Минулого тижня виповнилося два роки з моменту призначення Станіслава Ніколаєнка на посаду міністра освіти й науки. За роки незалежності України відчуття громадян щодо якості й доступності освіти пережили низку трансформацій: від райдужних сподівань до зневіри й упевненості у непереможності грошей. Тим часом останні роки освітяни пережили кілька реформ і чекають на нові експерименти та нововведення. Про те, які питання й проблеми сьогодні є найбільш актуальними, про досягнення і пріоритети, про те, як зберегти й розвинути якість української освіти і науки Станіслав НІКОЛАЄНКО розповів «Дню».
ДІЛА НЕ НАШІ, ДІЛА МОНАРШІ...
— Пане міністре, нещодавно ви домовилися про співробітництво із міністерством освіти й науки Росії. Було створено спільну комісію, яка вивчатиме «спірні глави» історії відносин наших країн. Розкажіть про це детальніше.
— У нас із Фурсенком (міністр освіти й науки РФ. — Ред.) розмова не тільки про історію. У нас і про біологію розмова йде, і про хімію, і про фізику тощо. Спільна комісія істориків України та істориків Росії працює вже третій чи четвертий рік. Восени ми домовилися інтенсифікувати цей процес. Ідеться не про шкільні підручники — готується збірник, до якого ми, українці, пишемо про Україну російською мовою, а росіяни пишуть про Росію українською мовою, і ми даємо своє трактування, а вони — своє.
Ми аналогічно розробляємо підручники з поляками. Німці от поставили перед нами питання, як висвітлюються відносини між Україною і Німеччиною. Їх цікавить багато моментів, зокрема, Велика Вітчизняна війна. Так само у нас і з Росією. Комісія створена, туди входять науковці, вони дискутують, з'ясовують такі положення. Як працює комісія? У неї є свій план, але це не означає, що я приїду в Росію і їм правитиму підручники! В угоді чітко це написано. Там не написано «переписування підручників» — підручники пишуть фахівці відповідно до планів, програм і стандартів, затверджених урядом України.
— Уже шість років українські школярі навчаються за дванадцятибальною системою оцінювання. Чи виправдовує вона покладені на неї сподівання?
— Це оцінювання не є визначальним у якості української освіти. Це косметичний захід. Я вам відверто скажу: у мене рука сильно тягнулася відмінити його, повернутися до п'ятибальної системи оцінювання. Але я разом з моєю командою і урядом подумав, що потрібно для освіти зробити дещо більше, системніше, стратегічніше і не починати з оцього дрібного. Ми провели соціологічне дослідження. Ситуація така: приблизно 60% дітей вважають, що 12- бальна система оцінювання дещо ліпша. Тобто діти, які не знали 5-бальну систему оцінювання, кажуть, що 12-бальна гарна. А з тих, хто вчився за 5- бальною системою, майже 60 відсотків вважають її кращою.
До того ж, ми адаптуємося до єдиних загальновизнаних умов. Поступово переходимо до загальних правил, які існують у європейській вищій школі. Там домінує і рекомендована семибальна система оцінювання. Тому ми зараз спокійно дивимось, як спрацює закордонний масив реформ у вищій школі, і одночасно при переході на 12 річнусистему навчання будемо адаптувати середню школу під ці умови. Не виключаю, що в перспективі ми можемо перейти до іншої системи оцінювання, зрозумілої вже й у школі, у дитячому садку, і в профтехучилищі, і в університеті. Зараз ми витримуємо паузу.
— Чи буде в Україні повноцінне профільне навчання і коли?
— Днями я мав цікаву розмову із міністром праці і соціальної політики. Я поставив йому запитання: де ділися в нас центри, які дозволяли визначити психологічні особливості людини і її здібність до тієї чи іншої професії? У таких центрах дітей тестували. Скажімо, ви визначили, що я «людина — техніка», а ви «людина — абстрактний образ», а ще хтось, скажімо, «людина — людина». Їй, отже, працювати потрібно з ким? З людьми — вчителем, політиком і так далі. Ви — «людина — абстрактний образ», у вас в науці були б успіхи, я «людина-техніка», з мене гарний був би інженер. Але якщо навпаки, то починається трагедія. Тому, коли ми говоримо вихід на спеціальність, ми повинні починати з дитячого віку, з діагностування, а вже тоді треба обирати профіль. Бо діти хочуть стати юристами, економістами, не знаючи, чи здатні вони до цього. Хтось хоче бути вчителем — а чи здатний він? Ще Василь Сухомлинський казав, що таке пекло і що таке рай. Ті самі люди й там, і там, тільки в пеклі всі працюють не за покликанням. А в раю — роботу роблять ті, кому це потрібно робити.
ТЕОРЕМУ ПІФАГОРА — В ПОБУТ!
— У школі постійно змінюються навчальні плани і програми. Чи встигає міністерство готувати нові підручники?
— Сьогодні вже шість класів працюють за новими навчальними програмами. Уже в цьому році ми підвели підсумки по першому — четвертому класах, побачили певні недоліки, внесли корективи. У цьому році починає навчатися за новою програмою сьомий клас. Паралельно іде конкурс з відбору підручників. Уже є підручники, написані за новітніми програмами, на основі нових стандартів. Раніше з підручниками було важко, а тепер — бачите (Станіслав Миколайович показує на два чималі стенди, заставлені книгами), це вийшло в цьому році для вищої і середньої школи. Це перші пробні підручники, на них багато нарікань. Зараз перший і другий клас уже користуються підручниками другого видання. Два-три роки вони апробовуються, а потім знову буде змінюватися програма і так далі. Нам треба змінити радикально підхід до змісту освіти.
— І який саме зміст треба вкладати в освіту?
— Суть педагогічного експерименту — іти від знаннєвого способу навчання до компетентнісного підходу. Різниця між знаннєвим і компетентнісним дуже проста. Ми маємо дати дитині не суму, а систему знань, за допомогою якої вона знайде своє місце в житті, отримає якісну освіту і якісне життя. Ми можемо виграти в Європі, в світі будь-яку олімпіаду з математики, фізики, хімії — не завжди, але можемо. Але ми не можемо застосувати ці знання так, як їх застосовують на Заході.
От, наприклад, можна в сільській школі дати знання, що таке об'єм. Можна розказати, що таке теплоємність і кількість температур. А можна розказати і потім вирішити питання: у вас будинок таких розмірів, такі кімнати, такі стіни. Ваше завдання — перше, скільки потрібно на опалювальний сезон кам'яного вугілля, дров або торфу. Ви повинні порахувати об'єм конкретного будинку — у кожного учня буде інший об'єм, висота, стіни, теплопровідність, втрати; яке опалення — в грубі, батареї чи газом, потім ще в кінці сказати, скільки це буде коштувати і зробити висновок. У нас сьогодні всі люди грамотні. Але якщо ділянка не прямокутної форми, то в нас велика кількість людей не порахує площу цієї землі. Люди не можуть порахувати площу, тому що тут є неправильний трикутник, а він рахується зовсім за іншими формулами. А всі знають і теорему Піфагора, і якості прямокутного трикутника і так далі. Тому сьогодні головне — навчити, як знання застосувати.
— Чи можна назвати українську шкільну освіту якісною? Чи здатні наші школярі конкурувати зі своїми ровесниками з інших країн?
— Я запитанням на запитання відповім: добре, а наш водій гірше їздить за американського водія чи не гірше? А ви одразу задаєте питання: а на якій машині їздить наш водій? На «Запорожці». На яких дорогах? На наших, сільських. Я питаю: вчитель наш чим відрізняється від американського? Наш вчитель що хочеш може зробити. Це добре генетичне коріння, добрі традиції... Але питання: в яких умовах працює вчитель? Чи маєте ви сьогодні повне оснащення в кабінеті хімії? Чи можете з п'ятдесяти лабораторних робіт будь-яку зробити? Чи маєте сьогодні зв'язок з інтернетом і можете на історії подивитися будь-яку карту, схему будь-якої битви? Чи ви, скажімо, можете дозволити собі досліди такої лабораторії, як тепличне господарство — ви ж повинні тут і пасинкувати, й опилювати перехресним методом і так далі — чи це все на пальцях, на крейді?
Тому будемо говорити відверто: радянська школа початку, середини і другої половини XX сторіччя була передовою. Не випадково після того, як Гагарін у космос полетів, сотні делегацій поїхали в СРСР. І перше, куди вони прийшли — в школу. Що це за школа, що підготувала Корольових, Гагаріних, космонавтів, інженерів?.. Зараз ми маємо освітні нові програми, нові посібники, підручники й так далі. Але десять років кризи безпроглядної, коли школи не опалювалися, коли не платилися зарплати — все ж це дарма не пройшло. Зараз пішов період стабілізації. Але нам потрібно сьогодні не засидітися на періоді стабілізації, а йти рішуче вперед.
— І ми йдемо?
— Ми робимо перші кроки. Наприклад, в інформатизації. Три-чотири роки тому ми мали менше половини шкіл, оснащених комп'ютерною технікою. Тепер їх приблизно 76%, але вже ми рахуємо тільки сучасні комп'ютери — не «Корвети», не «Поиски», які були ще до 90-го року, а сучасне обладнання. У цьому році ми придбали рекордну кількість комп'ютерів. Плюс проект Світового банку — п'ятсот комп'ютерних класів, плюс ми вже майже закінчуємо забезпечувати профтехосвіту, почали робити закупки в технікуми. Тобто вирішується головне питання інформатизації — зв'язок із зовнішнім світом. Учень чи студент повинен знати, що нового в закордонній науці, читати профільні журнали, брати участь у дискусіях, інтернет-конференціях і так далі. Почали поставляти перші класи фізики, хімії, біології.
«ШАРАШКІНА» МАГІСТРАТУРА
— Нещодавно ви заявляли про зміну умов акредитації вищих навчальних закладів. Як тепер це буде виглядати?
— Один із ректорів приватних університетів розказував нещодавно на телебаченні, що у нас дуже жорсткі вимоги ліцензування, які дають можливість розправитися із будь-яким навчальним закладом. Я хочу сказати, що у нас надзвичайно ліберальна система ліцензування й акредитації — вона працює настільки недосконало, що сьогодні можна будь-яку «шарашкіну контору» назвати університетом і видавати там дипломи. У законі все ніби правильно написано, але практика реалізації зовсім інша. Тому ми сьогодні концентруємося на тому, щоб змінити ці правила. І перш за все не шляхом переписання закону, який знов ніхто не буде виконувати, а шляхом дотримання існуючого закону.
Сьогодні в законі «Про вищу освіту» чітко виписані критерії ліцензування. Зокрема, повинно бути не менше половини працівників на постійній основі. Не може бути циганський табір — університет, де всі не працюють в університеті! Чітко сказано, що серед кадрів повинен бути якийсь відсоток кандидатів і докторів наук. Це також середньоєвропейські норми. На це дається певний час. Друге — навчальні заклади повинні мати відповідні власні площі. Ця норма встановлена для всіх університетів усіх форм власності. Також встановлена норма, скільки має бути квадратних метрів гуртожитків. Ще одна — скільки має бути бібліотек, ще одна — скільки методичних посібників, лабораторій, комп'ютерної техніки на одного студента і так далі. На жаль, в умовах закону і в умовах ліцензування це є не скрізь, це все є в підзаконнних актах, якихось наказах, які часто-густо оспарюються. Але назвіть мені європейський університет, який би не користувався такими критеріями при відкритті!
І все ж таки головний критерій — якість освіти. Що таке якість освіти в розумінні міністра освіти й науки? Це освіта, яка дає нову якість життю студента й нову вищу якість життю всієї країни. Випускник має ходити з вудкою, якою можна рибу ловити. Не просто зі знаннями про вудку і про рибу, які він ніяк не може застосувати.
Звичайно, є віртуальні університети, університети без стін, без бібліотек, які працюють у віртуальному світі. Я знаю в Лондоні такий університет, де навчаються приблизно 500 тисяч дітей. Але це — величезна робота, величезна купа фахівців! А також програми, методики, які постійно вдосконалюються, там люди працюють в режимі онлайн-спілкування. Але щоб не було інтернету в такому навчальному закладі?
У мене щодня в пошті звернення: мовляв, у нас там була філія такого університету, така знатна, величава назва... Але в них ліцензії немає. Зібрали з людей по п'ять, по десять тисяч гривень, щось там їм розказували, зоотехнік викладав право, ветеринар — географію, і в результаті — дай нам дипломи. Я таких дипломів видавать не буду.
— І що ви будете робити?
— Зараз ми хочемо усі ці критерії з підзаконних актів вивести у закон. Пропишемо, які повинні бути мінімальні площі, чисельність для філій, скільки факультетів повинно бути в інституті, який відкривається. Це все буде на рівні закону, щоб суд уже не судив туди-сюди, щоб не казав, що так вважає Ніколаєнко і це його приватне судження.
— Чи буде переглядатися після цього рівень акредитації ВНЗ?
— Основний показник для надання акредитації — це якість знань за підсумками навчання. Ми вже не робимо так, як раніше — приїхав з Києва, перевірив, ліцензію забрав чи не забрав, залежно від різних суб'єктивних різних факторів. Зараз, якщо ми приїздимо, скажімо, в Крим, то беремо роботодавців, Міністерство освіти Криму, місцеві управління освіти, депутатів, комісію відповідну Верховної Ради Криму громадські організації, і створюємо громадську ДАК. І вона вже вивчає: опитує батьків, роботодавців, дає зрізи знань. Якщо у навчальному закладі зі ста студентів економічного факультету сто пише роботу на двійки, які ще потрібні докази? Ми застосовуємо однакові завдання і для державних, і для приватних університетів, ми апробовували їх в сотнях випадків!
УНІВЕРСИТЕТ НА МАРШІ
— Ви заявляли про перегляд статусу ВНЗ, про повернення науки в університети. Як це відбуватиметься на практиці?
— У дослідницьких університетах навчальний процес не буде характеризуватися просто передачею старих знань. Університет — це місце, святилище, де здобуваються нові знання. А щоб вони здобувалися, потрібно, щоб ішли дослідження, робилися відкриття — технологічні, наукові та інші. Найбільш якісна освіта базується на нових знаннях, на інноваційному підході. Тобто є лабораторії, де досліджуються нові матеріали, нанотехнології, біотехнології, певні проблеми — здоров'я, педагогіка тощо, а студенти беруть у цьому участь! Оце є приклад так званого дослідницького університету. Таких університетів буде небагато, тому вони будуть фінансуватися за окремими програмами, готуватимуть кандидатів, докторів наук і магістрів.
— А яка робота залишиться для Академії наук?
— В академії дослідницькі університети займаються фундаментальною наукою, а в галузевих міністерствах є інститути, які займаються прикладними дослідженнями, вдосконаленням, конструкторськими розробками і так далі. Сьогодні, якщо взяти кошти на науку, то дві третини йдуть на науки фундаментальні і лише третина — на прикладні. Я вважаю, що це неправильно: на прикладні повинно йти дві третини коштів, а третина — на фундаментальні. Академія наук залишає за собою фундаментальні дослідження. Ми зараз підписуємо з ними договори — наші магістри проходитимуть науково-методичну, педагогічно-психологічну підготовку в університетах, а наукова підготовка відбуватиметься в Академії наук.
— Добре. А якими будуть інші нові типи університетів?
— Другий тип університетів — перехідний. Вони готуватимуть і магістрів, і бакалаврів. Тобто цей змішаний тип буде займатися і професійною підготовкою, і дослідженнями. Це будуть такі собі міжрегіональні інститути. І третій тип — це професійні інститути, які матимуть завдання у певних регіонах — підготувати агронома, інженера, техніка для даного виробництва.
— Як довго триватиме процес переходу?
— Я думаю, що цей період буде безкінечний, але протягом першого півріччя цього року буде підготовлено положення про дослідницький університет. Його зараз розробляє спеціалізована громадська рада з питань науки, рада проректорів з науки, створена робоча група, яку очолює Андрій Гуржій. Аналогічно готуються інші положення. Ми це положення обговоримо, затвердимо і визначимо, які це будуть університети, і будемо їх фінансувати. Дамо їм новий штатний розпис, створимо нові умови, розпишемо всі нові умови фінансування, утримання і так далі. Тобто це буде експеримент з одночасним запровадженням, усе буде робитися на марші. Після напрацювання вийдемо на уточнене положення і на зміни в законі. З 2008 року, а може, навіть до кінця цього року ми уже будемо знати перелік перших дослідницьких університетів.
ЩО В ЗАЛІКОВЦІ?
— Яким чином міністерство бореться з корупцією в освіті, чи існують якісь методи її профілактики?
— Я визнаю, що сьогодні у навчальних закладах є моменти поборів з батьків, є моменти неправедного вступу. Але це проблема системна, причини і характер якої дуже складні. Перша причина — це негативне матеріально-технічне забезпечення шкіл, що дає право сьогодні окремим керівникам говорити — треба або школу закривати, або... брати якісь кошти. Донедавна освіта вирізнялася принизливо низькою заробітною платою. Заробітна плата у 2001 році у вчителя була 30—35 доларів. Зараз ми вийшли приблизно на 920 гривень до кінця року. Це мало. Але 150 гривень і 200 доларів — це різниця. Ми з прем'єром підготували таку постанову — доплату за вчителя-методиста, за категорію і так далі. Класне керівництво було п'ять гривень, тепер 25% ставки. Тобто ми хочемо знову влити 200— 300 мільйонів, щоб оздоровити ситуацію із заробітними платами.
Я одному з керівників однієї з прокуратур дзвоню й кажу: давай проведемо нараду, щоб ні в якому разі ні пожежники, ні міліція, ні СБУ не приходили в університет, не викручували ректору руки й не примушували брати когось на навчання за рахунок дзвінків і впливу. А він відповідає — невже такий бідний мій прокурор, отримує таку низьку зарплату, що дитина не зможе вчитися на бюджетній формі? Тут питання ще й у морально-духовній площині лежить.
Що стосується профілактики, то це ще й комплекс організаційних заходів, наприклад, зовнішнє тестування. Щось подібне ми поширимо й на університети — після другого чи третього курсу всі економічні університети будуть складати математику, і що б там у заліковку не вкладали викладачеві — це не допоможе незаслужено отримати хорошу оцінку. Якщо студент складає іспити за допомогою коштів, а сам гуляє, то після другого курсу ми розробимо критерії базової дисципліни, усіх викличемо і в іншому місці приймемо іспити. Перевіримо знання київських студентів у Львові, а львівських — у Києві. І тоді робіть висновок: чи професора замінити чи студента відчислити.
Це питання має психологічний аспект. Соціологія показала, що 46% батьків не тренують дітей до вступу в університети, а шукають, кому тицьнути. З іншого боку, за три останні роки різко впало число тих, хто при вступі платив гроші або вступав через знайомства. По регіонах найгірша ситуація на заході, потім іде Одеса, найздоровіша ситуація у Харкові, Донецьку, Луганську і Києві.
«МИ НІЧОГО НЕ ЗНИЩИЛИ»
— За останній рік ми значно просунулися в запровадженні Болонської системи. Які переваги й недоліки вже виявилися на практиці?
— Перш за все, я не хотів би, щоб люди думали, що хтось десь на Заході задумав Україну загнати в Болонську систему. А такі є. Я це чув у Херсоні від деяких професорів. Що таке Болонська система? Це правила гри, про які домовилися між собою добровільно країни Європи. Підкреслюю: це добровільні правила гри, більш нічого.
Три роки тривав експеримент. З цього навчального року всі студенти працюють уже в умовах кредитно-трансферної системи. Ми змінили навчальні плани під вимоги кредитно-трансферної системи, а це розбивка на модулі, диференційоване оцінювання різних видів діяльності — тобто зробили більш системним навчання нашого студента. Стало більше індивідуальних і практичних занять.
З іншого боку, це дуже велике навантаження на викладача. Тепер йому потрібно більше часу знаходитися в університеті й працювати над новими рекомендаціями, посібниками і так далі. Тому в законі про вищу освіту, який заветований, на жаль, Президентом, уже було передбачено з 2008 року нове навантаження на педагога. Але коли ми говоримо про дослідницькі університети, ми говоримо й про те, що в навантаження викладача повинна входити наукова робота.
— Які ще кроки зроблено на освітньому шляху до Європи?
— Ми змінили перелік напрямків наших бакалаврських програм. Наприклад, педагогіка — напрямок, а в ній ще є певні спеціальності. Цей перелік відповідає європейському, він зрозумілий і західним країнам, і нам. Ми нічого не знищили! Деякі спеціальності тепер підуть через спеціалізацію чи через магістерську програму. На уряді затверджено приблизно 46 напрямків, де понад 140 спеціальностей, бакалаврських програм.
— Що це дає?
— По-перше, ми дали більше прав університетам. Тепер спеціалізацію і магістерські програми визначають самі університети з урахуванням потреб на ринку праці, бізнесу, підприємців, місцевої влади. По-друге, ми адаптувалися до вимог Європи і готуємо фахівців за спорідненими спеціальностями. Отже, ми можемо брати у них блоки їхніх планів, їхні підручники. От, наприклад, ви знаходитеся сьогодні в Україні, а я — у Фінляндії. Ми хочемо спільно випускати магнітофон. Ми будемо робити напівпровідники або плати, і це повинно бути, наприклад, у мікрофарадах. А ви кажете — ні, ми міряємо цей показник у тоннах. Щоб розмовляти однією мовою, потрібно знати умовні правила. Тобто у професіях треба домовитися, щоб ми не аршином користувалися, коли у вас метри, а потім один одного не розуміли.
— Чи не боїтеся ви, що наші фахівці будуть масово виїздити за кордон?
— Питання абсолютно справедливе. Вони вже поїхали. Поїхали носити горшки нічні й працювати на інших чорних роботах... Поїхав інженер-будівельник і працює там — гній носить на фермі. А через два роки повернеться, заробивши десять тисяч доларів, але втративши навички проектувальника! А якби він там працював інженером, його диплом би визнали — то й слава богу, він же повернувся, він оволодів їхніми новими технологіями, формами організації праці — що ж тут поганого?
До речі, ми маємо сьогодні близько півтори сотні договорів із американськими, європейськими університетами. Чому договори укладають? Не від того, що нас жаліють, а тому, що і в нас вчаться! Недавно я мав розмову із Миколою Яновичем Азаровим, і ми домовилися з ним подумати над програмою, коли ми молодих бізнесменів, підприємців за кошти держави відправимо туди на кілька років. Та ще студентів тисячу відправимо на бакалаврські програми і на магістерські. Половина не вернеться? Нічого, пізніше вернуться.
