... І ось тут я відчула культурний шок. Під тобою — бірюзова прозорість води, яка здається незрозуміло яким чином пролилася між стрімких гір кольору темно-синього марева зі спалахами густої зелені (будь-який митець може з глузду з’їхати від заздрощів, побачивши ці геніально підібрані природою барви).
Чесно кажучи, тоді я ще не усвідомила, що перебуваю в тій самій знаменитій Боко-Которській затоці — найбільшому в Середземномор’ї фіорді, який заглиблюється на 28 км у скелясті гори. «У момент народження нашої планети найпрекрасніша із зустрічей землі і моря сталася в Чорногорії...» Це — на жаль, не я. Це — лорд Байрон написав і написав саме тут, на березі Боко-Которської затоки. А від себе додам, що природа, неабияк попрацювавши, не забула й про людей. Гори, які оточують Боко-Которську бухту, так і залишилися нескореними Османською імперією. Хоча з моря приморськими містами (десь між XIV і XV сторіччями) оволоділа Венеція. Існує навіть легенда. Коли венеційські мореплавці вперше опинилися в цих краях і побачили гори (які насправді — майже цілком з білого каменю), покриті ближче до вершин правічним сосновим лісом, який темніє на заході, вони вигукнули: «Монтенегро», що й означає «Чорна гора»...
До речі, Чорногорією ця територія стала називатися лише з XV ст., до ХI ст. — Дукля, потім — Зета. Перші поселення належать до палеоліту, за доби бронзи і заліза її населяли іллірійці, які в I ст. до н.е. були завойовані Римом, потім Візантією... Взагалі історія Чорногорії (з VII ст. її заселяють слов’яни) це суцільна історія протистояння. Хто лишень не хотів загарбати ці землі. Османська імперія, Венеціанська республіка, Австро-Угорщина... Тільки 13 липня 1878 р. на конгресі країн Європи у Відні було визнано незалежність Чорногорії, проте її було досить скоро втрачено з виникненням 1918 року Королівства сербів, хорватів і словенців (прообразу майбутньої Югославії). Між іншим, це аж ніяк не питання історії, як може здатися. Скоріше — актуальної політики. Так, дуже багато чорногорців сподіваються, що 13 липня все-таки стане офіційним Днем незалежності. А питання про проведення референдуму з приводу відокремлення від Сербії вже півтора роки є предметом гострої загальнонаціональної дискусії.
Як би там не було, але вся ця строката та драматична історія, всі завойовники залишили тут свої сліди. Причому що дивно. Якщо цей вплив інших народів цілком матеріальний і відчувається, скажімо, в архітектурі, культурі, то, схоже, що ментальність чорногорців чи, якщо хочете, їхній національний дух ці удари ззовні лише зміцнили. Мешканці Чорногорії вважають, що не останню роль і на їхній спільній долі і в їхній вдачі зіграла природа. Насамперед, звичайно, гори. А гори тут скрізь...
На площі лише 13,812 км 2 представлено і прибережну смугу, і скелясте плоскогір’я, і рівнини, і високогір’я. А це означає — і тепла Адріатика, де купальний сезон триває 180 днів на рік, і оливкові гаї, і суворі до людини гори із засніженими вершинами, і квітучі оазиси, на яких виростають пальми, олеандри, мімози, ківі, гранати, і швидкі ріки, серед яких і Тара — найбільше вмістище питної води в Європі, а її каньйон за своїми розмірами поступається лише Колорадо в США, і сотні озер, в тому числі й найбільше на Балканах Скадарське...
Мабуть, тому споконвіку чорногорці в будь-яких ситуаціях керувалися двома принципами: охороняти інших від себе і охороняти себе від інших. Вельми розумно. До речі, тоді зовсім по-новому сприймаєш, наприклад, Котор — місто, що немовби пахне історією, і яке розташоване в Кото- Которській затоці. Ми потрапили в нього під час сієсти — одурманливої денної спеки, коли вулиці порожніють, крамниці зачиняються і лише в тіні кав’ярень нудьгують офіціанти в очікуванні одержимих туристів. Так ось, якби не яскраві парасольки вуличної кав’ярні — повне відчуття, що опинився в ХIV ст., коли Котор (сьогодні, до речі, включений до списку світової культурної спадщини ЮНЕСКО) набрав нинішніх контурів. Ось він — ганебний стовп на лобному місці, театр Наполеона, але головні визначні пам’ятки — два кафедральних собори. Католицький — святого Тріпуна (ХII ст.) і більш пізній — православний. А між ними — церква святого Луки, в якій вже декілька сторіч сусідствують вівтар та іконостас...
І мабуть, лише в Чорногорії і міг з’явитися монастир Острог, в якому зберігаються мощі св. Василя Острозького. Його, переховуючись від турків на початку XVII століття, буквально вирубали в скелі на висоті 800 м православні ченці. Коли дивишся на Острог знизу, здається, що він просто витає у повітрі. Коли починаєш підійматися — думаєш: краще б цього не робити ніколи. Ну не може наш автобус утриматися на цьому крутому і вузькому серпантині, бачиш десь там дуже далеко внизу лінії електропередач, і розумієш, що тебе не створено для екстриму... Але як же ченці довбали цю скелю? Так і не збагнеш! Але нам він цікавий тим, що є мало не єдиним у світі православним храмом, до якого йдуть на прощу як католики, так і православні. Це я все про ті два принципи, якими керуються чорногорці.
Не підвів він їх і в новітній історії. У трагічних балканських подіях 90-х Чорногорія обійшлася без людських жертв: на її території воєнних дій не було. Але війна у сусідів, міжнародні санкції проти Югославії не могли не позначитися на житті Чорногорії, її економіці і одній із провідних галузей — туризмі. Сюди просто перестали їздити. Готелі, що в переважній більшості є державною власністю, занепадали, люди залишалися мало не безробітними... Інша річ — раніше... «Ми працювали, як у Чорногорії, а жили, як у Америці», — не без самоіронії говорить професор-германіст Ісмет Караманага, який багато років пропрацював у туристичній сфері, маючи на увазі, що шестимісячний туристичний сезон дозволяв, не особливо напружуючись (натякаючи, схоже, на загальну любов до «соціалістичної праці»), непогано існувати. Турист їхав грошовитий — німці (вони становили 92% гостей), англійці, скандинави... 1991-го все це зруйнувалося. У буквальному значенні — в тому числі.
Яскравий приклад — Ада Бояна. Чверть сторіччя тому на півострові (який з одного боку омивався морем, з іншого — рікою Бояна) Ульцинської рив’єри розташувався прихований від сторонніх очей найзнаменитіший у Європі нудистський центр, що займає площу 6 тис. га. Незаймана м’яка природа, скромні, але комфортабельні бунгала, тепле море і унікальний пляж. Взагалі, в Чорногорії пляжі — всього їх 117 довжиною 73 км — найрізноманітніші: в основному — піщані і дрібногалькові, рідше — кам’янисті. Але на Ада Бояна — пляж особливий. Пісок тут незвичного для очей кольору темного асфальту, оскільки має вулканічне походження, містить 40 видів мінералів і органічних речовин і має, як твердять, цілющі властивості.
Щоправда, переконати себе в тому, що це — добре, особливо в перший момент, дуже складно. Може тому, що частина бунгало сьогодні стоїть порожніми із забитими фанерою вікнами, трав’яниста лука заросла осокою, а на тій пустинній частині пляжу, де ми розташувалися, щоб не бентежити своїм «купальним» виглядом відпочивальників-нудистів, явно давно не було прибиральника. Але варто було ввійти в дуже чисте море, що зливається на обрії з наївно-блакитним небом, все ж таки лягти на прогрітий пісок, і ти починаєш розуміти нудистів, які сповідують повне злиття з природою. Тоді й бачиться все по-іншому. Ось — відремонтовані симпатичні котеджі в тіні квітучих гінвілій, на кортах і спортмайданчиках, схоже, нові покриття, а тут дику природу явно підкорегувала рука садівника... Зате усамітненість і відсутність звуків та запахів цивілізації на Ада Бояні збережено. А це дорогого коштує.
Всі, з ким доводилося спілкуватися в Чорногорії (а це в основному люди так чи інакше задіяні в туристичній сфері), із завидним оптимізмом (мабуть, дійсно гірська країна формує особливу вдачу) оцінюють «вакуумні» для розвитку галузі 90-ті. Мовляв, нема добра без лиха. Звичайно, те, що багато наших курортних зон ще не освоєно — мінус. Зате безперечний плюс у тому, що в нас тут збереглися оази незайманої природи. Де ви ще знайдете таке в самому центрі Європи? І проголошують на державному рівні Чорногорію країною чистої, незайманої і захищеної природи. Причому, захищати її готові не декларативно, а абсолютно конкретно. Наприклад, у Чорногорії проблеми з електроенергією. Щоб вирішити її, з’явився проект про створення ГЕС на річці Тара. Громадськість, яка, здавалося б, у цьому кровно зацікавлена (електрика дорога, а середня зарплатня в країні 200 євро), чинила опір — збережемо національне надбання! Скупщина (парламент країни) погодилася. Тепер ось витрачаються. Але щось мені підказує, що всі ці витрати окупляться сторицею.
Більше того — вже окупаються. Туризм у Чорногорії почав, власне, відроджуватися з середини — кінця 90-х років. Репутацію однієї з найбільш прибуткових галузей економіки він уже повернув — залежно від регіону показники ефективності становлять від 15 до 30 відсотків. А сьогодні Чорногорію оголошено країною елітного туризму. Що це таке?
Власне, в цьому й намагалася розібратися група київських журналістів. Прес-тур було організовано Національною туристичною організацією України при підтримці Міністерства туризму і Національної туристичної організації Чорногорії.
Про те, що нам вдалося з’ясувати — в наступному номері.
