Як уже повідомляв «День», минулого тижня в Інституті журналістики Київського національного університету ім. Тараса Шевченка відбулася зустріч головного редактора «Дня» Лариси ІВШИНОЇ зі студентами та викладачами цього навчального закладу (а приємним сюрпризом для виступаючої стала присутність на ній професорів Львівського та Харківського національних університетів). Як зазначив директор iнституту Володимир РІЗУН, зустрічі в такому форматі в очолюваному ним навчальному закладі запровадили нещодавно — в рамках практикуму з фаху. На його думку, двогодинна лекція головного редактора «Дня» за насиченістю дорівнювала стогодинному курсу. Ця зустріч дійсно стала своєрідним узагальненням усіх попередніх виступів Лариси Івшиної, що відбувалися під час презентацій книжок «Україна Incognita» та «Дві Русі» з «Бібліотеки «Дня» в Києво-Могилянській академії, в Чернігові, в Кам’янець-Подільському університеті, в Острозькій академії... У той же час ішлося й про виклики нового року — року, певною мірою вирішального для подальшого розвитку України.
Відбувся й традиційний конкурс «Дня» на краще запитання. Його переможцями стали студентка другого курсу Олександра ДОЦЕНКО (вона отримала двотомник з «Бібліотеки «Дня» з дарчим написом Лариси Івшиної) та студентка другого курсу Наталія ПОЛЯНЧУК (призом для неї став фотоальбом з ретроспективою фотовиставок «Дня»). Сьогодні ми пропонуємо вашій увазі найцікавіші фрагменти цієї зустрічі.
ІСТОРІЯ ТА ПОЛІТИКА
Лариса ІВШИНА:
— Уся новітня історія України — це історія того, як країна вперто не хотіла жити краще. Але ця впертість водночас означає надзвичайно велику силу інерції, до подолання якої повинні докласти руки, голову, темперамент, енергію молоді журналісти. Тим більше, що є ще великий простір для співпраці. Наприклад, цього року ми вп’яте проводили фотоконкурс газети, який, без перебільшення, став засобом для формування співтовариства людей зі своїм поглядом на світ. Адже фотографія притягає до себе навіть тих людей, які не читають. І якщо не можна переконати словами (а за останні роки слова девальвувалися дуже сильно, й зневіра охопила навіть найромантичніших), фотографія може переконати, тому що вона діє трошки інакше. У нашій газеті ми взагалі дуже багато уваги приділяємо фото. І свої фотовиставки ми могли б провести лише з допомогою нашої більд-редакції, але ми дуже хотіли, щоб до цього приєдналися й інші українські фотоаматори та професіонали, які хочуть змагатися, тому що наявність конкурентного середовища є важливою й для наших фотокорів. Я вже багато разів це повторювала: в наших конкурсах перемагають не свої, а кращі. І цей принцип слід було б перенести в суспільне життя, в економіку, в політику. «Кращі» — означає високий конкурентний стандарт. Якщо в політиці інтелектуальний потенціал мало задіяний, то це блокує суспільний розвиток. Наприклад, під час виборів за мажоритарною системою буває так, що люди в зв’язку з матеріальними проблемами вибирають того, хто погоджується вирішити їм якесь вузьке питання (побудувати дорогу, бо працює в якійсь будівельній корпорації, чи ще щось). І коли такі політики з’являються на державному рівні, вони дуже часто не можуть вирішити компетентно якесь юридичне питання. Більше того, вони не можуть бути дуже вправними професійними ораторами. І потім все це гротескно виявляється, й дехто починає вважати, що українське суспільство не може висунути таких людей, які б перемагали навіть у таких простих речах, як публічна дискусія (що засвідчила програма «Свобода слова» на НТВ, присвячена Тузлі, де наші політики були, грубо кажучи, побиті). Ось чому треба залучати інших для того, щоб і свої не дрімали, щоб рухалися, в нашому випадку — щоб фото було ефектним, щоб відображало тенденції.
Другий напрям — видання книжок — приклад абсолютно нетипової для газетної журналістики роботи. Чому ми, окрім видання щоденної двомовної газети та англомовного тижневика, займаємося ще й цим? Я вважаю, що для модернізації українського суспільства треба чітко відповісти на запитання, ще не з’ясовані для багатьох українців: хто вони, звідки, до якої нації належать, якою історією володіють, що повинні відстоювати, хто є їхні друзі, хто є їхні конкуренти, що є добре, що погано.
Перша книжка, яку ми зробили, — «Україна Incognita» — вийшла рік тому й стала своєрідним бестселером (перший тираж її стрімко розійшовся), була звернута до людей, які б хотіли залатати страшні діри у своїй свідомості: в Україні є цілі покоління людей, які своєї історії не вчили й не знають. До речі, я переконана, що ті, хто йде на державну службу, й народні депутати повинні здавати екзамен зі знання української історії та володіти українською мовою (йдеться про українську мову не як виняткове знання, а як про обов’язкову норму, за якою повинні йти знання інших мов). Знання української історії особливо важливе саме сьогодні. Дванадцять років, на мій погляд, — час, достатній для побудови молодої держави «під ключ». У нас поки що розібрана хата — з недобудованими стінами, з недобудованим дахом, де гуляють вітри, які схиляють то в один, то в другий бік. Очевидно, що тут потрібна не тільки політична воля, але, перш за все, освітня робота. Неприпустимо, з погляду національної безпеки, коли на дванадцятому році існування молодої країни ми можемо почути в Донецьку: «Наш президент — російський лідер». Це не означає, що з цими людьми не можна було працювати; це не означає, що вони не могли розуміти труднощів становлення своєї країни. Це означає, що ніхто не займався освітою. Це питання стає особливо актуальним з огляду на сплеск радикальних націоналістичних настроїв у Росії, викликаний новим образом російської держави. Для нас це не тільки виклик до конкуренції, це — дуже тривожний сигнал. Наступний рік — рік 350-річчя Переяславської ради. Переяславська рада — не фантом, це процес, який призвів Україну до втрати її суверенітету та багато в чому — до втрати її духовного простору, що потягнуло за собою тяжкі каліцтва протягом століть. Йдеться про необхідність використання історичного інструментарію в політиці. Для того, щоб розуміти взагалі, чи це історія ходить по колу, чи це ми ходимо по колу. Чому ми не можемо перейти в іншу якість? Часом в нас кажуть дуже поверхово: в Україні нема еліти. Ні, в Україні є еліта, і, на мою думку, її сектор дуже великий. Інша справа, що в нас ця еліта не запитана й не створено умови для того, щоб вона була задіяна в усіх сферах життя.
Саме в наступному році Україні належить вибрати Президента, а отже, — вектор розвитку і або підвищити стандарт вiдносин з НАТО, або загрузнути на цій дорозі. І якщо вже говорити про вектори розвитку, то друга наша книжка, «Дві Русі», присвячена історії відносин України-Руси та Московського царства, вийшла дуже вчасно. Адже відбулася приватизація частини історії, й це створює нам дуже великі проблеми. Наприклад, мій добрий знайомий розповідав, що якось у Петербурзі став свідком того, як екскурсовод, зупинившись біля картини Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султану», зміг розповісти про цю картину, жодного разу не вживши слова «Україна»... Це — конкурентний світ, у якому ми собі дозволяємо «лежати на печі». А треба, щоб суспільство було в тонусі, й насамперед це стосується всіх, хто задіяний в інформаційній, в ідеологічній сфері. Стара система трималася 70 років не тільки завдяки страху, але, перш за все, завдяки винятковому вмінню забивати мізки. Ще й досі — це просто фантастично — люди вірять не реаліям, а тому, що є пропагандою. І коли українські канали транслюють з великим розчуленням «Брат», «Брат-2», якийсь серіал, де благодушний «дедушка» у виконанні Льва Дурова питає: «А правда, что Ялта стала украинским городом? А как же так получилось?» — дивовижною амнезією є те, що українські канали ці фільми показують, не те що не роблячи купюр, а взагалі не коментуючи — ні до, не після. А всі ці російські «ментовські» серіали... Це абсолютна безвідповідальність. І в наших опитуваннях ми підіймали питання: якщо ми відмовилися від побудови власного, соціально відповідального ТБ, чи не означає це те, що ми відмовилися від побудови власної держави? Я так зрозуміла, що українське суспільство, на жаль, не готове до певного акту «руконеподавання»... У всіх виявах. А суспільство повинно до цього бути готовим. Якщо у твоїй присутності відбувається якась брутальна річ і ти не встав і не вийшов, значить, ти з цим погодився, значить, ти не поважаєш себе. І коли, наприклад, у рік, коли все українство хотіло б розказати світу про Голодомор — цю невимовну трагедію 1933 року, на українському каналі триває реаліті-шоу «Голод», я вважаю, що це — абсолютно аморальний крок. І власники каналів повинні про це знати, і журналісти, які там працюють, і ці їхні так звані менеджери. От про що ми повинні говорити зі своїми аудиторіями. Весь потенціал має бути задіяний для очищення суспільної атмосфери. Занадто багато брехні, занадто багато лицемірства, занадто багато цинізму. Як новому пробитися, як йому вижити? Переконана, що газетна справа — це не тільки те, що сьогодні вийшло в газеті. Це те, що може жити тривалий час і бути корисним, допомагати кристалізувати середовище.
ПРО БЕГЕМОТА В БОЛОТІ Й ЗАПИТ НА ЗУСИЛЛЯ
Володимир ЗДОРОВЕГА, Львівський національний університет імені Івана Франка, професор, доктор філологічних наук:
— Ви говорили про незатребуваність. У нас справдi дуже багато людей, які, якщо говорити галицькою фразою, не хочуть пхатися в брудну політику. Як, на вашу думку, можна зробити так, щоб цей інтелект був задіяний? Щоб у політики пішли не випадкові люди, щоб політики хоча б радилися з людьми розумними, досвідченими, знаючими? Це перше питання. І друге — в чисто журналістському аспекті. Газета «День», мені здається, є одним з видань, а може, навіть єдиним виданням, двомовним виданням, що робить добру справу в плані підняття українського інтелекту. Чому тираж газети все-таки малий? Чи це пов’язано з відсутністю попиту, чи це є, грубо кажучи, чисто комерційна річ, бо я прекрасно розумію, що видання двомовної газети (та ще й англомовного дайджесту) — це дуже дорога справа, й збільшення тиражів не приносить прямих прибутків (як багато хто думає). Я можу сказати, що у Львові, скажімо, п’ятничного номера газети «День» купити практично неможливо. Інші, навіть солідні й поважні газети є й лежать іноді тижнями, а «Дня» немає. Чи можна було б щось зробити?
— От ті дві причини, про які ви сказали, присутні одночасно. Невеликий тираж — це свідчення того, що газету, читаючи яку треба трошки попрацювати, можуть «уживати» далеко не всі, навіть розумні люди. Тому що потрібно мати не тільки якийсь запит на оце знання. Багато хто думає: «Якщо я буду оце все знати, розуміти, куди я все це пристрою? Навіщо ж я буду себе мордувати, нарощувати свій потенціал?» Все-таки це газета, яка потребує запиту на внутрішній розвиток. А ніхто нічого не стимулює в суспільстві в принципі. Можна сказати, що найбільша травма, яка була українському суспільству завдана, — це винищення вузького сектора людей, здатних до самостійного мислення. А наші нові умови потребують саме самостійного мислення, вміння продукувати ідеї. Мені вже доводилося якось казати, що для того, щоб гнучко змінюватися, треба мати тверді принципи. І тверді принципи, й самостійне мислення — великий дефіцит у посттоталітарному суспільстві. Якщо суспільство, якщо державні інституції навертають людей до цього, може рости сектор людей, яким це потрібно. Якщо ні (а всі ці роки дуже мало вирощувалося, тому що конкуренція була небезпечна), це може призвести до ситуації, яку маємо на сьогодні: якщо на минулих виборах ми вибирали з двох зол менше, на цих виборах, можливо, доведеться вибирати менше з двох кошмарів. У той же час теорія Івана Вакарчука про «живомертвого кота» (див. № 231 «Дня») саме підводить до того, що, наскільки все погано, настільки все починає видужувати, настільки починає перемагати абсолютно інша тенденція. І тому я маю велику надію, що збільшуватиметься сектор людей, які будуть ставити на власні сили, на власний розвиток, на розуміння того, що Україна може бути висококонкурентною державою. Це те, про що сказав Саакашвілі, — ми можемо бути регіональною супердержавою. Це не комплімент, у нас, в принципі, все для того є — територія, можливості. Так, ми їх витрачали дуже безпечно й не думаючи про те, якими будуть наслідки, але все це ще великою мірою є. А щодо менеджменту, то, звичайно, й у цьому є проблема, тому що вміло продати такий продукт, яким є «День», — теж треба мати великі таланти. Все- таки людей розумних, яким це потрібно, в Україні набагато більше. Хоча ми не гаємо часу. І кожного разу навіть наші невтомні поїздки Україною, навіть оці наші проекти — «Україна Incognita», «Дві Русі» повертають до нас іншу частину аудиторії. Але, з iншого боку, часом буває так, що люди, замість того, щоб підтримувати «своє» видання, пишуть: «Передплатіть, допоможіть. Я з газетою зрісся, я без неї не можу, але й передплачувати я не можу, бо в мене вибір — молоко або газета». І це так само стримує зростання тиражу. Але хоч як би було тяжко, я завжди вважала, що не можна знижувати планку. Ви знаєте, озоновий шар теж дуже малий, але такий потрібний....
А що стосується політиків — як зробити так, щоб вони були іншими, — це питання на сьогодні дуже драматичне. Багато було шансів, які ми бездумно «проїхали»… Країна в багатьох випадках могла б бути попереду Росії. Я не буду лукавити, й у випадках того, що називається «український Путін», вона б була абсолютно спокійно попереду. Але, по-перше, в нас внутрішні проблеми. По-друге, нашим конкурентам дуже вигідно, щоб ми сиділи собі під вишнею, чухали потилицю й дуже довго розмірковували. Вони вже співпрацюють з двадцяткою, вони можуть накласти вето на наше просування в НАТО, вони — навіть після російських виборів — у непоганих вiдносинах зі США, і держдеп Сполучених Штатів сказав: нормально, в принципі, економіка розвивається. Ні арешт Ходорковського, ні все інше не похитне тих інтересів, які є більшими, ніж лемент правозахисників. І я багато разів просто хотіла протверезним душем побризкати на людей і запитати: невже українці не пам’ятають, що мільйонні жертви в Україні були замовчані й Радянський Союз був визнаний? Це є велика політика, вона — жорстока, вона, незважаючи на новий одяг, часом ліберальний, може робити такі небезпечні кульбіти, що ті, хто дуже довго дрімав, можуть бути за це покарані. І ці шанси— наступний рік, рік президентських виборів, і перегляд політичної системи — надзвичайно серйозні. Нещодавно у нас вийшов матеріал про те, що це — час «Ч». Це справді так. І немає іншого варіанта. Якщо політика буде визначатися людьми, які самі є конкурентоспроможними, які встановлюють високу планку для суспільства, — суспільство буде тягнутися й почнеться видужування. В іншому випадку... Як кажуть, розпад системи може тривати безкінечно. Може, багато людей вважає, що їх це не обходить, але це не так. Це, в принципі, запит на зусилля від кожного члена суспільства.
Федір ДИБАНЬ, студент першого курсу:
— Чи вважаєте ви, що газета «День» впливає на свідомість українського громадянина? Чи сприяє вона розвитку нового покоління в національному дусі, тобто формує патріотизм, любов до Батьківщини (на противагу російській пропаганді на вітчизняному ТБ)?
— У міру сил, хоча далеко не завжди, мені подобається те, як ми це робимо і що ми можемо. Але завдання, принаймні, стоїть таке — робити цікаву газету, потрібну думаючому українцю. І я вас переконую, що для думаючих українців ми свою справу робимо. Всім, кому це не потрібно (бо думання — тяжка робота), ми, безумовно, зарадити нічим не можемо. Якщо людина не хоче думати, їй такі газети не потрібні. Вони її дратують, вони їй просто показують, що є якісь люди, якісь мрійники, що хочуть витягти бегемота з болота, а бегемоту в болоті добре й «не треба нас нікуди тягти». Але в нас є чудові автори й читачі. Наприклад, Владислав Комов — колишній лікар, якому за вісімдесят. Це, можливо, один iз наших найстарших і наймудріших авторів. Він якось написав: я лікар і тому знаю, що ваша газета додала мені десять років продуктивного життя, оскільки, коли я для вас пишу, я гортаю словники, дивлюсь якусь довідкову літературу і т.iн. І такий відгук для нас — можливо, один із найліпших компліментів.
Олександра ДОЦЕНКО, студентка другого курсу:
— Ви називаєте Росію нашим конкурентом. Зазвичай конкуренти борються за щось. За що ми боремось з Росією?
— Ми є новими країнами, які постали на світовій арені. У світовому порядку, який вже склався, є ринки, можливість працювати на яких визначають навіть образи країн. Які країни більше подобатимуться, які продемонструють кращий потенціал, до тих краще ставитимуться, до тих прийдуть гроші, з тими будуть співпрацювати великі сучасні концерни. Хтось буде сміттєзвалищем, а хтось — ринком, який приймає наукомісткі технології. Це — конкуренція. При всьому тому — якщо ця конкуренція ведеться чесно, за правилами — можна дуже добре ставитися одне до одного. Але якщо один із конкурентів, сильніший, хоче другому зв’язати руки і, наприклад, через своїх лобістів в Україні закликати: «У Європу — разом з Росією», — хоча Росія в Євросоюз не збирається, бо вона є самостійна величезна держава з колосальними ресурсами... А ми є набагато меншою країною, й у нас немає таких ресурсів. Відповідно, в нас повинна голова працювати в десять разів краще й швидше. І це також конкуренція.
Дмитро ІЛЬНИЦЬКИЙ, студент першого курсу:
— Ларисо Олексіївно, ви казали, що наше суспільство не готове до акту «руконеподаванння» Росії. Якщо ваша думка справді така, тоді чому ваша газета дублюється російською мовою?
Катерина ГРЕБІНЬ, студентка першого курсу:
— Пані Ларисо! Ви говорите про недостатній рівень національної свідомості українців. То чому ви самі випускаєте двомовну газету?
— Мова йшла не про «руконеподавання» Росії, а взагалі про здатність до таких проявів самоповаги. Більше того, я вважаю, що з самого початку треба було менше закликати «Геть від Росії!», а більше працювати над побудовою власної держави. І я, наприклад, вважаю, що часом Росія дає вражаючі зразки ефективності та внутрішньої консолідації. І багато в Росії є енергійного й дуже цікавого. Один iз прикладів цього я мала змогу побачити під час свого останнього візиту до Москви. Там, поряд з храмом Христа Спасителя відкрили нове кафе-ресторан. Ресторан називається «Вертинский». Це дуже модне місце зараз. Побудував цей ресторан Степан Міхалков — син Анастасії Вертинської та Микити Мiхалкова, внук Вертинського. Інтер’єр ресторану нагадує інтер’єри Китаю 40 хроків, де Вертинський в той час жив у еміграції й де він зустрівся з матір’ю цих чарівних актрис — Маріанни та Анастасії. І ось це креативне кафе-ресторан, де звучить голос Вертинського, киянина, є окрасою московського вечірнього життя, містом зустрічей. І це — прояв творення символів і ідей. Тому якій Росії не подавати руку? Я про це взагалі не можу говорити. Йдеться про «руконеподавання» безпосередньо тим, хто погано ставиться до нас і при цьому поводиться брутально.
А якщо говорити про нашу двомовність, то про формулу мовного середовища я вже говорила — «українська мова як обов’язкова, мова твого народу». Російська мова не повинна заперечуватися. Хоча, звичайно, зараз ми перебуваємо в такому дратівливому стані, коли самі українською мовою в побуті майже не спілкуємося (просто це вимагає якихось зусиль, і ми на ці зусилля не йдемо), а потім ми маємо претензії до нашого загального мовного середовища... Потрібно просто розпрямити плечі й говорити впевнено українською. Але, звичайно, й усіма іншими мовами. Єдина умова — українська мова не повинна бути замість чогось. Щодо нашої газети, все-таки ми, мені здається, українська газета по суті, україноцентрична газета. І якщо зручно частині наших читачів доносити нашу позицію російською, я все-таки вважаю, що можна це робити. А свої претензії ви звертайте до тих, хто не робить свою газету українською. Це буде дуже правильно. У нас інколи дуже полюбляють, замість того, щоб виявити принциповість стосовно тих, хто взагалі нічого не робить і в кого не виникає бажання щось робити, критикувати тих, хто докладає додаткових зусиль. А якщо б ми, наприклад, відмовилися від своєї російськомовної версії й частина читачів, яка не хоче навіть наші україноцентричні думки читати українською, від нас відвернулася б, чи це було б добре?..
Альона БОРТНІЧЕНКО, студентка другого курсу:
— Ви згадали епізод iз російського серіалу, герой якого дивувався, що «Ялта стала украинским городом», і зазначили, що такі моменти треба вирізати. Чи не буде це кроком до цензури? Чи є інші шляхи подолання проблеми — наприклад, за рахунок збільшення загального обсягу українських передач?
— Шлях до цензури? В своїх інтересах держава повинна розуміти, що вона собі дозволяє, що вона собі не дозволяє. Про яку цензуру може йтися, коли український канал транслює образливі висловлювання на адресу українців і це не коментується? При тому й художня вартість згаданого фільму — нульова. Тому треба бути в таких питаннях рішучими. Не дали, не пустили в ефір і пояснили, чому. І справа не в тому, що серіали взагалі розраховані на певну аудиторію. Якщо б ішлося про таке собі «мило» без ідеологічного навантаження! В цьому випадку ідеологічне навантаження є. Персонаж Льва Дурова (який ще й досі багатьма сприймається як улюблений актор) дивується, що Ялта стала українським містом. «Як же так вийшло? Треба ж це виправити», — підтексти такі. І ми оце проковтнули, як галушку, й сидимо? Це розраховано на певну аудиторію споживачів телевезійного мила? Так перш за все такому сегменту телевізійної аудиторії не треба давати розростатися.
Юлія БОРИСОВА, студентка першого курсу:
— Як ви вважаєте, українська молодь в більшості своїй є апатичною через те, що вона не отримала здорового патріотичного виховання в сім’ї, в навчальних закладах, або, можливо, вона сама винна в цьому? Як підняти активність у молоді? Що ви для цього робите?
— Кожен повинен зрозуміти, як він хоче прожити своє одне життя. І безумовно, що найкраща допомога тут — приклад людей, які живуть поряд з тобою. Намагатися жити так, як живуть кращі з них — набагато цікавіше, ніж жити з тими, хто тільки прикидається, що живе. Потрібен розвиток, має бути освіта, мають бути вчинки, цікаві ідеї та гуртування навколо добрих справ. Це перше. Щодо патріотизму, тільки говорити про те, що ти — великий патріот, любиш Україну і все — замало. Ми дуже багато втратили від того, що спочатку довірялися тільки людям, які вміють лише говорити про це, а самі не можуть нічого зробити. І через це, можливо, багато в чому девальвувалися й патріотичні гасла першого десятиліття існування незалежної України. Усі багато втратили від того, що колись не змогли висунути конкурентоспроможні постаті на посади на місцевому рівні (наприклад, на посади губернаторів). Звичайно, звільняли їх і з інших мотивів, але багато було таких, які свій патріотизм нічим не підкріпили. І ці загрози, на жаль, не проходять. Вони є постійним викликом. Отже спочатку — ефективність, професійність, висока конкурентоспроможність, конкретні результати. Тоді ти — патріот. Тоді можна навіть не вживати цього слова. Якщо ти дійсно такий, люди тебе розпізнають. Хоча, на жаль, не завжди — у нас ще багато «барабанів», що зомбують населення.
Марія КОМІСАРОВА, перший курс:
— У вашій газеті нерідко працюють іноземні журналісти (наприклад, з Німеччини). З якою метою ви приймаєте їх на роботу? Невже в Україні не вистачає хороших спеціалістів, що можуть об’єктивно висвітлювати події?
— Якщо говорити про іноземних журналістів, які стажувалися в нашій газеті, то це дійсно цікавий феномен, який повинна була б відзначити наша політологічна думка й наша журналістика. Тому що, як завжди, ми вважаємо, що ми — найгірші, забиті, темні, нецивілізовані й дикі на додачу й нам можна тільки через віконце дивитися на тих великих людей, що живуть за кордоном. Насправді все складніше. І, звичайно, їм є чому в нас повчитися. І вони до цього відкриті, вони набагато динамічніші, завжди охоче користуються шансами навчитися. До нас вже приїздили британці (по місяцю працювали) та німці з різних видань. Що за цим є? По-перше, ми хочемо жити в об’єднаній Європі, так що ми повинні сміливіше змішувати стилі, вирізняти їх і розуміти, що краще, що гірше — щоб подолати в собі острах цієї конкуренції з іншими. Це для нас важливо ще й тому, що на тому фоні ми завжди, як правило, виграємо. І це долає й лікує наші комплекси. Нашому суспільству взагалі потрібні кваліфіковані психотерапевти, які б розвіяли наші манії та комплекси. Але психотерапевтичну функцію може виконувати й преса. Я вважаю, що наша газета теж певною мірою її виконує. Тому що, коли ми показуємо кращих, показуємо, як вони конкурують і перемагають, це вселяє віру в багатьох тих, хто здатний на щось. Один із таких прикладів, про який написав в нашу газету спецкор програми «Факти» (ICTV) Михайло Малий, — львів’янка Олеся Хромейчук, яка під час навчання в Оксфордському коледжі продемонструвала там такі результати, що її запросила на чай королева Єлизавета II. І такі приклади показують, як ми повинні ставитися до себе. Коли Європа була без нас, вона втратила не менше, ніж ми без неї. Крім того, можна сказати, що вони якісь речі вирішили й звикли: так краще. Якби вони бачили, як буває ще краще, вони б переглянули деякі свої зразки. А це справді так: ми їх дивуємо, вони нас дивують, причому, що стосується нашої історії, то ми, можна сказати, вже жили в об’єднаній Європі. Це була Європа Магдебурзького права. І це був прообраз Євросоюзу. Ми багатьом мерам під час наших подорожей Україною пропонували звернутися до магістрату Магдебурга з проханням провести конференцію міст, що мали магдебурзьке право. Адже потрібні психологічні та емоційні кроки, які пов’язували б нас iз тим світом, від якого ми були штучно відірвані. І приїзди іноземних журналістів для нас — це просто якийсь мікроскопічний вияв нашої великої кооперації зі світовою журналістикою. Так, наша журналістика хворіє багатьма хворобами, але не така вже вона забита, щоб соромитися приймати зарубіжних гостей. Я була в багатьох редакціях закордонних ЗМІ (зокрема в Німеччині). І можу сказати, що й у них свободи часом буває менше, ніж вони б собі того бажали, з огляду на багато проблем — не обов’язково політичних, а, наприклад, комерційних, рекламних. Несвобода ж хитра — вона являється в багатьох образах.
Наталія ПОЛЯНЧУК, студентка другого курсу:
— У вашому виступі прозвучала думка, що словам більше не довіряють, тому стають особливо важливими фотографії. Який рецепт ви могли б запропонувати для відновлення сили й правдивості слова? Також хотілося б дізнатися, яка пропорція, на вашу думку, має бути між словами та фотографіями в газеті?
— Пропорція, звичайно, визначається, більд-редакцією газети, а часом — головним редактором. Талановите фото вимагає простору, його треба обережно «посадити» — так, щоб його побачили. Поряд iз якимись млявими рядками, в яких немає енергії, звичайно, треба давати енергійний знімок. Така пропорція, очевидно, виправдана. Але фото — самостійний жанр. Не можна вважати, що якщо девальвуються слова, фото допоможе. Ні. Просто вживання слів нам треба намагатися наблизити до змісту. Здається, всі слова написані. Великі генії літератури використали всі ці слова найкращим чином. Але ж смисл не в тому, щоб їх переставляти зліва направо, а в тому, щоб із цих слів добути нові смисли, тому що те, що вчора означали ці слова, сьогодні може мати новий відтінок. І справжні журналісти, які розвиваються, і газети (як і люди взагалі) завжди можуть бути цікаві. Адже головний секрет людей — спілкування. Є люди, які все життя цікаві одне одному. В чому феномен? У розвитку. В змінюваності. В тому, що людина вдивляється в світ, відкидає щось і щось бере нове, щось продукує. Так само можна повернути словам зміст. І філософ Сергій Борисович Кримський якось сказав: «Є газети, як дзеркала, а газета «День» — це вікно». Від такої людини це почути для мене важливіше за будь-яку нагороду. І якщо ми можемо відкрити для когось якийсь новий смисл, то, я вважаю, це і є наближення до того, щоб відновити довіру до слів. Якійсь людині ви вірите, якійсь — ні. Так само й із газетами.
ВРАЖЕННЯ
Володимир РІЗУН, директор Інституту журналістики КНУ ім. Тараса Шевченка:
— Зустріч — феноменальна. Це була не просто лекція, а урок для майбутніх журналістів. Урок розуміння суті української журналістики на сучасному етапі розвитку держави. Урок того, як потрібно не просто користуватися журналістськими методами, а працювати в суспільстві як у системі глобальних смислів.
