Останні десять років розвиток освіти в Україні визначала прийнята урядом Програма «Україна. Освіта в ХХI столітті». Сьогодні вже розпочато роботу над Національною доктриною розвитку освіти країни, яка розглядатиметься на з’їзді працівників освіти у жовтні цього року. Про новий документ читачам «Дня» розповідає координатор проекту, директор Iнституту вищої освіти АПН України, доктор філософських наук, професор, член-кореспондент АПН України Віктор АНДРУЩЕНКО.
Десятиліття незалежності України дало унікальний досвід реформування суспільства загалом і його окремих підрозділів. Не є виключенням і така людиноємка суспільна підсистема, як освіта. В результаті реформаторських кроків останнього десятиріччя (кожен iз яких осмислювався поетапно і «доктринальним» чином) частка освіти, яка дісталась нам у спадок від колишнього СРСР, перетворилась у досить збалансовану національну систему освіти незалежної держави, визнану в Європі й в світі, а тому й конкурентоспроможну. Разом з тим, в ході реформування галузі нам не вдалося уникнути ряду суттєвих прорахунків. Вітчизняний і світовий досвід останнього десятиліття виявив додаткові резерви розвитку галузі. В свою чергу, цивілізація, яка вступила в нову тисячолітню фазу, пред’явила до людини (культури, освіти) додаткові вимоги. Помітним є й стрімкий динамізм світових соціокультурних процесів. Сьогодні інформація накочується на людину майже обвально. Знання подвоюються й потроюються надто швидко. Все це треба переосмислити, зробити висновки, скорегувати освітню політику.
Україна завжди мала високоякісну освіту. Ще з часів Острозької і Києво-Могилянської академій до нас на навчання приїздили студенти з усього світу. Непоганою вона є й сьогодні. Незважаючи на кризові процеси в економіці, суспільству і державі вдалось уникнути руйнації системи, зберегти високу якість освіти. Наші школярі практично завжди займають перші або призові місця у міжнародних олімпіадах. Ми маємо ряд визнаних університетських шкіл, наприклад, Київська, Львівська і Харківська. В нас є вищі технічні, технологічні, медичні, будівельно-архітектурні, педагогічні та інші навчальні заклади, які очолюють науково-технічний прогрес і підготовку кадрів у своїх галузях. А Київський шевченківський університет взагалі входить у двадцятку найкращих університетів світу! Досвід цих вузів без перебільшення є національним надбанням. Саме він має стати тим основним підґрунтям, від якого, власне, й розпочинається модернізація вищої освіти у відповідності з потребами практики. Збереження минулого і одночасно його осучаснення у відповідності з світовим досвідом — такою має бути загальна ідеологія реформи системи освіти, спрямованої на підвищення її ефективності, конкурентоздатності. Разом з тим, освітній потенціал України має й суттєві суперечності. Наші випускники все ще надто повільно освоюють іноземні мови (освіченою ж за європейськими підходами вважається людина, яка володіє як мінімум 5-ма мовами!). Вони недосконало володіють комп’ютерними технологіями, рутинно виховують в собі демократичне мислення, спосіб поведінки і культуру, не говорячи вже про ринкову адаптацію. Звернімо увагу й ще на один аспект проблеми: американці значно випередили нас у галузі освоєння космічних технологій, інформаційної й обчислювальної техніки, організації побуту й туризму, відпочинку, розваг; світ подолав конфронтаційні форми вирішення соціальних суперечностей; люди налагодили цивілізоване виробництво і споживання. Ми ж, як і раніш, як у виробництві, так і в побуті користуємось надто недосконалою технікою, проживаємо переважно в непристосованих приміщеннях, дихаємо радіацією й періодично здригаємось від чергового вибуху шахтного газу чи авіакатастрофи. Наші автомобілі гірші, ніж на Заході; наші поля — менш урожайні, ніж в Європі; наші люди все ще шукають ворога, який заважає їм (тобто нам) розбудовувати державу і рухатись у цивілізоване суспільство. Звичайно, не все залежить від «інтелектуального потенціалу», а тим більше, від освіти, але реформа освіти — це реальність, від якої заховатись неможна. Які ж суперечності стримують розвиток галузі? Ці суперечності, насамперед, внутрішні. Освіта — це консервативна система. Вона надто обережно сприймає нововведення й надто повільно перебудовується. Хіба ми не бачимо, як болісно реагують освітяни, особливо старшого покоління, на перехід на дванадцятирічний термін, семестрову модель, нову систему оцінки якості навчання? Але ж це супер необхідні заходи, хоч і «косметичні». А що буде, коли розпочнуться змістовні, предметні, технологічні, інформаційні нововведення?! Перша суперечність тому знаходиться всередині нас самих: ми маємо навчитись бачити нове, розуміти його сенс і сприймати його як необхідність обумовлену часом і новими соціокультурними реаліями. На жаль, багато з нас є надто впевненими (якщо не сказати, самовпевненими) щодо колишньої і нинішньої якості нашої освіти, свідомо чи не свідомо блокує реформу, уникає від необхідності шукати і знаходити, освоювати новітній досвід, особливо розвинених країн світу. Друга, не менш вагома суперечність розгортається в царині педагогічної теорії. Ми пишаємось Макаренком і Сухомлинським. Їх теоретичний і практичний досвід унікальний. Його потрібно вивчати і вивчати. Те ж саме можна сказати й про такі видатні імена, як Ващенко, Русова, Стешенко. Але сьогодні цього замало! Життя рухається вперед і теорія не може не розвиватись. На жаль, ми надто «повільно думаємо», багато чого не знаємо, мало експериментуємо. Незважаючи на наявність потужних педагогів і вчених, «хорошої педагогічної теорії» в Україні все ще не створено. Педагогічна наука (як і освітянська практика загалом) потребують більш вагомої й розгалуженої підтримки з боку держави і суспільства. А це вже — третя суперечність, зовнішня, яка стримує реформу галузі, можливо, ще більш відчутно, ніж дві внутрішні. Держава має скорегувати пріоритети. Із кризи суспільство виведуть не «політичні краснобаї» і «нові українці», а вчені і виробничники, які створять нові технології, в тому числі й педагогічні, і впровадять їх в практику.
Практика XXI століття відкривається, насамперед, інформаційними технологіями, комп’ютерними системами, лазерним зв’язком, біотехнологіями й рядом інших новацій. Світове лідерство, добробут, успіх і прогрес належить тим народам і культурам, які першими зорієнтувались в цьому й забезпечили підготовку фахівців, спроможних його освоїти і впровадити в практику. Якщо ми хочемо йти в ногу з часом, бути «розумними й багатими», ми маємо віддати належне школі і вузу: з одного боку, забезпечивши їм солідну державну підтримку; з іншого — переорієнтувавши зміст навчання з простого запам’ятовування матеріалу на виховання здатності до самонавчання, особливо в царині дисциплін, які визначають науковий і технічний прогрес цивілізації. Мова йде, таким чином, про фундаменталізацію освіти, як основну вимогу століття, яке розгортається. Фахівцям відомо, що в змісті освіти є багато дріб’язкового матеріалу, який відволікає від головного, а то й просто дублюється. Понад те, шаленіюче зростання обсягу знань робить проблематичною модель «розвитку навздогін», до якої підштовхує нас ситуація. Ми маємо вийти за ці межі й стати на шлях фундаменталізації освіти. На жаль, в Україні інтегрованої, фундаментальної наукової картини світу, на основі якої можна було б розгорнути цей процес, ще не створено. Школа і вуз продовжують готувати людину досить вузького світобачення, обмеженого стратегічного техніко-технологічного і гуманітарного мислення і творчості. Другою, не менш важливою вимогою нового століття є актуалізація гуманітарних пріоритетів. Людство боляче пережило дві світові війни, сталінські ГУЛАГи і фашистські концтабори. Воно здригнулось від ряду світових катастроф, спричинених недосконалістю, здавалося б, супер-надійних техніко-технологічних систем. Його охопив страх і трепет розвалу останніх імперій і міліонних жертв, покладених на вівтар міфічних пріоритетів. Разом з тим, людство навчилося цінувати життя, свободу і вільний вибір духовних цінностей. І хоч на Планеті час від часу виникають локальні зіткнення, всіма засобами людство намагається утвердити ідеологію миру і толерантності, співробітництва і милосердя. Цивілізація прагне до демократії. Й саме освіта має забезпечити цьому прагненню інтелектуальну підтримку. Освіта XXI століття має бути гуманізованою, тобто особистісно зорієнтованою, базуватись на загальнолюдських цінностях, органічно поєднаних з цінностями національної культурно-історичної традиції. В її центрі має стояти людина, вихована в демократичних традиціях і підготовлена до співробітництва з іншими людьми і народами. У якості ключових категорій освіти постають поняття толерантності, співробітництва, дискурсу. Ми маємо наповнити їх конкретним змістом. Одночасно, освіта має формувати людину як патріота і громадянина. Демократичний світогляд не може бути космополітичним. Повага до народів світу стає осмисленою цінністю лише тоді, коли вона базується на повазі до власного народу, власної культурно-історичної традиції, до батьківських духовних цінностей, до мови. Ви пам’ятаєте, які дискусії точились навколо курсу «українознавства»? Але ж результату немає. В одних закладах освіти цей курс вивчається, в інших — ні. Зрештою, останнє слово мають сказати вчителі й вчені. Але ж ясно і так: інтегроване знання про народ, державу і культуру має давати інтегрована дисципліна, яка пронизує навчальний процес загальноосвітньої школи, виховує до них любов і повагу учня як до рідного, субстанційного, дарованого на вічність. Саме під цим кутом зору ми маємо переосмислити зміст і спрямованість навчально-виховного процесу в школі й вузі. Без такого переосмислення наше входження у XXI століття може стати проблематичним. Те ж саме стосується і екологічних пріоритетів. Як зазначають вчені, сучасні виробничі технології не лише в Україні, але значною мірою і в світі, вичерпали свій екологічний і людський потенціал. Вони розвиваються багато в чому неконтрольовано й загрозливо. Від загибелі «Титаніка» до Чорнобильскої аварії відстань не така вже й велика. Однак вона дала людству можливість зрозуміти: світ може просто зникнути. Чорнобиль — це не лише одна з пересічних аварій однієї (нехай, навіть, і надто складної) з техніко- технологічних схем; це — крах всієї філософії технократизму, ширше — індустріальної епохи господарювання, яка базувалась на зневазі до людини, природи і техніки. Саме через освіту і науку, школу і культуру ми повинні вийти за межі індустріального, і навіть постіндустріального мислення й впровадити принципово нові підходи, які б базувались на гармонії людських, природних й техніко-технологічних пріоритетів. Саме ці, власне, як і ряд інших суттєвих вимог нового століття, мають ввійти в нашу освітянську Доктрину у якості визначальних принципів чи пріоритетів.
До розробки Доктрини залучені найкращі фахівці, які є в Україні — вчені НАН України, Академії педагогічних наук, інших галузевих академій, педагоги-практики, представники освітянської громадськості, відповідальні працівники органів державного управління, а також зарубіжні вчені і експерти. Побутує думка, що наші фахівці — «діти тоталітарного минулого» — не здатні побачити майбутнє, що ми повинні «передовірити» цю справу західним експертам. Ця думка хибна. У нас є власний глибокий теоретичний і практичний розум, а головне — є люди, здатні не лише змоделювати майбутнє, але й наблизити його у відповідності з цивілізаційним досвідом. Звісно, від допомоги західних експертів також відмовлятись не варто. В Інституті вищої освіти створено Інформаційний центр, який має вихід в Інтернет і веде розгалужену роботу по збиранню інформації в Європі та в світі. Особливо важливим для нас є досвід постсоціалістичних країн, які освітянську реформу вже практично завершили.
