Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Пам’яті Лікаря з Великої літери

18 квітня, 2008 - 00:00


«Всю жизнь лечиться люди шли к нему, 
Всю жизнь он смерть преследовал жестоко 
И умер, сам ... 
Последний опыт кончив раньше срока. 
Никак не можем помириться с тем, 
Что люди помирают не в постели. 
Что гибнут вдруг, не дописав поэм, 
Не долечив, не долетев до цели».
                                                 К. Симонов

11 березня 2008 року пішов із життя співробітник кафедри неврології №2 Національної медичної академії післядипломної освіти ім. П. Л. Шупика, начальник неврологічного відділення клінічного госпіталю Служби безпеки України, доцент, кандидат медичних наук Володимир Дмитрович Малой.

Він народився 15 листопада 1964 року в Хмельницькому, у 1981-му закінчив середню загальноосвітню школу №87 Києва і поступив на перший курс 1-го лікувального факультету Київського медінституту ім. О. Богомольця. Займався студентською науково- дослідною роботою, мав наукові публікації, у т. ч. в журналі «Неврологія і психіатрія СРСР». Потім — навчання в клінічній ординатурі Київського інституту удосконалення знань лікарів (закінчив у 1989 р.) Тоді ж він працював у базовому неврологічному відділенні лікарні №12 Києва, освоював тонкощі медсестринської та лікарської справи, а з 1993 року після закінчення заочної аспірантури працював на кафедрі Національної медичної Академії післядипломної освіти ім. П. Л. Шупика (з 2002 року — доцентом).

У 1994 році Володимир Малий захистив кандидатську дисертацію на тему «Застосування транскраніального електровпливу при лікуванні ранніх форм цереброваскулярної патології». Він є автором близько 50 наукових праць та одного винаходу, співавтором тестів з неврології для лікарів-неврологів України, розділу підготовленої до друку монографії з питань еліптології. До кола наукових інтересів В. Д. Малого входили актуальні питання судинної патології головного мозку та периферійної нервової системи. Володимир Дмитрович активно працював над докторською дисертацією. У 2001 році, як кращого молодого невропатолога столиці його запросили керувати неврологічним відділенням клінічного госпіталю СБУ. Згодом він був призначеним головним невропатологом всіх лікувальних закладів СБУ, поєднуючи при цьому практику в клініці з роботою на кафедрі.

Відданість науці відгукнулася сторицею — Володимир Дмитрович став відомим спеціалістом у справі діагностики та лікування захворювань нервової системи. Завдячуючи кваліфіковано поставленим Володимиром Дмитровичем діагнозам, багато хворих змогли уникнути хірургічних операцій, повернути собі здоров’я. Він був безвідмовним, мав велику витримку, світську елегантність і респектабельність. Немов би відчуваючи свою недовговічність, Володимир Дмитрович не щадив себе в роботі... При житті йому надходили пропозиції щодо підвищення адміністративного кар’єрного росту, але він казав, що хоче бути практикуючим лікарем.

Його поховали з військовими почестями на невеликому кладовищі смт. Чабани, а поминальний обід відбувся в київському кафе «Божий дар». Ця назва символічно співпала з всією сутністю та єством Володимира Дмитровича Малого.

СПОГАДИ

Василь ТОКАРЕВСЬКИЙ, працівник СБУ, колишній пацієнт лікаря Володимира Малого:

— Це був лікар і людина з великої літери. У нього не було якихось «особливих» пацієнтів — до всіх хворих Володимир ставився однаково уважно та чуйно. Я вдячний йому за врятоване життя, він витягнув мене буквально із того світу. Але доля обернулася так, що мене він вилікував, а сам назавжди пішов від нас. Іноді мені здається, що він у моє спасіння вклав усю свою душу і тому помер. Це була справді дивовижна, самовіддана людина, і подібних йому я не зустрічав.

Микола БИЦАЙ, начмед госпіталю СБУ:

— Комунікабельний, привітний, толерантний, справжній професіонал, ввічливий, уважний до хворих — всі ці риси характеризували Володимира, з яким ми разом працювали шість років. Його любили та поважали і колеги, і пацієнти. Тому його раптова смерть для нас всіх була справжнім шоком. І досі не віриться, що Володимира немає разом з нами.

Степан ВІНІЧУК, доктор медичних наук, професор, завідувач кафедрою неврології Київського медичного університету:

— Володимир був моїм улюбленим студентом. Починаючи з третього курсу він почав відвідувати науковий гурток кафедри неврології. Вже тоді ми з ним підготували статтю про порушення мозкового кровообігу, яку відправили у Москву в журнал «Неврологія і психіатрія ім. С. С. Корсакова». Ця публікація і визначила подальшу професійну орієнтацію Володимира — він вирішив стати неврологом. Це була надзвичайно чесна людина у науковому відношенні: кожний науковий результат він ретельно перевіряв, аби переконатися, що саме в цьому дослідженні криється істина. Ще будучи студентом, він разом із викладачами здійснював обходи тяжких хворих, і його поради нерідко виявлялися дуже корисними. По закінченні інституту Володимир захистив кандидатську дисертацію і, чесно кажучи, я хотів, аби він прийшов працювати на кафедру нашого медуніверситету. У мене були наміри підготувати з нього доктора наук, професора, щоб у майбутньому він міг зайняти моє місце. Та він твердо вирішив стати практикуючим лікарем. Володимир був унікальним лікарем, у якого було дуже розвинуте співчуття до хворих та переживання за них. На жаль, нині ці якості у медиків не так часто зустрічаються. Тому його смерть є великою втратою для нашої медицини.

Роман ЛУБКІВСЬКИЙ, голова комітету з Національної премії імені Тараса Шевченка:

— З Володимиром я познайомився в Хорватії, де він за путівкою відпочивав iз свою дружиною. За тих кілька днів, коли ми були поруч, ми з ним дуже багато спілкувалися. Я ділився з Володимиром своїми творчими планами, думками про подальший розвиток України, розповідав про свої інтереси. Він виявився дуже цікавим співрозмовником. Ми домовилися про зустріч у Празі, де я колись працював у якості посла і яку я добре знаю. Зустріч відбулася, але далі його шлях проліг на Відень. Тому розійшлися з думками про наступну зустріч вже в Україні. Але на початку року я «закрутився» на роботі й тепер дуже шкодую, що не зателефонував Володимиру. Коли його батько повідомив про смерть, ця звістка стала для мене трагедією. У мене є друзі, котрих я знаю багато років, а з Володимиром ми познайомилися, можна сказати, випадково, але він став для мене нібито рідним. Це була дуже чуйна, делікатна, інтелігентна людина, яка вміла слухати і співчувати. І дуже освічений — з ним безупинно можна було розмовляти про літературу, мистецтво, історію, культуру. А ще, кажуть, він був чудовим лікарем. Тому я вдячний газеті «День» за можливість зафіксувати пам’ять про цю чудову людину. Нехай рідна українська земля, в якій він спочиває, буде йому пухом.

Оксана МИКОЛЮК, «День»
Газета: 
Рубрика: