Доки нащадки ставлять повстанцям обеліски, хоч тимчасово потішивши себе відчуттям «патріота України», останні учасники й очевидці тих подій тихо відходять, не поділившись пережитим.
ІЗ ДИМОМ ПІШЛО 500 ХАТ...
На світле свято Преображення Господнього в моєму рідному селі Лаврів було відкрито меморіальні плити, присвячені подіям 1943—1945 років: двом пам’ятним боям українських повстанців. Про бій перший, 20 серпня 1943 р., який, звичайно, аж ніяк не повернув колесо історії, але зіграв історичну роль у долі села та його мешканців, чула з раннього дитинства. Невдовзі після того бою майже весь Лаврів пішов із димом... За три дні згоріло понад 500 хат.
— Німці ходили зі смолоскипами від хати до хати. У хлівах ревла прив’язана худоба, й здавалося, що то вже кінець світу. Люди ж пішли в ліси, в інші села, — пригадувала ті події моя вже покійна, світлої пам’яті, мама Любов Пилипівна.
Але майже ніколи до останнього часу не розказувала вона про бій, який передував цій пожежі. Мабуть, ніяк не могли вийти зашпори від пережитого, котре навчило тримати язика за зубами. Адже попередня влада вогнем і мечем витравлювала пам’ять про українських повстанців. Мама пішла на той світ цієї весни, не доживши три дні до Великодня, у віці 84 років. А могла загинути зовсім молодою, причому смерть кулею пролітала біля скроні двічі. За місяць до того, як окупанти спалили село, вони пустили за вогнем церкву. Дерев’яний Святопокровський храм стояв на тому ж пагорбку, де стоїть тепер церква мурована. У ній були дорога старовинна ікона з золотими деталями, золоті й срібні чаші. Тому навіть казали, що Божу обитель спалив тодішній сторож, бо «віддав німцям ці реліквії». А щоб приховати сліди, пустив червоного півня... Та вірогіднішою виглядає версія політична: церкву спалили, бо в ній збиралися люди й вели мову про боротьбу проти німецької влади. Незадовго до пожежі окупанти обстріляли натовп селян на подвір’ї церкви після служби. Куля летіла в мою маму, але не вцілила.
Сьогодні учасників пам’ятного бою 43-го вже нема, але ще живі очевидці, які не втратили пам’ять. Одна з них, дружина політичного в’язня (був репресований і висланий до Сибіру ще 40-го) Михайла Корольчука Надія Петрівна, розказує, що повстанці зробили засідку в районі Мухавця (таку назву має одна з вулиць Лаврова), на так званій Середохресній. Колона німців — три вантажівки й одна легкова — їхали з боку «Перепарова» (від залізничного полустанку).
— Повстанців була ціла сотня, а керував ними Владік Герасимчук. Його ще Вихрещеним прозивали, мабуть, хтось у роду був із євреїв... То ще царський солдат! Він знав, як воювати. Німців перепинили, бо вони начебто мали їхати палити село. Там їх хлопці усіх і поклали, але згодом німці заманили їх до фільварку (колишнього маєтку князя Любомирського. — Авт.) і мало не всіх у бою постріляли... І Владік із цієї війни живим не вийшов, і син його, й зять. Усі за Україну полягли.
У помсту за втрати німці разом із поляками через кілька днів пустили Лаврів за димом. Коли згодом ми з мамою пригадували, чи осталася десь — хоч для показу — істинно лаврівська стара хата, то ледь нарахували кілька десятків. І то більшість із них — на віддалених хуторах. На згарищах лаврівці викопали землянки. Ці землянки проіснували — як і розрізнені загони бандерівців у навколишніх лісах та схронах — до початку 50-х років. У такій «хоромині» на місці родинного згарища навіть я 1955 р. народилася. У таку ж землянку на вечорниці до нашої сусідки баби Ярини 45 го року зайшов «совєт» Микола. Граючись із гвинтівкою, наче випадково вистрелив.
— Він сидів навпроти нас, а Яринина дочка Настя — біля мене. Коли дим розвіявся, запитав: кого застрелив? Чи не Любу?.. А на лобі в Насті — тільки дірочка від кулі й цятка крові, — ось про це не один раз згадувала мама.
Після тих кривавих вечорниць молодь ще попотягали в НКВС до Луцька. Вимагали, щоб «призналися», що дівчину Настю убив... хтось із лісових хлопців.
— Ми плакали, що то не так, а слідчий сміявся: «Москва слезам не верит!»
ЗДРАСТУЙ, СЕСТРО! ПРОЩАЙ, БРАТЕ...
Якщо про бій 43-го лаврівці пригадують більш чітко (можливо, переконливою асоціацією стала наступна пожежа), то з повстанців, які взимку 45-го три години били за селом карателів-енкаведистів і поклали їх із півсотні, в живих нині один. Його теж звати Володимир Герасимчук (не родич, але однофамілець Владіка Вихрещеного, бо Герасимчук — одне з поширених лаврівських прізвищ), нині мешкає в Луцьку, але має погане здоров’я. Спогади про цю подію, як визнала лаврівський сільський голова Світлана Герасимчук, «змазані».
— А чого ти, Наталко, маму не питала? — цю фразу я чула під час спілкування з земляками не один раз.
Моя мама й справді мала світлу пам’ять і без жодних записів могла пригадати не лише будь-який епізод з історії села (звичайно, аналогічний її свідомому життю), але й факти з життя багатьох сімей. Причому розповідь її не грішила кон’юнктурністю, а як було — так і розказувала, заради історичної правди не щадила нікого.
— Я бачила, як на тому місці, де потім колгоспний курятник був, євреїв розстрілювали... Мати покликала нас на горище, й ми у віконце бачили. Їх оточили з чотирьох боків, потім велика яма, присипана землею, довго ворушилася й із неї виступала кров... Гадаєш, то тільки німці? То й наші, перевдягнуті, це робили...
Я багато про що її розпитала, але про багато що й не встигла. А тепер і не запитаю. Незадовго до смерті мами Галина Табаковська-Закоштуй, племінниця Ананія Закоштуя, нашого сусіда й крайового провідника ОУН, котрий і повів повстанців на бій із енкаведистами 45-го, надіслала їй з Литви, де мешкає після заслання, кілька старих фотознімків («Нехай і вам вони нагадають тогочасний Лаврів...»). Їх робив її дядько. На одному невеличкому, затертому часом знімку — хлопці з лісу. Будь-який старіший лаврівець, глянувши на фото, зразу визначає приналежність зображених осіб до загону повстанців. Але... І називала ж мама, хто ці хлопці (хоча й дуже сердилася моїм розпитуванням, бо «їх давно нема»), я не записала, а тепер кому не показувала — ніхто імен не знає.
Уже при Україні, при нашій незалежності в Лаврові навпроти Святопокровського храму влаштували повстанцям цілий меморіал. Поставили пам’ятник Ананію Закоштую, стели, на яких викарбували довжелезний список імен репресованих, вояків УПА та розстріляних лаврівців у Луцькій тюрмі 23 червня 1941 року. Цілими тут сім’ями, й у багатьох ні могили, ні сліду, ні пам’яті... Живі вони лише в людських спогадах, які українську незалежну не дуже цікавлять.
— Господи, невже... Соня?! — шепотіла біля мене Надія Петрівна Корольчук, коли на урочистостях із нагоди відкриття пам’ятних плит до мікрофона підійшла згорблена літами жінка в скромній вишитій сорочині.
— Хто вона? Хто вона? — зашелестіло натовпом, який терпляче, але й відсторонено вислуховував досі правильні аж до оскоми виступи «власть имущих».
Я підвела Софію Федорівну Ільчук-Зубкович, фактично єдину з виступаючих учасницю тих історичних подій, до Надії Корольчук. І за мить вони так поринули в спогади, що вже нікого навколо себе не бачили.
Їхнє знайомство відбулося в середині 40-х років минулого століття, коли повстанці ще мали силу. Брат Надії Петрівни теж пішов у ліс.
— Батько просив: не йди! А він пішов, бо «треба йти за Україну». І загинув за неї у 17 років... Його поховали біля села Кальнатичі. То вже Рівненська область, за Суховолею, біля Ставрова... Я пішла до брата на могилу й здибала Соніного батька. Її тато колись заготовляв дрова в нашому лісі й «квартирував» у нашій землянці. Їхню хату вже спалили, бо мали зв’язки з повстанцями. То вони змурували грубку в льосі, й там жили. Чула, Наталю, як розказувала Соня про дитину, яку гляділа?.. То була дочка лаврівця Максима Рудяка. Він із жінкою утік, рятуючись, а дитина в чужих людей осталася, так і до Соніного батька потрапила. Я цю дитину тоді бачила. Потім чула, як дівчинка стала підростати, її почало шукати НКВС. Рудяки всі за Україну загинули: чи постріляні, чи в казахстанських таборах голови склали...
Вивезли й батьків Соні. Сама вона відбувала кару у Воркуті. А та дівчинка, Світлана Рудяк, врятувалася, потім вийшла заміж за словака Йосипа Тарчу в Баківці й згодом із ним виїхала в Чехію...
ОДИН ВІДОМИЙ, І ТОЙ ЧУЖИЙ
Тітка Галька, одна з моїх родичок, їсть освячене яблуко. Навпроти меморіалу учасникам національно-визвольних змагань і стоїть відновлений Святопокровський храм, в якому щойно закінчилася служба. Сумно зітхає тітка:
— Тим удовам, чиї чоловіки в радянській армії служили, пенсії все добавляють!.. А мій чоловік до самої смерті прошкутильгав на пораненій нозі, всі ж знають, що за Україну воював, а нічого ця держава нам за них не дає.
Колишніх бандерівців у Лаврові вже можна порахувати на пальцях однієї руки. Літа!.. Пригадую, як кілька років тому збудоражила село поява одного з вояків УПА з самої... Великої Британії. Півсела «впізнали» в ньому когось із своїх знайомих чи родичів, які безвісти згинули десь у схроні. Розказували, що він і землю лаврівську цілував, коли до границі села з Луцька підвезли, але імені так і не назвав, і як не натякав тодішній лаврівський сільський голова Арсен Сидорчук, що заведе на могили предків, не піддався.
— Чому невідомий?! — здивувався Арсен, тепер заступник голови Луцької райдержадміністрації. — Я сам їздив за ним у Львів, звати його Гнат Юшко. Але він точно не лаврівець! Його тут ніщо не цікавило: ні люди, ні історія. Коли наша церква згоріла (Святоюріївська, на старому цвинтарі. — Авт.), я стільки листів із проханням допомогти написав! Один надрукували в журналі, який читають українські емігранти в усьому світі. Гнат зв’язався з його редактором, Павлом Дорожинським, запитав, наскільки цим людям можна довіряти й чи буде користь від його грошей?..
Під час перебування в Лаврові Гнат Юшко мешкав у родині зятя Михайла Корольчука Степана Диля. Його дядько, Йосип Диль, між іншим, теж давно у Великій Британії, потрапив туди після Другої світової війни.
— Цей чоловік, Гнат Юшко, не був активний в українській громаді. Мій дядько був головою в українців у місті Нотенгам, ми там маємо багато знайомих (навіть родом із того села, звідки Гнат), бо з дружиною бували у Великій Британії 11 разів, але його ніхто не знає! Він жив у мене кілька днів. Розказував, що родом із села Вишеньки на Тернопільщині. Про те, як воював в УПА, не розказував. Мовляв, був ковалем, хліб пік... Я йому казав: давай завезу в рідне село! Не хотів. Після війни був там усього один раз. Мав рідну сестру, племінників. Допомагав їм, але почалися між ними негаразди, й він допомогу припинив. Жінку мав англійку, двоє дітей, та щось у нього з сім’єю не склалося, й останніми роками він мешкав в українському клубі, де йому дали прихисток. Ми, коли були в Англії, телефонували йому. Сподівалися, що запросить до себе. Не запросив, а згодом усякі контакти перервалися...
«Чужий» бандерівець передав на лаврівську церкву аж п’ять тисяч доларів. Крили бляхою дах, купували ікони... Немало ж лаврівських повстанців так і пішли з життя, не знявши з шиї шворку з ключем від язика... Тільки тепер віднайшли фотографію одного з учасників бою 45-го року, Льоню Романова, й зробили з неї портрет. Не маючи й 20 років, він, поранений, помирав «за Україну». Село, яке опинилося на перехресті великих доріг історії — були в Лаврові татари й турки, французи й австріяки, козаки, німці й поляки — на своєму маленькому рівні увічнює велику історію. Та без державного визнання меморіали так і залишаться пам’ятниками без пам’яті.
