Неподалік від центральної частини Житомира є місце, яке ніколи не показують туристам. Навіть самі житомиряни рідко потрапляють сюди. Маленька вуличка-тупик, кам’яна стіна Католицького цвинтаря, поруч — шеренги гаражів та непролазні хащі. Проте уважно придивившись, можна помітити: серед бур’янів, кущів та куп сміття — поодинокі масивні гранітні надгробки. Це все, що залишилося від старовинного аристократичного Лютеранського кладовища, колись — одного з найкрасивіших в Україні. Водночас ці напівзруйновані могили — чи не єдина матеріальна згадка про «німецький Житомир».
Історія Волинської губернії (столицею якої Житомир був понад сто років — з 1804 до 20 х років ХХ століття) тіснопов’язана з німецькими переселенцями-колоністами, які почали заселяти цю територію в першій половині ХIХ століття. Десятки тисяч селян-колоністів (здебільшого з Померанії та Силезії) переїздили в ті роки на українську Волинь. Найбільші хвилі переселенців спостерігалися у 1830-х та 1860-х роках. Серед причин еміграції німців на схід можна згадати наявність великих лісових та пасовищних угідь на Волині, скасування кріпацтва в Російській імперії у 1861 році (що викликало потребу в кваліфікованих найманих робітниках), перенаселення в центральній та західній Польщі, що спричинило до малоземелля (водночас на Волині земля коштувала втричі менше, ніж у Померанії та Силезії).
Німецька колонізація Волині мала досить відчутні економічні наслідки — утворення тисяч дрібних та середніх підприємств, власниками яких стали вчорашні колоністи. Крім цього, відчутно змінилася етнічна картина Волині: багато міст краю поповнилися представниками німецької меншини. Варто зазначити, що наприкінці ХIХ століття німці на Волині (територія сучасних Волинської, Рівненської та Житомирської областей) становили досить значну групу населення — близько 100 тисяч чоловік.
Житомир (як центр губернії та досить розвинене на той час місто) особливо приваблював німецьких переселенців із старих аристократичних родин. І хоча, приміром, у 1873 році осіб лютеранського віросповідання (що майже автоматично означало німців за національністю) у Житомирі проживало лише 397 чоловік, вплив німецької національної громади на тодішнє суспільно- культурне життя міста важко переоцінити. Родини Ріхтерів (предки славетного піаніста Святослава Ріхтера, який народився в Житомирі у 1915 році), Арндтів, Штейнів, Єншів, Фьорстерів, Вільке, Шадель — це не просто прізвища, це — частина інтелектуальної еліти тогочасної столиці Волинської губернії. Серед членів німецької громади були музиканти, банкіри, архітектори, інженери, лютеранські пастори, підприємці, видавці, навіть керівники Житомира (в 1883—1886 роках міським головою був Оскар Ернестович Трулль). Більшість із цих людей знайшли свій останній спочинок саме на Лютеранському цвинтарі.
— Серед поховань кладовища — могили шанованих у місті людей, — розповідає житомирський краєзнавець Георгій Мокрицький. — Зокрема, тут поховані: бабуся Святослава Ріхтера Єлизавета фон Рейнке, пастор лютеранської общини Житомира в 1869—1907 роках Генріх Вазем, генерал російської армії Микола Дуве, відомий всій Європі колекціонер і меценат барон Іван Шодуар, талановитий лікар Генріх Нат (у його житомирському будинку свого часу жив видатний російський письменник Олександр Купрін), дійсний статський радник Матаус Баумгартен…
За даними Георгія Мокрицького, Лютеранський цвинтар (заснований у перші десятиліття ХIХ століття), хоча й значно поступався за розмірами сусідньому Католицькому (два некрополя розділяла кам’яна стіна), мав подібне планування: центральна алея увінчувалася каплицею, розрізаючи територію на дві симетричні частини, де розташовувалися могили та склепи. Всюди була помітна типово німецька охайність. Житомирський Лютеранський цвинтар по праву вважався одним із найкрасивіших на Волині. Так було на початку ХХ століття.
Теперішній вигляд Лютеранського цвинтаря (а точніше — того, що від нього залишилося) — це видовище не для людей зі слабкими нервами. Імпровізована екскурсія, проведена головою Житомирського обласного німецького товариства «Відергебурт» Володимиром Піньковським, стала справжнім потрясінням. Височенні (людського зросту) кущі, повалені та розбиті старовинні гранітні надгробки, свастика на вцілілих пам’ятниках, напівзруйновані цегляні склепи без дверей. У одному з них на величезній купі сміття лежить… розкрита порожня труна. Поруч — гранітний постамент (вже без бюсту) на могилі генерала від інфантерії Миколи Оттовича Дуве. Внизу на постаменті можна помітити вирізьблені маленькі літери — ім’я автора пам’ятника: «Г. Олишкевичъ». Той самий скульптор-самоук Григорій Олишкевич, чиїм найвідомішим творінням — пам’ятником Пушкіну на Старому бульварі — житомиряни милуються вже понад сто років. Пам’ятнику на могилі генерала Дуве пощастило менше: він просто зник у вихорі часу…
— Декілька років тому члени нашого товариства, як могли, прибрали територію цвинтаря, — говорить Володимир Піньковський. — Проте дуже швидко тут знову з’являються нові «терикони» сміття (поруч — приватна забудова), сліди «активного відпочинку» наркоманів, залишки багать тощо…
Зрозуміло, що нечисленній німецькій громаді Житомира (згідно з даними останнього перепису, німцями себе ідентифікують близько 400 житомирян, проте активних членів товариства «Відергебурт» набагато менше: 40—50 чоловік) не під силу здійснити реставрацію Лютеранського цвинтаря. В ідеалі необхідно розчистити територію від чагарників, відновити десятки поховань, серед яких — підземні склепи — являють собою складні інженерні споруди. Проте перші спроби збереження унікальної історико-культурної пам’ятки вже зроблені ентузіастами-краєзнавцями. Два роки тому з ініціативи відомого німецького дослідника Волині (уродженця Житомирщини) Ніколауса Арндта було проведено топографічну зйомку території. Краєзнавець Георгій Мокрицький склав детальний план цвинтаря, а його колега Георгій Ричагов зробив опис усіх поховань, які збереглися (на сьогодні — 92). Поки що це все, на що спроможні ентузіасти.
Меценатів для впорядкування кладовища знайти досить важко: хто з нинішніх товстосумів захоче вкладати кошти у відновлення старих, занедбаних німецьких могил? З іншого боку, для служб, які займаються благоустроєм кладовищ (управління житлово-комунального господарства Житомирської міської ради, комбінат комунально-побутового обслуговування), як виявилося, Лютеранського цвинтаря не існує взагалі: його було знято з обліку ще в повоєнні роки.
Хтось із великих колись сказав: «Рівень цивілізованості суспільства характеризується станом кладовищ». Не хочеться проводити аналогії, проте дуже важко уявити, щоб у центрі будь-якого великого німецького міста занепадав старовинний православний цвинтар. Натомість унікальна (навіть у масштабах України) пам’ятка німецької культури Житомира ризикує за декілька років зникнути на «смітнику історії». У прямому й переносному смислі.
