Як вже повідомляв «День», минулого тижня в Острозькій Академії пройшла спільна акція цього вищого навчального закладу, нашої газети та Кам’янець-Подільського університету, під час якої відбулася публічна лекція професора з Кам’янця-Подільського Валерія Степанкова про Українську національну визвольну революцію 1648 — 1676 рр. (з її текстом можна буде ознайомитися в одному з найближчих номерів «Дня»). Таким чином, можна говорити про відродження традицій публічних лекцій. Під час акції також було оголошено про заснування іменної стипендії від головного редактора «Дня» Лариси Івшиної та про конкурс на здобуття цієї стипендії. Це рішення підтримали і журналісти нашої газети. А одна з умов отримання стипендії — вміння висловлювати свої погляди і відстоювати їх (і в пресі також). І саме в Острозькій Академії ми побачили молодь, яка здатна це робити. І хоча студенти Академії мають можливість змагатися за інші гранти та стипендії, започаткування стипендії від головного редактора «Дня» — це прецедент (що зазначає і ректор Острозької Академії Ігор ПАСІЧНИК). Адже вперше йдеться про стипендію не лише за високі показники у навчанні, а насамперед, за публічну діяльність. Після лекції вихованці Академії сповна використали можливість поспілкуватися як з відомим істориком, так і з головним редактором «Дня». Здавалося, цього разу запитань було ще більше: адже студенти вже встигли детально ознайомитися з книгами з бібліотеки нашої газети — «Україна Incognita» та «Дві Русі». І якби ректор Академії Ігор Пасічник надав можливість висловитися всім присутнім (а на зустріч прийшло кількасот студентів), делегації «Дня», можливо, довелося б залишитися в Острозі ще надовго... Але й тих запитань, що були поставлені, вистачило, щоб ще раз пересвідчитися: студенти Острозької Академії свою країну вже давно обрали, а головна їхня турбота — переведення знань про неї (як історичних, так і сучасних) із статусу «приватної власності» окремих осіб у статус національного надбання. Сьогодні ми пропонуємо вашій увазі найцікавіші фрагменти розмови головного редактора «Дня» Лариси Івшиної зі студентами Академії.
ПРО ІДЕАЛІЗМ
Олег ФУРМАНЧУК, студент третього курсу, правничий факультет:
— У книзі «Україна Incognita» діячі Центральної Ради називаються ідеалістами. Але чи не вважаєте ви, що визначення їх як ідеалістів може зменшити позитивну оцінку сучасниками їхнього внеску в український державотворчий процес? Оскільки існує небезпека, що спрацюють певні стереотипи: мовляв, ідеалісти — люди, які багато в що вірять, але мало що роблять, і таким чином діячі Центральної Ради сприйматимуться дещо негативно...
— Бажання «підфарбувати» щось своє завжди відображає певні страхи молодої країни. Зараз нам хочеться зробити всім «своїм» якнайкращий вигляд. І на інстинктивному рівні це, може, непогано. Але, з другого боку, слід подорослішати, щоб абсолютно спокійно, реалістично сприймати факти — такими, якими вони були. І дуже важливо, я думаю, на прикладі тих же діячів Центральної Ради застерегти від певних учинків і сучасних політиків. Треба, щоб сучасні люди оцінювали вчинки історичних персонажів і з погляду сьогоднішніх потреб і сьогоднішнього будівництва держави. Адже ми бачимо стільки прекрасних політичних «солов’їв», діяльність яких приносить непоправну шкоду... Можна їх називати ідеалістами, можна їх називати послідовниками народників. Але факти свідчать: те, про що сказав Віктор Черномирдін, — хотіли як краще, а вийшло як завжди — буває не тільки в сусідів. У нас це повторюється з певною циклічністю. Я слухала деякі моменти лекції професора Валерія Степанкова про Українську національну визвольну революцію 1648 — 1676 рр. і іноді просто не могла стримати свою реакцію. Тому що відчувала: це — абсолютно точне визначення помилок сьогоднішніх політиків. Тільки, можливо, сьогодні йдеться навіть вже не про ідеалізм. Адже, якщо є в кого вчитися, а люди не вчаться — це трошки інакше називається. Тому я думаю, що те, що було в історії ідеалістичного від чистоти душі — таким і залишиться. А те, що було часом просто від неуцтва, має бути переоцінене, й усі висновки повинні бути зроблені — боятися цього не слід.
ШВЕЙЦАРСЬКІ КОРОВИ ТА «ДЕВИЧЬИ СЛЕЗЫ»
Галина КОХАН, студентка, спеціальність «Політологія»:
— На вашу думку, які витоки духовної кризи в Україні на сучасному етапі?
— Я думаю, цю тему треба було б для себе дуже серйозно осмислити. От, наприклад, в Україні є еліта та є люди в різних сферах діяльності, які досягли найвищих вершин, які можуть бути взірцем, які можуть бути надзвичайно запитані в засобах масової інформації. Вони зараз дуже потрібні. Але чому ми їх не бачимо? Чому, скажімо, філософа Сергія Борисовича Кримського (хоча протягом останніх років він інколи з’являється в якихось шоу чи в інших програмах) ніхто ніколи не чув повноцінно — так, як він того заслуговує? Як і багатьох інших, дуже потужних інтелектуалів, які могли б наставити, роз’яснити, просвітити й застерегти.
Я схиляюся до думки, що в Україні є еліта, але немає інфраструктури її виведення на належні місця. Зокрема й на політичні рівні. В Україні розбалансований суспільний організм. Це, я переконана, і є наслідком (і водночас свідченням) певної кризи духовності. Один простий приклад. Нещодавно я повернулася із Швейцарії, де побачила таку картину. На одному з центральних телеканалів Швейцарії (такої собі аграрної країни, в якій, здається, просто нема куди подіти гроші) йде програма... про корів. З великою повагою до людей, які за ними доглядають, з показом, як цих корів годують, чим годують тощо. І завершується ця програма аукціоном корів. І хороша племінна корова коштує, як нормальний автомобіль. І мешканці такої собі аграрної країни Швейцарії замість того, щоб дивитись «Девичьи слезы», чогось раптом дивляться програму про корів. Я думаю, можливо, тому, що вони розуміють, що це — те, з чого живе країна, як вона живе. Не тільки швейцарські, уславлені в поколіннях сири, але й інша продукція, яка пов’язана з коровами. Не тільки банкіри (хоча, безумовно, й вони), але й інші люди, які тримають економіку, — зокрема ті, що вирощують корів. І увага до цих питань свідчить про наявність пріоритетів — це теж духовність.
Я, звичайно, розумію, якщо хтось у нас не побачить «Девичьи слезы» чи якусь іншу програму такого ґатунку, якщо країна цього не побачить, вона не буде знати, що їй завтра вранці робити... Складається саме таке враження. Створено паралельний світ. І дуже багато років комунікаційні потреби українця не задовольняються, він не знаходить відповідей на свої насущні запитання. І — я вже про це говорила раніше — складається парадоксальна картина: в часи найбільшого розквіту інформаційних технологій все більш запитаним для донесення правди, донесення поглядів, ідей стає метод «від хати до хати». І цей розрив у системі комунікацій, на мій погляд, свідчить також про порушення духовної сфери суспільства. А повноцінна комунікація дуже важлива. І коли ці «тромби» створюються в суспільному організмі, коли немає обміну ідей, коли, наприклад, для того, щоб дізнатися, що в Острозькій академії працюють викладачі такого високого рівня, слід безпосередньо їхати до Острога, то чи це нормально? Чи може молода країна дозволити собі таку розкіш — залишати в темноті невідомості своїх найосвіченiших, найрозумнiших людей? І це — лише найменша часточка тієї проблеми, про яку можна говорити й далі: ми сьогодні торкнулися тільки того, що мені найближче, — сфери масових комунікацій.
АРХІТЕКТУРА ТА СУПЕРЦИНІЗМ
Тетяна ПОПОВА, студентка четвертого курсу, «Іноземна філологія»:
— Чому ви в своєму двотомнику історичних нарисів приділяєте таку велику увагу архітектурним спорудам?
— Це для нас дуже важливе питання. Колись, побувавши в Петербурзі (тоді він ще називався Ленінград), я відчула важливу річ, яку один відомий соціолог мені підтвердив. Він сказав, що коли проводили дослідження щодо вивчення залежності розвитку міських дітей від того місця, в якому вони народжуються й живуть до зрілості, то виявили різкі відхилення в розвитку між дітьми, які ростуть в кварталах історичної забудови, і тими, які ростуть в районах стандартних забудов. (Я не кажу про село, бо там зовсім інша ситуація). Так от, виявилося, що перші значно краще сприймають інформацію й більш естетично розвинені. Звичайно, це не означає, що цього розриву не можна подолати, але він був дуже чітко зафіксований. Крім того, я переконана, що всі розуміють: те, що залишилося в Україні з архітектури, для нас — безцінне свідчення нашої «застиглої музики» й нашої духовності та водночас велике застереження. Колись, коли ще не було й мови про реконструкцію майдану Незалежності — головної площі столиці, я написала для нашої газети невелику статтю, яка називалася «Без пафосу». Я мала на увазі, що поки не відстоялося в головах, нічого в історичному центрі Києва будувати не треба. Все ж таки всі історичні потрясіння, через які пройшла країна, чимось схожі на тяжку контузію. І з неї мало хто виходить цілком неушкодженим, з ясними думками, відчуттями, з готовністю генерувати нові ідеї. Треба дати цьому розбитому організму якийсь лад. У такі часи дуже рідко з’являються нові прекрасні будови. Але ж архітектура — це світоглядна річ! І те, що відбувалося протягом останніх років у Києві, ми не випадково сприймали як духовну катастрофу. Якщо б колись можна було уявити собі, що під Софією Київською будуть будувати фітнес-центр і басейни... І якщо ми не відчуватимемо болю від цього, якщо це нас не зачіпатиме, значить, ми вже просто змертвіли. І тому треба було дати якийсь поштовх, протестувати, живі ми чи вже ні... Це стосувалося не тільки Софії. Я, наприклад, знаю, що Лариса Павлівна Скорик дала доручення своїм студентам з архітектури, щоб вони окреслили — на майбутнє, на колись — яким би вони хотіли побачити майдан Незалежності. Я розумію, що це може комусь не сподобатись. Скажуть: навіщо, мовляв, тільки поставили, що ж там знову будувати? Ні. Мова не про те. Але, розумієте, є цинізм надзвичайний, а є суперцинізм. Йшлося про створення Музею державності на Майдані, а створили магазини. Тобто вже наперед було сказано щось таке, щоб наївні й легковірні покивали головами та сказали: ну добре, хоч який буде, а Музей державності, все-таки ми на це погодимося. Не треба погоджуватися на мінімум. Треба завжди вимагати максимуму. Особливо в своїй державі. І тоді не буде таких ситуацій. Звичайно, з одного боку, можна сказати: діти приїжджають, дивляться на ці магазини в центрі Києва: «Ой, і ми, Химко, люди... От є в нас такі магазини. Ми вже мало не за кордоном...» Насправді, я вважаю, це — великий ляпас не тільки всім киянам, але багатьом українцям, які сподiвались, що ця забудова (яка велася без проекту) — майбутній Музей державності, як їм обіцяли... Відкрили торговельний центр... Розумієте, цей катастрофічний час великих грошей, які тиснуть на голову, треба пережити, можливо — з мінімальними втратами. Я думаю, що зараз, з приходом нового архітектора Києва, ці процеси, можливо, зупиняться. Адже вирубували парки, розбирали Володимирську гірку! А київський ландшафт сам по собі є великою цінністю. До речі, в багатьох країнах таких краєвидів і близько нема. Але їх треба вміти роздивитися! І саме тому ми в своїх публікаціях, книгах багато говоримо про архітектуру. І разом з тим — про світогляд і духовність.
ПОСТФАКТУМ
Руслана КАЛАМАЖ, помічник ректора «Острозької Академії»:
— Поки в нашому суспільстві багато говорять про пасивність молоді, її байдужість до політики, несформованість її громадянської позиції, Лариса Олексіївна Івшина, започаткувавши іменну стипендію, показала приклад, як можна конкретною справою спонукати молодих людей цікавитись різноманітними аспектами життя держави, висловлювати свою думку, отримувати додатковий бонус для реалізації своїх соціогенних потреб, усвідомлюючи, що твою думку почуто й прийнято. Оголошення конкурсу на здобуття стипендії головного редактора газети «День» викликало надзвичайно широкий резонанс у колі студентів Острозької Академії. Відгукнулися навіть ті, які зараз перебувають за кордоном, беручи участь у міжнародних студентських проектах обміну. Приємно, що одна з таких учасниць Аліна Захарчук, яка проходить дев’ятимісячне стажування в США на журналістських студіях, написала, що нізащо не пропустить унікальної можливості опублікуватися в своїй улюбленій газеті. Отож, треба тільки подякувати Ларисі Олексіївні за те, що вона, маючи непересічний журналістський талант та унікальний досвід роботи, вміє знаходити та визнавати непересічність інших. Я чомусь впевнена, що для багатьох студентів Острозької академії етап самовизначення в житті поділиться на дві частини: до та після зустрічі з Ларисою Івшиною.
Ліна ОСТАПЧУК, студентка четвертого курсу, «Філологія»:
— Ідея проведення конкурсу на здобуття стипендії від головного редактора «Дня» дуже хороша, оскільки нас цікавить журналістика. Ми пишемо для нашої газети — газети Острозької Академії. Хотілося б співпрацювати також з вашим виданням.
Галина КОХАН, студентка, спеціальність «Політологія»:
— Мені дуже сподобалась як лекція пана Валерія Степанкова, так і виступ пані Лариси. Щодо лекції, то це була не суха історія, це була позиція людини, живі враження, підкріплені історичними фактами. А під час виступу головного редактора «Дня» відчувалося, що людина розбирається не лише в політичному житті, а взагалі в житті країни, як кажуть, тримає руку на пульсі країни. Щодо стипендії, то я намагатимуся подавати роботи, писати для «Дня» — побачимо, що вийде. Звичайно, стипендія — це стимул. Гроші завжди стимулюють, особливо студентів.
Наталя ДУБАСЮК, студентка п’ятого курсу гуманітарного факультету:
— Так невимушено, як на зустрічі із пані Ларисою Івшиною, я не відчувала себе навіть на вечірці зі своїми друзями. Ми дуже вдячні, що вона повернулася до Острозької Академії, й сподіваємося, що в майбутньому знову побачимо її в нас. Також хочу подякувати за зустріч з професором з Кам’янця-Подільського Валерієм Степанковим, яку влаштувала головний редактор «Дня». Наша історія дійсно має ще дуже багато «білих плям», і такі люди в сучасній Україні — на вагу золота. А наші студенти, й зокрема я, прагнемо цих знань і сподіваємось, що завдяки таким публічним лекціям «білі плями» зникатимуть. Дякуємо наперед за наступний оголошений візит — коли ми дізнаємось, хто стане переможцем конкурсу на здобуття стипендії від головного редактора «Дня».
Олена ГАВРИЛЕВИЧ, студентка правознавчого факультету, другий курс:
— Радує, що в Україні з’являються засоби масової інформації, яким хочеться вірити, які спрямовують — певною мірою — твоє життя. Хочеться вірити, що таких творчих колективів, як колектив «Дня», буде дедалі більше, бо газета робить дуже великий внесок у формування й продукування української еліти, свідомої української політичної думки, в будівництво й розвиток інформаційних технологій в Україні. Чесно, я в захопленні.
