Закiнчення. Початок у №168 вiд 19.09.2001 р.
Азіати у Венеції примусили говорити про себе. Справа не тільки в призах. Режисери з країн, яких раніше не було на кінематографічному глобусі, нині активно пропонують свій погляд на світ і мистецтво, настільки ж своєрідний, наскільки й зрілий, устояний. Вони у всьому відмінні від європейського кіно, хоча, очевидно, старанно вчилися в білих братів по цеху. Тепер же, освоївши всі формальні знахідки старих кінематографій, китайці, корейці, іранці, граючись, підкоряють найкрутіші вершини.
Одним із лідерів «далекосхідного вторгнення» був, безсумнівно, кореєць Кім Кі-Дук із повнометражною роботою «Адреса невідома». Кі-Дук, який уже одержав кілька призів як сценарист, нині явний улюбленець фестивального кіно. Своїм новим фільмом він цілком виправдав сподівання. Фільм «Адреса невідома» просто приголомшив публіку. У маленькому містечку, неподалік від американської військової бази, всі живуть немов у двох іпостасях, рятуючись від повсякденної, абсолютно безнадійної рутини з допомогою неймовірних ілюзій. Старий- ветеран хоче одержати медаль за давні бойові заслуги. Його син Йїхум мріє про взаємність із сусідською Юнок, а вона жадає будь-якою ціною повернути собі зір, частково втрачений унаслідок нещасного випадку в дитинстві. Чанг-Гук, незаконний син американського солдата, помічник на собачій бійні, намагається знайти нормальну роботу, а його мати пише й пише листи в далеку Америку, шукає свого давнього й не забутого коханого, але у відповідь одержує лише стандартне «Адреса невідома». Взаємини героїв побудовані на неміцному балансі любові й ненависті, третього тут не дано. Рано чи пізно все закінчується смертями й каліцтвами, а довгоочiкуваний лист з Америки надходить дуже пізно. Вибухова концентрація людського нещастя не виглядає надуманою, бо Кім Кі-Дук спочатку закладає у свій фільм дуже важливу противагу — співчуття до всіх невідомих адресатів цього світу.
Аура уваги до простих, пересічних людей та їхніх історій вирізняла найкращі фільми з Азії. «Брат» Ян Ян Мака (Китай) — подорож молодого гонконгівця через усю країну, в Тібет, який розшукує свого старшого непутящого брата, — знятий скупо, але точно, фільм представляє цілу галерею живих характерів. «Гонконг — Голлівуд» (Фруїт Чан) — комедія характерів, яка, щоправда, грішить на перебір абсурдного чорного гумору. Дещо осібно стоїть «Морська їжа» — повнометражний дебют Жу Вена (Гонконг), який одержав цілком заслужений спецприз журі в конкурсі «Кіно сьогоднішнього дня». Картину знято просто, навіть мінімізовано: без декорацій, ручною камерою, в природному освітленні, з декількома виконавцями, — але з безперечною майстерністю, навіть віртуозністю. Канва конфлікту між дічиною-самовбивцею та поліцейським, який намагається вберегти її від фатального кроку, вибудувана так, що зал не знає, що його чекає буквально наступної секунди, в наступному кадрі. Проста на перший погляд фабула має кілька підтекстів, які розкриваються з кожним новим поворотом, і має фінал, який уже зовсім збентежує.
Однак, якщо вже й вести мову про кінематограф сьогоднішнього (можливо, і завтрашнього) дня в прямому значенні слова, то тут лише одна безперечна назва — корейсько- французький «Острів квітів». Його режисер, Сонг Іль Гон, в своєму тридцятирічному віці вже встиг закінчити престижну кіношколу в Лодзі й отримати Гран-прі журі в Каннах 1999 року за короткометражку «Пікнік». Його перший повнометражний фільм дуже незвичайний і, що й казати, вибивався із загального ряду як експериментаторів, так і традиціоналістів. Три жінки, кожна зі своєю бідою, прагнуть потрапити на благословенний Острів квітів, на якому всі нещастя забуваються. Вони — мандрівниці в долині плачу, і пейзаж, який їх оточує, у всій його мінливості, — то дзеркало їхньої внутрішньої, духовної реальності. Вони таки добираються до обітованої землі, і кожна з них, дійсно, вгамовує там свої печалі, кожна отримує те, що хоче, — навіть смерть. А ті, котрі залишилися в живих, повертаються на материк, у велике життя, яке вже ніколи не буде таким, як раніше... Про «Острів квітів» можна багато і говорити, і писати, його можна багато разів дивитися, неквапливо смакуючи і проглядаючи кожний кадр. Цей фільм як сад каменів. Навіть маленький крок у бік абсолютно змінює вигляд, і завжди є якась частина, прихована від прямого погляду. На жаль, вишуканість нині стає для гарних фільмів чимось на зразок прокляття. Фільм Сонг Іль Гона потрапляє в категорію фестивального кіно, і вже тому приречений на забуття прокатників, на нешвидку появу в наших пенатах. Тактики напіввизнання дотримувалася і верхівка Мостри: «Острів квітів» одержав утішний приз від молодіжного журі, великий ареопаг цей фільм абсолютно проігнорував. Головування Нані Моретті, затятого реаліста й майстра широкоекранних автобіографій, явно позначилося не найкращим чином.
Більше пощастило двом картинам із серединної частини Азії. «Секретне голосування» Бабака Паямі (приз за найкращу режисуру) — неквапливий зріз повсякденного життя нинішнього Ірану. Активістка з виборчої комісії, закинута на далекий острів у день виборів задля того, щоб зібрати там голоси місцевих жителів, пізнає на власному досвіді, як непросто прищепити традиційну модель демократії до порядку, який склався на грунті ще древніших звичаїв. Мені особисто цей фільм, з його м’яким гумором і чудовими ролями другого плану, чимось нагадав післявоєнне радянське кіно; можливо, просто іранці пам’ятають про кінематограф те, що ми, колишні радянські, вже давно втратили.
Другі щасливці з Азії — творча група індійського фільму «Весілля в сезон мусонів». Я вже писав про здивування. яке викликало в значної частини фестивальної публіки рішення дати «Весіллю...» Золотого лева (див.: «День» від 11 вересня). Може, просто режисер фільму — Міра Наїр знає, як сподобатися великим міжнародним журі, — її «Шалом, Бомбей» уже номінували на «Оскара» і він одержав кілька призів у Каннах. «Весілля...» — сімейна сага, в міру барвиста, в міру драматична, що важливо, англомовна, — одним словом, вона вся так і світиться від доброчинності, настояної на вмінні дотримуватися золотої середини. Це вміння журі й оцінило. Для Моретті з колегами то було, очевидно, політкоректне рішення, для Міри Наїр — гарний крок до «Оскара», який вона явно бачить вершиною своєї кар’єри і якого колись, певна річ, одержить, знявши чергову, так само масштабну, як і посередню, картину. Незрозуміла тільки у всьому цьому роль самої Венеції: який прецедент вона створює, заохочуючи і без того успішних кінодіячів? На відкриття невідомих талантів не схоже; на солодку пігулку в гарячу точку (пригадаймо недавні масові роздачі призів режисерам із країн колишньої Югославії) — також. Можна припустити, що тут — прагнення в чомусь визначити наперед розвиток мейнстрiму, основної течії в міжнародному кіно. Мовляв, попит сьогодні на фільми про дім, про непорушність сімейних цінностей, про те, що педофілія — це погано, а законне весілля — це добре... На щастя, кіношники — народ неслухняний.
Честь Європи і частково Америки в цьому негласному змаганні цивілізацій було збережено. Ті, котрі гостювали на нинішній Мострі, можуть називати й інші імена, але тут уже можна пробачити авторське свавілля. Безумовно, величезне зацікавлення викликала нова стрічка серба Горана Паскалевича «Як Гаррі став деревом». Знята в Ірландії, що саме по собі є дещо незвичайним, вона вирізняється справжнім джойсівським масштабом, в ній немає нічого дрібного, якщо вже характери — то билинні, якщо кохання — то до могили, якщо друзі — то назавжди, якщо сміх — то на все горло. Дійсно епічний фільм, можна сказати, який хапає глядача за грудки і веде його так до найостаннішої сцени, коли Гаррі, зовні вовк і поет усередині, насправді стає деревом.
Зовсім інша поезія в «Глибокому диханні» Дам’єна Одула (Франція, приз ФІПРЕССІ). Чорно-білий, місцями дивно фізіологічний, фільм також вибудуваний навколо темпераментних сільських натур, але ці натури виморочні, байдужі. Тому все те, що відбувається, здається юному героєві якимось присмерковим баченням, в якому й людське життя мало коштує. Мабуть, на всьому фестивалі це було найточніше дослідження природи людини, яка дорослішає, і всіх небезпек, що в ній криються.
США в конкурсі відбулися типово комерційним, жанровим кіно. Один виняток — це «Життя, що прокидається» непохитного експериментатора Річарда Лінклатера. Тут дивовижно поєдналися анімація та інтелектуальний діалог. Фактично, це величезний філософський мультфільм, місцями затягнутий, але він дуже надовго залишається в пам’яті.
Іще один з-поміж лідерів фестивальних симпатій — фільм «Собачі дні» австрійця Ульріха Зейделя. Для самого режисера, успішного документаліста, це досить ризикований крок на терени ігрового кіно. «Собачі дні» можна назвати комедією звичаїв. Скоріше, це гіркий і тверезий роздум про внутрішню пустелю, яка панує в дуже багатьох серцях, — було б смішно, якби не було так сумно. Численні герої, переважно успішні немолоді буржуа, чимось вічно стурбовані, але їхні турботи дріб’язкові і саме їхнє існування бездарне. Дорогою кожен із них рано чи пізно підбирає дивакувату дівчину, місцеву дурненьку — балакуче, але, загалом, нешкідливе створіння, — та обходяться з нею так само, як і один з одним — байдуже й жорстоко, адже тільки ця, ні за що ні про що покарана міська божевільна має хоч якесь значення в житті. Негучна правда «Собачих днів» не могла не зламати наполегливості основних утримувачiв призів, і Зейделю присудили Гран-прі фестивального журі. Що ж, хоч тут — справедливий підсумок. Час підводити підсумки й нам.
Звичайно, Мостра — далеко не остання інстанція в кінематографічному світі. У форумах класу «А» ті ж Канни й Берлін стоять значно вище. Але розмова не про престиж, а про ті ж таки парадокси і про принципи. У мистецтві їх можна змінювати, головне — робити це красиво. Венеція-58 стала успішною в тому сенсі, що змогла зафіксувати цю зміну. Сьогодні недостатньо бути просто нонконформістом, просто експериментатором. І в той же час — недостатньо успадкованих від минулого століття парадів, які, по суті, неабияк обносилися зсередини. Істина не те щоб посередині, ні; просто кожен рух на екрані, можливо, має спонукатися рухом парадокса. А парадокс, у свою чергу, дає на виході нові принципи. Саме це, схоже, відмінно засвоїли режисери з Кореї та Китаю; європейські майстри: Паскалевич, Одул, Зейдель; американці: Ліндбергер, Ліклатер.
Залишається тільки запитання: якими будуть нові принципи і які нові парадокси вони спричинять?
